Благовісник

Зустрічі з цікавими людьми

Джордж Давидюк— серце, віддане Україні

Джордж Давидюк відомий у багатьох країнах світу як пастор, місіонер і виконавець християнських пісень. Автор понад 20 музичних альбомів, кількох відеокліпів.

Народився в США в родині християн-емігрантів з України. З шістнадцятирічного віку розпочав своє служіння в музичному гурті. Відвідував із місією різні країни, та покликанням свого життя вважає благовістя в Україні. З часу свого першого візиту в 1973 році відвідав Україну 86 разів, результатом чого стало заснування нових церков.

Джордж Давидюк співпрацює з різними місіями, зокрема з Відділом іноземних представництв Асамблеї Бога. Частиною його служіння є прямий переклад проповідей англомовних євангелістів та проповідників українською мовою, участь у праці «Мобільної клініки».

Джордж проживає з родиною у Лейк-Парку (Північна Кароліна, США). Служить у трьох напрямках: запис християнської музики; благовістя в Україні, викладання у біблійних школах.

— Розкажіть трохи про себе. Зокрема, як вам вдалося так добре оволодіти українською мовою, якщо взяти до уваги, що ви народилися в США?
— Я народився 4 травня 1954 року в Нью-Йорку, штат Нью-Джерсі, в сім'ї українців. Мої батьки покинули Радянський Союз під час другої світової війни, і приїхали в США в 1950 році. Я виріс у домі пастора, де пізнав Бога і навчився вільно розмовляти українською мовою. Коли був п'ятирічним хлопчиком, не раз сперечався зі своїм батьком, який щосуботи водив мене в українську школу: «Чому я маю вчити українську? Ти вчи англійську, це ж Америка!» Мій тато не володів англійською. Але він тоді сказав мені слова, які я запам'ятав на все життя: «Сину, тобі тільки п'ять років, ти ще багато чого не розумієш. Але одного разу настане день, коли Бог відкриє кордони й Україна стане вільною країною. Ти підеш до наших людей і будеш говорити з ними їхньою мовою». Ці слова, сказані в 1959 році, виявилися дуже точними: я вже 86 разів відвідав Україну й проповідував Євангелію в кожному великому місті країни!

З шістнадцяти років я співав у групі, яка здійснювала поїздки в Україну, Північну Америку та Європу. Вперше СРСР ми відвідали в період «будівництва комунізму», у 1973 році. Наша поїздка тривала 50 днів, протягом яких нам вдалося побувати в багатьох зареєстрованих церквах у п'ятнадцяти найбільших містах Радянського Союзу. Те, що ми, п'ятеро молодих хлопців зі США, співали та сміло проповідували рідною мовою в роки гоніння та переслідування за віру, було не лише великим благословенням, а й прикладом. Ми робили це протягом 12 років, поки я не одружився. Після цього Бог покликав мене на пасторське служіння в українській церкві в Нью-Джерсі. Завдяки цій праці моя любов до слов'янського народу стала ще більшою.
Після десяти років пасторського служіння я отримав Слово від Бога. Господь покликав мене на місіонерське служіння в Україні та інших країнах, де живуть слов'яни. Цим я займаюся з 1992 року.

— Якщо порівняти 90-ті роки так званого «пробудження» і нинішній час, що змінилося? Чи залишилася такою ж спрага до Бога і Його Слова в людей? Як змінилося ваше служіння?
— 90-ті роки — це час пробудження інтересу до Євангелії в Радянському Союзі. Та існує відмінність між інтересом та спрагою. На початку цим років тисячі й тисячі людей приходили на євангелізаційні служіння, оскільки вони ніколи не чули відкритої проповіді Євангелії. Тепер вже не інтерес веде людей, а відчуття голоду, потреба в Бозі. Люди приходять через відчуття порожнечі, яку нічим не заповниш. Якщо говорити простими словами, то раніше люди мали великий інтерес, а тепер цей інтерес переріс у глибоку спрагу, що набагато сильніше.

— Ви багато часу проводите в роботі з молоддю? Чому?
— Я люблю працювати з молоддю, тому що роки моєї молодості були благословенними Богом. Я почав серйозне служіння у віці 16 років. Усі учні Ісуса були молодими людьми, деякі — навіть підлітками, але вони горіли в служінні Богу з раннього віку. Саме до цього я закликаю нашу молодь. Крім того, я маю перевагу в тому, що виховувався в американській культурі, як і наші діти, і це допомагає мені будувати мости взаєморозуміння між поколіннями.

— Ким ви вважаєте себе більшою мірою: євангелістом чи музичним виконавцем? Як розвивається ваша музична діяльність?
— Я бачу себе в обох служіннях. Я — євангеліст за покликанням, який використовує музику для того, що зм'якшити серця слухачів і підготувати їх до сприйняття Євангелії. Кожен фермер знає, що земля має бути зорана перед тим, як буде покладене насіння, яке принесе плоди. Це аналогічно тому, як я використовую музику. Ми пишемо пісні, в основному, для невіруючих людей. На життєвому шляху вони стикаються з питаннями, на які можуть знайти відповіді в тестах наших пісень. Наша музика відкриває шляхи для ефективної євангелізації. Я знаю, що є музиканти й співаки талановитіші за нас, але Бог благословляє нашу творчість і допомагає розвивати її.

— Розкажіть про свій перший музичний досвід.
— Ви можете бути здивовані, коли дізнаєтеся, що мій музичний досвід дуже обмежений. Я не маю музичної освіти, навіть нот не вмію читати! Але ... Бог подарував мені хороший слух, і я аранжую музику й голоси відповідно до того, що «чую у своїй голові».

Першу гітару подарував мені мій шурин Джон Попович. Це була іспанська акустична гітара з шістьома нейлоновими струнами, з насиченим і багатим звуком. Він навчив мене першим трьом акордам «до», «фа» і «соль», і всі пісні я грав цими трьома акордами, незалежно від того, були вони доречні чи ні! Та коли я вивчив ще три акорди — «ля мінор», «ре мінор» і «мі», для українських пісень настав прогрес!
Потрібно було 30 днів, щоб навчитися грати й співати одночасно, і 6 місяців, щоб написати першу пісню «Підімо туди».Тоды мені було 15 років.

— Як з'явилася ваша група?
— Ми не починали як музична група, ми почали свою роботу як молитовна група, яка збиралася увечері кожної п'ятниці. Це сталося через трагедію в нашій церкві. Один молодий чоловік помер у віці 24 років, і мій друг Джон був вражений цим. У результаті він набув серйозних стосунків з Богом, а невдовзі — й Пол Кодневич. Вони запросили мене молитися разом з ними вночі. Невдовзі після цих молитов у нашу церкву прийшло пробудження, і ми здійснили нашу першу місіонерську поїздку в Торонто (Канада), у церкву мого дядька Василя Давидюка. Пробудження прийшло й туди, і потім нам запропонували відвідати слов'янські церкви в Західній Канаді. І там сталося те ж!

— Що ви можете сказати про своїх друзів, учасників групи?
— Джон Попович був моїм першим наставником. У нього я навчився дисципліні, відповідальності й вірності в молитві, він був моїм першим «Варнавою». Павло Кодневич став моїм найкращим другом. Ми починали співати разом, і через 40 років ми все ще співаємо разом! Він — мій колега і «Сила» для мене. Нарешті, мої друзі — Василь, Слава і Коля також співають зі мною зараз. Вони стали для мене «Тимофіями», тому що набагато молодші від мене, і з ними я почуваюся таким же молодим. Кожен з тих, хто співав з нами, займає особливе місце в моєму серці.

— В чому секрет вашого успіху?
— Бог вибрав «слабких», щоб говорити сильним. Якщо й був успіх у нашому служінні, це — Божа благодать. Ми, звичайно, не найкращі співаки і не найграмотніші, особливо щодо української мови. Я маю американський акцент, у мого друга Пола — іспанський, у Джона — освіта всього 6 класів, але Бог використовує нас для Своєї слави.

Крім того, чим більш ми вірні в малому, тим більше отримаємо. Залиши гострий камінь у річці зі стрімким плином на 40 років, і вода обточить багато «гострих кутів», шліфуючи його іншим камінням, і зробить його поверхню гладкою! Я думаю, що це сталося і з нами!

— Що Україна значить для вас?
— Коли я був дитиною, Україна значила дуже мало для мене. Я народився в США, і Україна була тільки країною моїх батьків. Моє серце не було там, аж поки ми не відвідали Україну з метою співати й служити християнам. Чесно кажучи, аж тоді вірні християни, віруючі полонили моє серце і сповнили його любов'ю. Це були молоді люди мого віку, які горіли для Бога, живучи в атеїстичному суспільстві, яке активно намагалося знищити все, що стосувалося Бога. Це знайомство повністю змінило моє життя і потім направило моє служіння до цих людей.

Сьогодні Україна є вільною країною. Але, на жаль, її керівники приймають рішення вигідні лише для себе. Свобода повинна використовуватися мудро, щоб бути ефективною. А ще я занепокоєний тим, що багато людей з України звертають свої очі на долар, нехтують Богом, Який дозволив їм мати свою власну країну. Те саме відбувається і в США... Наше завдання — донести силу Євангеліъ до громадян.

За матеріалами інтерв'ю Ірини Нікітської
(церква «Дім Хліба», Сакраменто)

Фото Геннадія Андросова та з особистого архіву Джорджа Давидюка

Обід з прокаженими

На запрошення раз на рік я вилітаю в Індію, де викладаю в біблійній школі. І уже кілька разів ми відвідували колонію для прокажених. Це страшне видовище — виразки, рани... А віруючі люди йдуть туди з медикаментами й гоять ці рани.

Я познайомився з одним індійським пастором — Анілом, який взяв мене в таку колонію. Ми там співали. Я не одягав піджака, галстука. Я одягнув їхню сорочку — курті (довга, аж до колін, як піжама), сандалі й льняні штани. В Індії майже всі люди розуміють англійську. А то було в джунглях, де доводилося говорити через перекладача. Я подумав: заспівати по-англійськи чи по-українськи — для них особливої різниці немає. І заспівав «Царю мій, Пане мій...» А вони так раділи українській пісні! Була проповідь, покаялися люди...
Після всього запросили нас їсти. Дивлюся — велика каструля, прокажений помішує. Там — якийсь рис, і, здається, ніби й курка плавала, не упевнений... Я відповів: «Дякую вам, але я не голодний!» А Дух Святий докорив мені: «Джордже, вони не зрозуміють, що ти «не голодний», вони зрозуміють, що ти, американець, задираєш носа і не хочеш їсти з ними». І я погодився.

Не було де сісти. Нас посадили на бетонній підлозі разом з усіма. Замість тарілки розстелили зелений листочок з бананового дерева, хоча він трохи був у пилюці. Взяли водичку і так «санітарно» своєю рукою обтерли мою «мисочку»... Я терплю, дивлюся великими очима: що буде?! Помолилися... Але чим їсти? Ні ложки, ні виделки, навіть паличок китайських не дали! Глянув наліво, направо — вони руками рис їдять! І так вони складають руку лопаточкою, що ні одна зернинка рису не впаде! Я придивився і став собі так. А їхній місцевий пастор склав руки, як у молитві (так вони дякують), і каже: «Містере Джордже! Я такий щасливий!» Відповідаю: «Містере пасторе, чому ви такі задоволені?» Каже: «Ви знаєте, що за 10 років, відколи ми почали тут збиратися на богослужіння, ви перша біла людина, перший американець, що сидить на підлозі та їсть з нами рис пальцями! Усі, що приїжджали перед вами, були «не голодні»! Я подивився на свого друга, пастора Аніла, який нас привіз, а у нього сльози на очах! Він каже: «Джордже, ти не розумієш, що ти сьогодні зробив для них! Який подарунок ти їм дав! Ти дійсно перший, хто зодягнувся, як вони, сів на підлогу, як вони, їв рис пальцями, як вони, і ти радий бути з ними!»

Друзі, чи не зробив цього ж Ісус Христос з нами? Будучи Царем царів, Він зняв Свою золоту корону, скинув царські шати й воплотився в убогому Віфлеємі. Виріс у Назареті, про який казали: «Чи може бути звідти щось добре?» Він сів на наші підлоги, Він їв разом з нами. І він знайшов тебе і знайшов мене! Це був для мене урок над уроками: хто я такий, що Бог полюбив мене й простив усі мої гріхи?

З розповіді Джорджа Давидюка

"Благовісник", 4,2012