Представляємо Харківське об’єднання УЦХВЄ

Старший пресвітер об’єднання церков УЦХВЄ Харківської області Сергій ЦИГАНКОВ:

«Людина не може бути до кінця щасливою, якщо не віддає себе ближнім»

— У чому особливості Харківщини? Як впливає на служіння її географічне розташування на сході України, її велика площа?
— Одна з особливостей — дуже багато родинних зв’язків між Україною та Росією. Сестри моєї матері живуть у Бєлгороді. До 1990-х років люди масово їздили туди на роботу. Від Харкова до кордону — 30 км.

За статистикою 53% населення області вважають рідною українську мову, 44% — російську. Через цю специфіку богослужіння в церквах відбуваються на обох мовах. Але непорозумінь із цього приводу не виникає.

Попри велику площу області (від краю до краю — з 500 км буде), церкви не надто розкидані. Але це все одно ускладнює реалізацію євангелізаційних програм та спілкування між церквами.

— Яка чисельність церков?
— В області — 26 церков, понад 1400 членів церкви. Більшість — у містах. Загалом Харківська область нараховує 2 млн. 600 тис. жителів, і з них 2 млн. 100 тис. — міське населення.

У нас діє 700 релігійних об’єднань — це православні, баптисти, адвентисти. На четвертій позиції — п’ятидесятники. Також є католики. Це створює широкі можливості для релігійного вибору та певну конкуренцію між конфесіями.

За статистикою Харківської облради в області лише 34% населення вважають себе віруючими, при тому що середній показник в Україні — 74%. 34% — це 820 тис. жителів, із них — лише 80 тис. не належать до православ’я. Хоча євангельські християни в меншості, їхня євангелізаційна активність найвища.

— Харків — це інтелектуальний центр, навіть був столицею. Це впливає на підходи до благовістя?
— Так, у Харкові — найбільша кількість навчальних закладів. Також це досить молодіжне місто. Благовістити в Харкові й в області — це велика різниця. У радянські часи місто позиціонувалося як центр науки, освіти й високої культури, у якому не було місця «релігійному дурману». Наслідки атеїстичної пропаганди ми відчуваємо й сьогодні.

— А які методи благовістя більш успішні?
— Скрізь по-різному. Але найбільш ефективний — індивідуальний підхід. Робимо великий акцент на благодійність, соціальну реабілітацію, консультацію. Саме тепер люди дуже потребують як матеріальної підтримки, так і моральної.

На моїй вулиці всі знають, що я священник. Але чомусь саме цього року на Різдво ми з дружиною вирішили купити цукерок, мандаринів і зайти до всіх сусідів — знайомих і незнайомих. Вітали, дарували календарі. Люди настільки відкрито нас приймали, і я зрозумів, що саме такого спілкування бракувало.

— Чи відкриті люди до проповіді Євангелії, чи якось вплинула на населення війна, пандемія?
— Я спостеріг за останні кілька років, що в церкву приходять люди, які колись раніше відвідували богослужіння, мали знайомих віруючих. Коли розпочалася війна, дуже багато людей стали йти в церкву. Майже 50% від теперішньої кількості членів. Багато з них приймали хрещення. Але потім усе пішло на спад.

Щодо пандемії, то я допускав, що це вплине на церкву, але не такою мірою. Деякі люди стали більше цінувати зібраннями, спілкуванням. Але загалом — більше негативу. Були такі, що приходили з температурою — і заражали інших. Ті, хто заразився, вимагали їх вилучити. Були претензії, що через церкву поширюється вірус. «Духовніші» засуджували за маловірство тих, хто під час служіння вдягав маски, засуджували, що робимо причастя з індивідуальними стаканчиками. Дехто перейшов у інші церкви.

Розпал епідемії в нас розпочався десь у липні-серпні 2020-го. Спочатку люди були більш обережними, а потім — розслабилися. Мабуть, половина церкви перехворіла, але ніхто не помер. Зібрання ми перевели в онлайн, рекомендували людям утриматися від відвідування. Але під час запису онлайн-богослужінь 20-30 чоловік усе одно приходили. тепер робимо акцент на домашні групи. Маємо стратегію — починати нові домашні групи з перспективою створення церков.

— Які види служінь найбільше розвинені в області? У чому є успіх, а в чому — потреба підтримки?
— Найбільший успіх приносять різні соціальні проекти. Зокрема маємо команду військових капеланів. Я теж капелан-волонтер. До карантину ми дуже часто виїжджали на фронт, тепер ці поїздки будемо відновлювати. Також працюємо в лікарнях та дитячих закладах. Служимо сиротам та позбавленим батьківської опіки, удовам. Розвинуте служіння реабілітації.

Маємо потребу, звичайно, в місіонерах. Наша стратегія — охопити хоча б усі районні центри й відкрити там церкви. За останні три роки розгорнули в області активну місіонерську роботу. Зокрема маємо успіхи в Богодухівському та Краснокутському районах. Буквально минулого тижня ще одна місіонерська група виїхала на Великий Бурлук. Там поблизу немає церков, до найближчої — 90 км. У Харківській області багато переселенців із Чорнобиля, у тому числі віруючих. І в Бурлуці, як ми дізналися, є як мінімум одна така сім’я з Рівненщини. За кілька днів активної роботи ми налагодили контакти з багатьма людьми.

— Чи є відомості, коли та як євангельське християнство прийшло в Харківську область?
— Достовірної інформації, звідки прийшли перші євангельські християни, немає. Перші згадки про п’ятидесятників у Харкові, які згодом утворили церкву «Джерело життя», датуються 1930—1940 роками. У нашій місцевості християни переживали особливі гоніння. Є свідчення, як цілі церкви розстрілювали комуністи. Коли ми проповідували й хрестили в деяких населених пунктах, то приходили люди й розповідали, що їхні батьки були віруючими.

— Кілька запитань про те, як ви стали служителем. Ви самі родом із Харківщини?
— Так, я народився в Харкові. Мій батько з Вовчанського району, а мама народилася під Львовом. Її батько з Бессарабії, був агрономом і постійно їздив із області в область, піднімав колгоспи. Як матір казала, він був набожним, після війни став директором школи в Дергачівському районі Харківщини.

Мій батько навернувся до Бога у в’язниці, куди потрапив ще малолітним. Йому проповідував брат Микола Козелко, який сидів за віру. А мою матір привела до Бога її матір, яка покаялася першою в їхній сім’ї. Тоді була така практика — листування із засудженими братами, щоб підтримати їх. І так вийшло, що моя матір писала своєму майбутньому чоловіку. Після його звільнення вони одружилися.

— Тобто, ви народилися вже в християнській сім’ї. А як прийшли до усвідомленої віри — поступово чи через якийсь переломний момент?
— Сім’я в нас була дуже хороша, християнська. Діти змалку ходили в церкву й в недільну школу, яка проходила на квартирі після богослужіння. Грали в духових оркестрах. Був акустичний ансамбль. Пам’ятаю, коли мені було 12 років, розпочалося будівництво дому молитви. І я щодня ходив допомагати. Батько був слюсарем-сантехніком, служив своєю професією. Я постійно був при ньому, мені це дуже подобалося. У той час було важко купити будівельні матеріали, але батько якимось чином домовився з нашим жеком — і отримав дозвіл розібрати стару триповерхову будівлю. Пам’ятаю, як я допомагав там скидати цеглу. Саме з цієї цегли була побудована наша церква.

Але прийшов до Бога я точно не поступово. Нас було в сім’ї четверо — я найстарший, два брати й сестра. Обидва брати сиділи в тюрмі, і не по одному разу — за кримінал. Менший брат помер від наркотиків. Але перед смертю він навернувся до Бога. Другий брат мав цілий ряд серйозних ходок. Було, що навіть мені довелося їхати в Петербург на переговори з бандитами, які тримали в заручниках його сім’ю. Це чудо, що я сам живий лишився й вони погодилися залишити нас. Тепер цей брат — диякон церкви в Санкт-Петербурзі. А сестра буквально перед Новим роком завершила курс реабілітації в Слов’янську. Її чоловік помер від раку. тепер у мене живуть племінники — її діти.

Щодо мене, то я прийшов до Бога після армії. Хоча хрещення прийняв раніше, але по-справжньому пообіцяв служити Богові вже в кінці служби. У мене було серйозне порушення за статтею «нестатутні відносини». На мене чекали дуже важкі наслідки, але Бог чудом вивів із тої ситуації. Повернувся додому вже зовсім із іншими поглядами. Хоча я завжди відчував якусь відповідальність перед Богом і знав, що буду в церкві. Напевно, це і зберегло мене від тюрми й наркотиків.

— Складається враження, що ще одною особливістю Харківщини є досить напружена кримінальна ситуація.
— Не володію статистикою, щоб порівняти з іншими областями. Але з 1992 року десь до 2000 я активно служив по тюрмах — це було та є дуже актуально. Маю багато відзнак саме за це служіння.

— Чому, на вашу думку, попри християнську основу, закладену в дитинстві, вашим братам і сестрі довелося пройти такий непростий шлях до Бога?
— Для мене це підтвердження, що віра не передається в спадок. Це особисте рішення кожного. Думаю, можливо, і бракувало з боку батьків якогось контролю, правильного спрямування. Наш дім завжди був наповнений людьми. Постійно когось приймали, переховували — ще були гоніння. Постійно в нас проходили якісь братерські наради, були гості. Нещодавно якраз говорили з матір’ю про це (вона тепер живе в США). Вона каже, що мала таке розуміння: «Якщо я попіклуюся про Божу справу, то Бог попіклується про мою сім’ю». З одного боку, так і було — ми ніколи не голодували. Але тепер мама вважає цю думку помилковою. Власне, я, як перша дитина, напевно, отримав найбільше уваги й виховання. Одного мого однокласника застрелили, другий — розбився на смерть. А мене Бог зберіг.

— Отже, активно служити ви стали вже після армії?
— Мої батьки не були служителями, і я себе ніколи не уявляв служителем. Але активність серед молоді постійно виводила мене на якісь лідерські позиції, я був відповідальний за різні ділянки служіння.

Перше, що пам’ятаю, коли прийшов із армії — у нас були великі з’їзди, приїжджав Славік Радчук. Був якийсь такий новий рух, який надихав. Почалося з того, що служителі попросили мене провести гостей на вокзал. У той час купити квитки, особливо літом, було нереально — люди по півдня стояли в черзі. Уже не пам’ятаю як, але мені чомусь вдавалося швидко вирішувати всі питання. То через довідкове бюро, то через чергового по вокзалу… З тих пір це стало моїм служінням — в аеропорт, на вокзал, на автовокзал… Я вже навіть став дружити з касирами (сміється).

Потім був відповідальним за відвідування хворих. Потім відповідав за молодіжне служіння. Став їздити в тюрми, дитячі будинки. Пам’ятаю, як прийшла ідея завезти дітей-сиріт у зоопарк. Зробити це виявилося ой як непросто — потрібно було отримати дозволи, орендувати в автопарку автобус, забезпечити супровід ДАІ… Але ми з усіма домовилися. І неодноразово возили групи по 50 дітей. Також я зареєстрував місію «Євангельське милосердя» при церкві. У 1991-му у віці 23 років одружився. У 1995 році мене рукопоклали на пастора молодіжного служіння.

Ще одне моє служіння було пов’язано з тим, що я випадково познайомився й подружився з віруючими переселенцями з Рівного, які переїхали в Цапівку Золочівського району. У них велика сім’я — 10 дітей. Ми їздили до них у гості й на різні свята організовували в місцевому клубі програму, привозили подарунки. З часом похрестили кількох людей, придбали будинок і відкрили церкву.

— А як ви стали пастором церкви й старшим пресвітером Харківської області?
— Дуже несподівано. Я не уявляв себе пастором — страшно й дивитися було на ту трибуну... Перший раз я взагалі відмовився балотуватися. Тоді мене поставили заступником. А вже на виборах 2001 року погодився.

Згодом зняли зі служіння й вилучили Віталія Фалія, і певний час у нас не було старшого пресвітера області. А на черговій конференції 2003 року обрали мене. До цього я вже був більш готовий.

— Розкажіть про вашу сім’ю.
— Дружину звати Алла. У нас три дочки й два сина (один з них прийомний, племінник). Маємо невеликий сімейний бізнес. Дружина дуже любить квіти — буває, поїдемо на ринок (особливо весною) за покупками, то привозимо самі квіти (сміється). Спочатку висаджували для себе, потім зробили теплиці. Потім уже виявили ініціативу дівчата, і ми відкрили два магазинчики, які упаковують подарунки, продають повітряні кульки тощо.

— Як ви познайомилися з дружиною?
— Ми познайомилися відразу, коли я прийшов з армії. Буквально наступного дня. Пам’ятаю, що я навіть не встиг купити цивільного одягу, а старий на мене не налазив, бо в армії трохи підкачався. Подзвонив друг, який знав, що я скоро маю демобілізуватися, почув, що я вже вдома, і сказав: «Ми до тебе заїдемо!» Я й не знав із ким він приїде. Вони, близько 10 чоловік молоді, якраз їхали відвідувати церкву в Чугуєве. Серед них була й Алла. До армії я її не знав, вона ще була в баптистській церкві. Через три роки одружилися.

— Завжди актуальне питання — як правильно ставити пріоритети: робота, служіння, сім’я? Як це було у вас?
— Напевно, пріоритети залежать від етапу життя. Останні кілька років у мене побільшало часу для служіння. До цього сім’я була в пріоритеті, як мінімум — на рівні зі служінням. Були періоди, коли не вистачало фінансів, я не мав нормальної роботи, був змушений їздити на заробітки. Але служіння не лишав. Останні вісім років у нас стабілізувалося матеріальне становище. Тепер мене утримує сім’я.

— Запитання на тему номера: чи можете назвати з вашого досвіду топ-3 проблеми, із якими люди найчастіше звертаються до душпастира?
— На першому місці — сімейні стосунки. Як між чоловіком — дружиною, так і батьками — дітьми. На другому — різні залежності: нарко-, алко-, ігроманія. Третє вже важко визначити — це й питання фінансів, і здоров’я тощо.

— Кілька питань у режимі бліц. Кого ви вважаєте головними вчителями у вашому житті?
— Батькам я вдячний за сімейні цінності, які вони вклали в мене. Батько був дуже душевним, дуже любив сім’ю, працював на чотирьох роботах. Ми мали можливість навіть поїхати на море — і це в радянські часи. Сьогодні моя дружина — це мій друг. Мої діти — це мої друзі, із якими ми спілкуємося, пустуємо, хоч, може, це не личить єпископу (сміється). Ми дуже близькі.

Першим пастором церкви «Джерело життя» був Назар Рещиковець. Він дуже вплинув на моє становлення, на мої стосунки з Богом. Я дружив із його дітьми. У 1991 році він переїхав до Москви, ставши ректором МТІ.

Є навіть один чоловік не з церкви, якого вважаю своїм наставником. Ще молодим чоловіком я пішов працювати на панчішну фабрику. Там були дуже складні в’язальні машини, які ми обслуговували. У мене була дуже велика зарплата як на той час — 240 рублів. На стажування я потрапив у бригаду Миколи Бажана. Він навчив мене відповідальності, правильному ставленню до роботи. Ми досі дружимо, молюся за нього.

— Яка риса характеру особливо важлива для служителя?
— Людяність — дуже важливо бути відкритим і близьким до людей, їхніх проблем, особливостей, приймати їх такими, якими вони є.

— Який фактор ключовий для гармонійного росту й розвитку церкви?
— Думаю, що головне — атмосфера учнівства. Маю на увазі не учнів за партами, а практичне християнське життя, благовістя. Успішна та церква, лідер якої виховує послідовників власним прикладом.

— Найважчий і найрадісніший момент у вашому житті.
— Радості так багато, що важко виокремити якийсь один момент (сміється)… Найбільше радості й натхнення приносять сім’я й церква. І, як не парадоксально, найважчі моменти також пов’язані з ними.

Великою втратою для мене була смерть батька від хвороби, коли мені було 22 роки — у час, коли я дуже потребував його підтримки. Я дуже молився, постився, але він помер. Я був ображений на Бога, сперечався з Богом, думав, що Йому немає до мене діла. Це був дуже важкий період. Вивело мене з цього стану Боже Слово. Якось я нехотя взяв Біблію — і вона розгорнулася на Єремії 29:11: «Бо Я знаю ті думки, які думаю про вас, говорить Господь, думки спокою, а не на зло, щоб дати вам будучність та надію…» Я добре знав це місце, але тоді Бог так сильно промовив до мене, що всередині все перевернулося — і прийшло відродження віри.

— Найбільше Боже чудо у вашому житті.
— Коли сину був рік, він потрапив у лікарню з водою в легенях. Важкий діагноз, потрібна була операція. Лікарі не гарантували життя. Ми з дружиною їхали на богослужіння, плакали… І глибоко всередині я почув таке запитання: «Якщо трапиться найгірше, Я перестану бути твоїм Богом?» Це дуже мене струсонуло: «Ні, Господи, я завжди буду вдячним Тобі, усе моє життя — Тобі!» У цей момент ніби гора звалилася з плечей. Ми приїхали в церкву й стали славити Бога. Я навіть не заявляв, щоб молилися за сина. Після цього приїхали в лікарню, а лікарі кажуть: «Не розуміємо, як так може бути — легеня просто надривалася від води, а тепер нічого нема!» Сьогодні сину 16 років.

— Чи є у вас ціль, яку можете назвати справою всього життя?
— Є певні церковні проекти, які я дуже хотів би завершити. Ставлю Богові запитання: це все, що я можу зробити, чи є ще щось? Тепер зосереджений на тому, щоб у церкві були служителі, молодь, яка може перейняти служіння. І, слава Богу, ця підготовка вже на фінішній прямій.

Також молюся, щоб побачити всіх своїх дітей щасливими. Дуже люблю їх, хочу, щоб мали успіх і в земному житті, і щоб завжди служили Богові.

— Що ви побажали б церкві в цей буремний час?
— Реакція на сучасні випробування, які проходить церква і кожен християнин зокрема, є показником духовного віку, особистих стосунків із Богом. Заповіді любові до Бога й ближнього іноді здаються дуже простими, але у випробуваннях вони стають дуже важкими. Хтось на Бога нарікає, хтось розчаровується в людях… Важливо, щоб ці обставини не зруйнували нашої любові, поваги один до одного, а навпаки — підсилили. Ми маємо міцний та надійний захист, опору в цих труднощах, покладаючись на Бога. Це нагода зробити ще більш твердою свою надію на Бога. Це нагода практикувати любов. Людина не може бути до кінця щасливою, якщо не віддає себе ближнім. Щаслива та людина, яка кладе свою душу за інших.

Харківське об’єднання церков ХВЄ

Статистика станом на 01.01.2021

Зареєстрованих церков — 18 (1178 членів)
Незареєстрованих церков — 9 (233 члени)
Церков, які мають власні доми молитви — 19
Церков, які будують доми молитви — 3
Церков, які не мають власних приміщень — 5
Рукопокладених пасторів — 28
Нерукопокладених пасторів — 3
Рукопокладених дияконів — 38
Нерукопокладених дияконів — 5
Молоді в церквах — 370
Молодіжних лідерів — 11
Кількість сестер (членів церкви) — 954
Відповідальних за жіноче служіння — 23
Недільних шкіл — 22 (520 учнів)
Вчителів недільних шкіл — 77
Хорів — 3
Музичних груп — 16
Місіонерів, направлених церквами — 2
Притулків для дітей-сиріт — 1 (5 вихованців)
Притулків для людей похилого віку — 1 (5 підопічних)
Служіння в тюрмах — 4
Церков у тюрмах — 3 (28 членів)
Реабілітаційних центрів для дорослих — 1 (13 підопічних)
Періодичних видань при церквах — 2
Інтернет-ресурсів — 3
Дитячих таборів (власні бази) — 2

"Благовісник", 1,2021