Важливість служіння душпастирства в сучасній церкві

Почну свої роздуми з розлогої цитати Гарі Колінза: «Молодий пастор зовсім недавно, кілька років тому, закінчив семінарію; його невелика громада зростала й відчайдушно потребувала міцної руки. Однак, здавалося, він усі дні й ночі присвячував нескінченному потоку скривджених, зламаних людей. Кожен сподівався отримати від нього пораду, допомогу чи опіку. Одного разу в розпачі він вигукнув: «Ніколи б не подумав, що на світі так багато зламаних. У семінарії нам ніколи не говорили, що тих, хто потребує допомоги, буде так багато. Нас ніколи не попереджали, що пастору, найімовірніше, доведеться мати справу з дружинами, яких б’ють чоловіки; дівчатками, зґвалтованими своїми батьками; людьми, охопленими страхом, розгубленістю; суїцидами, гомосексуалізмом, алкоголізмом, наркоманією, депресією, синдромом тривоги й провини, розпадом сім'ї, булімією, хронічним стресом і безліччю інших проблем. Ми вивчали душеопікунство лише один курс, не здогадуючись про глибину й різноманітність проблем, із якими зіткнемося після закінчення навчального закладу».

У наведеній цитаті дуже наочно окреслюється весь комплекс проблем, із якими стикаються служителі в сучасних євангельських церквах. У наших церквах, як правило, велика увага до новонаверненого закінчується після того, як він прийняв святе водне хрещення. А ось далі людина, залишена сам на сам зі своїми проблемами, іноді не знає, як впоратися з тим чи іншим. Інколи повною несподіванкою для молодих віруючих стає одкровення про те, що процес духовного зростання набагато складніший, ніж це здавалося спочатку. Багато проблем у житті віруючого пов’язані з невирішеними проблемами минулого. Усе це змушує нас по-іншому поглянути на роль наставників і душеопікунів у церквах.

Слід визнати, що слово «душеопікунство» має вельми обмежене застосування в сучасній лексиці, так що, як правило, у сучасних словниках немає визначення цього поняття. Під душеопікунством ми розуміємо процес, коли одна людина (духовний наставник) надає допомогу іншій із метою допомогти їй зцілитися чи виконати Божу волю в житті.

Серед служителів немає одностайності в розумінні важливості цього служіння. Іноді вважається, що досить дати людині здорове вчення — і це вирішить всі її особисті проблеми. З цим можна погодитися лише частково. Однак не богослов’я саме по собі, а особисті довірливі стосунки з Богом є запорукою благословенного життя.

У наші церкви й тепер приходять дуже різні люди із різним духовним досвідом. Як за часів апостола Павла, так і сьогодні в церквах є духовні християни, духовність яких визначається мірою довіри Господу; є й духовні немовлята, які потребують щоденної опіки й наставництва; є й плотські християни, які з різних причин перебувають у стані духовної стагнації.

Для успішного душпастирства важливо, щоб пастор (духовний наставник) був духовно зрілою людиною, мав неодмінний життєвий досвід, а також хоча б деякі пізнання в галузі психології. Не менш важливе вміння слухати, співпереживати й розуміти іншу людину. Але успіх у справі душпастирства залежить не тільки від знань, досвіду і вміння людини. Визначальний фактор тут — дія Духа Божого. Саме благодатна дія Духа Святого здійснює викривальний та зцілювальний вплив на свідомість людини.

Прикладом душеопікуна-наставника для нас є Господь Ісус Христос. Як справжній Добрий Пастир і Дивний Порадник Ісус умів слухати й розуміти проблеми свого співрозмовника. Хороший приклад — бесіда Ісуса Христа з самарянкою. За допомогою навідних запитань Ісус домагається разючого ефекту: ця жінка сама розповідає Йому «все, що вона зробила» і, більше того, не соромиться сказати про це іншим людям!

Іншим яскравим прикладом духовного наставництва є апостол Павло. Характерна фраза з Послання до коринтян дає нам уявлення про його завантажений розклад: «Окрім зовнішнього, налягають на мене денні повинності, збіг народу, турбота про всі Церкви» (2Кор.11:28). Причому Павло в спілкуванні з людьми вмів поєднувати «ніжність годувальниці» (див. 1Сол.2:7) з принциповим неприйняттям гріховних проявів у житті християнина (див. 1Кор.5:3-5; 2Кор.13:2).

Дуже своєчасні й актуальні слова з Книги пророка Єзекіїля: «Горе Ізраїлевим пастирям, які пасуть самих себе! Хіба ж не отару повинні пасти пастирі? Жир ви їсте, та вовну вдягаєте, ситу вівцю ріжете, але отари не пасете! Слабих не зміцняєте, а хворої не лікуєте, і пораненої не перев'язуєте, сполошеної не вертаєте, і загинулої не шукаєте, але пануєте над ними силою та жорстокістю!» (Єз.34).

Потреба в служінні душеопікунства як ніколи гостро відчувається сьогодні, коли світ кидає виклик церкві, а світська психологія намагається замінити біблійне опікування. Інтенсивна відкрита пропаганда окультизму, сексуальна розбещеність, поширення наркоманії та пияцтва, збільшення кількості розлучень, проблеми взаємин дітей і батьків — це ті сфери, з якими доводиться стикатися зокрема й віруючим людям у наші дні.

До церкви приходять зранені люди з турботами, тривогами, чекаючи, що ми дамо їм відповіді на питання й допоможемо зцілитися від духовного та емоційного болю й відновити зруйновані відносини з Богом і один із одним.

У цьому контексті доречно навести ще одну цитату (Joshua L. Liebman, Peace of Mind): «У пастора, незалежно від його освіти, немає привілею обирати — практикувати душпастирство чи залишити паству без допомоги. Люди обов’язково йтимуть до нього як до пастиря, сподіваючись знайти допомогу й мудру пораду. І йому не ухилитися від цього у своєму пастирському служінні, він змушений вибрати одне з двох — або опікування послідовне й кваліфіковане, або опікування непослідовне й некваліфіковане».

Церква — це місце, де має відбуватися духовне наставництво. Володіючи Божою мудрістю й чуйністю до людей, пастори мають бути готовими вислуховувати їх, щоб зрозуміти сутність їхніх страждань і допомогти їм упоратися з ними. Досить часто до нас приходять сімейні пари з великим сімейним стажем, які усвідомили, що так і не навчилися ставитися один до одного з любов’ю. Неоціненну допомогу душеопікунство може надати й тим, хто тільки збирається брати шлюб. У процесі бесіди молоді люди зможуть краще пізнати волю Божу щодо свого наміру одружитися, а також уникнути багатьох помилок у спільному житті.

Душеопікунство має на меті розкрити глибинні причини тої чи іншої недуги, звернути увагу не на наслідки, а на причини. Хочу навести один випадок із моєї душеопікунської практики. Якось одна віруюча сестра запросила мене помолитися над її онуком. Справа в тому, що семимісячний хлопчик із самого народження кричав ночами, звиваючись у конвульсіях. Над малюком молилися в церкві, носили до лікарів — нічого не допомагало. У мене виникла підозра, що дитина перебуває під впливом окультних сил. Бабуся розповіла, що її дочка до 16 років ходила до церкви, а потім стала вести розгульний спосіб життя і вийшла заміж за розведеного чоловіка. Колишня дружина цього чоловіка пішла до ворожки й прокляла дитину ще в утробі матері. Дізнавшись про цю передісторію, я звершив молитву до Бога за руйнування цього прокляття. Про це ж молилася й бабуся. Відразу ж після молитви всі тривожні симптоми ненормальної поведінки дитини зникли! Дивний Господь, близький до страждань людей, Він відповідає на молитви Своїх рабів! Через два місяці я
зустрівся з тією бабусею, і вона засвідчила, що малюк спить нормально. Тобто в цій ситуації треба було не лікувати наслідки, а усунути причину. Господь мовчав деякий час, щоб відкрити гріх батьків і показати Свою силу зцілення.

У зв’язку з відсутністю належного опікунства про душі в церквах спостерігається тенденція відтоку людей. На питання, що змушує їх залишати церкву, вони найчастіше називають одну з двох причин: формальність богослужінь у церкві або відсутність глибини у проповідях, що звучать із кафедри, які не можуть задовольнити їхніх духовних запитів. Як розповів один чоловік: «Я приходив на зібрання духовно порожнім і йшов із нього таким же порожнім. Я потребував того, хто показав би мені, як застосовувати Писання до моїх конкретних проблем, і не було кому опікуватися мною. І це тривало роками, поки я не вирішив залишити церкву і сам шукати лиця Господнього». Такі люди після виходу з церкви об’єднуються зазвичай в невеликі домашні групи й гуртки однодумців для читання Святого Письма й молитви. Інші ж просто йдуть у світ. У зв’язку з цим мимоволі виникає питання: невже церква й справді втрачає своє основне призначення — бути для своїх членів рідною домівкою і тією тихою гаванню, у якій вони могли б сховатися від життєвих негараздів, і місцем, де вони могли б отримувати потрібну для них духовну їжу? Приділяючи, можливо, надмірно багато уваги будівництву чудових молитовних будинків і благочестивому оформлення наших богослужінь, ми забуваємо про найголовніше — про побитих, поранених і понівечених гріхом людей, які туди постійно приходять.

Сенс душпастирства полягає в наданні допомоги дітям Божим, які потрапили в якісь важкі обставини.

Ці душевні страждання часто є результатом нападок ворога, якщо віруючий не вміє «зберігати себе від лукавого» (1Ів.5:18). У таких випадках душеопікунська підтримка здатна звільнити душу від мук і навчити віруючого зберігати себе від лукавого й ховатися в імені Божому, як у міцній вежі (Пр.18:10). Отже, біблійне душеопікунство — це перетворення людини в образ Божий.

На закінчення цих коротких роздумів мені хотілося б окреслити ряд конкретних кроків для побудови служіння душпастирства в церкві. По-перше, кожному члену в церкви вкрай важливо усвідомити, що опікування — невід’ємний складник духовного зростання християнина. А ще усвідомити, що опікування — це відповідальність не тільки «професіоналів», а й рядових членів церкви. Церква — це свого роду терапевтичне співтовариство, у якому має відбуватися реабілітація різних поведінкових розладів і духовних хвороб. Насправді, церква — не єдине місце, де відбувається така реабілітація. У цьому процесі важлива участь членів сім’ї, вірних друзів, колег по роботі й т. ін. Не менш важливим є спілкування у форматі малої групи, у якій відбувається сповідання й заступницька молитва один за одного. Ось чому в роботі душпастирства малі групи з вивчення Священного Писання, групи допомоги залежним та співзалежним людям відіграють настільки важливу роль. Служіння душпастирства також має супроводжуватися підтримкою молитовних груп. Це ще од
на важлива вимога. Зцілення людей — це робота Духа Святого, яка здійснюється як особисто Ним, так і через присвячених служителів. На учасників таких молитовних груп покладаються особливі вимоги щодо нерозголошення певної конфіденційної інформації, яка стає їм відомою від духовних наставників.

Душеопікунство — це не просто консультація та виправлення людини, але й духовна війна на різних рівнях. Ще один важливий крок у налагодженні роботи душпастирства — створення груп із двох-трьох чоловік, які під наглядом досвідченого душеопікуна практикують допомогу нужденним людям. Таким чином у церкві розширюється коло потенційних духовних наставників. Коли є достатня кількість духовних наставників, можна розробити графік прийому тих людей, які потребують консультації. Причому таке служіння може бути розраховане як на віруючих, так і на невіруючих.

Нарешті, дуже важливо подбати про те, щоб у громаді була атмосфера відкритості й чесності, і в цьому плані приклад повинен подавати сам служитель. Важливо, щоби члени церкви розуміли, що душпастирства потребують не окремі проблемні люди, у цьому має потребу кожен із нас. І якщо в церкві буде атмосфера відкритості та доброзичливості — тим краще.

Серед інших важливих служінь служіння душпастирства має зайняти своє належне місце. Як хотілося б, щоб у наших церквах було більше батьків, менше духовних сиріт. Нехай благословить Господь, щоб через служіння душеопікунства струджені та обтяжені отримували звільнення й радість повноцінного життя в Богові!

Сергій БАБИЧ

Благовісник, 1,2021