Представляємо область: Чернігівщина

Старший пресвітер церков ХВЄ Чернігівщини Віталій Гавула:
«Бог часто діє в людській немочі»

— У чому особливість Чернігівщини, чим вона відрізняється від інших регіонів?
— Це навіть важко пояснити, це треба відчути… Тут, як кажуть, духовна пустеля. Не те, що ми бідкаємося, ніби нам найважче. Є й інші області, де мало церков і важко вести служіння. Але ось цей трикутник, який захоплює Чернігівську, Сумську й Полтавську області, має особливо важку духовну атмосферу. Конотоп — Диканька — Прилуки. Усе просякнуло чаклунством, окультизмом, сатанізмом. Тут це — «нормальне явище». Навіть є такі речі, які не розкажеш, бо люди просто не повірять, подумають, що це вигадки. Пам’ятаю, коли тільки приїхали сюди, — це відчувалося майже на фізичному рівні: в’їжджаєш в область — і ніби щось тисне.

Коли тільки починали тут благовістити, сатаністи навіть відкрито приходили на наші богослужіння… Потім нам розповідали, що їхня ціль — щоб розпадалися сім’ї, щоб руйнувалися церкви. І вони мають свої молитви й пости за це.

— Коли з’явилися перші церкви на Чернігівщині? Як прийшла Євангелія в цю область?
— Згідно з розповідями, раніше тут були церкви, переважно баптистські. Звичайно, не такі великі, як, скажімо, на Рівненщині. Я говорю про часи, коли ще п’ятидесятницькі церкви входили в баптистський союз. Характерно, що в багатьох селах, де ми сьогодні починаємо працювати, де люди дуже відкриті до Євангелії, чуємо, що там колись, ще в довоєнні часи, були зібрання. Потім це все було сильно придушене, особливо на Чернігівщині. Радянська влада постаралася — церков майже не лишилося.

Як заснувалося об’єднання? Наприклад, одна з найстаріших — ніжинська церква — була заснована під час служіння першого обласного служителя Степана Федька. Він у 1990-х роках вийшов із баптистів, отримавши хрещення Святим Духом, і став організовувати п’ятидесятницький рух. Тоді утворилися церкви в Ніжині, Лосинівці… Тож є кілька давніших общин, а так усе — нові місіонерські церкви, засновані на початку 2000-х років.

Я приїхав сюди у 2001-му, спершу почали працю на півдні Чернігівщини. І там, де поселилися місіонери, утворилися церкви. Найбільша церква тепер — у Ніжині, вона налічує 101 людину. А так — церкви здебільшого невеликі. В області зареєстровано 25 общин.

— Те, що церков небагато й вони маленькі — як впливає на служіння?
— Територія області — досить велика, вона на третьому місці після Одеської й Дніпропетровської. І відстань — це якраз та ціна, яку ми платимо постійно. У південному регіоні церкви знаходяться на відстані 30-50 км одна від одної, а на півночі області — ще далі. У «крайню» церкву треба їхати майже 300 км.

— Отже, церква на Чернігівщині в основному зростає через проповідь Євангелії в нових населених пунктах. А які методи благовістя у вас найрезультативніші? Які служіння найбільш розвинуті?
— Я думаю, один із найуспішніших методів — дитячі табори. Часто, коли проводимо табір у якомусь селі, з сусідніх просять, щоб і в них провели. Запрошують і на День села, і на інші заходи. Люди бачать, що ми служимо їхнім дітям — і це відкриває їхні серця.

Також — індивідуальна робота. Знайомство, спілкування… Не всі відразу йдуть на контакт, але якщо вдається потоваришувати, дати відчути, що вони потрібні, що ними цікавляться, що про них турбуються… Такі люди найшвидше приходять у церкву.

А також — окремі акції, наприклад, Мобільна клініка. Це дає дуже позитивний ефект. Соціальна робота, гуманітарна допомога… Хоча тут є й плюси, і мінуси. Приїжджала молодь із США, багато допомагали людям — це приваблювало їх до церкви. Але не стало допомоги — і не стало людей. Хоча якийсь невеликий відсоток із них усе одно лишився.

Водне хрещення 18.08.2019 р.

— Це говорить про те, що багато людей мають потребу в матеріальній допомозі?
— Так, дуже багато. Порівняно із Західною Україною, люди тут живуть набагато бідніше. Тому що інший менталітет. Наприклад, взяти рівненське Полісся — якщо навіть не враховувати тих, хто збагатився на бурштині, люди живуть непогано. У чоловіків є розуміння — їхати на заробітки. Жінки — збирають ягоди. А тут люди якось менш орієнтуються… Тому, звичайно, мають потребу в підтримці.

— Та все ж церква зростає? Люди приймають хрещення? Наскільки динамічний цей процес?
— Мабуть, ситуація в нас пропорційна ситуації в усій Україні. Багато залежить від того, як рухається кожна окрема церква. Хто як працює — такий і отримує результат. Хоча є такі місця, де дуже важко йдуть справи, незважаючи на всі старання.

— Якої підтримки потребують церкви Чернігівщини? Чим вам допомогти?
— Найбільше не вистачає працівників, а саме — місіонерів. Куди поїхали місіонери, де поселилися, витримали перші труднощі — там є результат. Найкраще — коли саме сім’я бере місіонерську точку й служить там. Але сьогодні це важче. Тепер є що робити, куди поїхати на заробітки. Тому на місію їде менший відсоток людей, але вони — більш посвячені.

— Які місії працюють на Чернігівщині?
— Тут працюють в основному місія «Голос надії» та «Добрий самарянин». Але особливих «кордонів» між місіонерами немає, тим більше — конкуренції. Звичайно, офіційно — це дві різні організації. Але між собою ми маємо дуже гарні стосунки й співпрацю.

— Ви вже більше року старший пресвітер області. Розкажіть, будь ласка, які етапи в служінні пройшли. Ким були до цього?
— Ким я був, тим і лишився (сміється). З молодості був місіонером, у 17 років вперше поїхав на місяць у Вінницьку область. Пізніше служив у Рівненській області, був заступником відповідального за місіонерський відділ «Доброго самарянина». Потім одружився. Працював у ХТРК.

Коли місія «Добрий самарянин» починала працю на Чернігівщині, мені доручили організаційну адміністративну роботу. Ми співпрацювали з Олександром Федорчуком (який потім організував місію «Агапе»), він один із перших американських місіонерів, який став сюди приїжджати. Разом проводили євангелізації, приїжджав євангеліст Річард Михальський, гурт «Авен-Езер».

Потім постало питання, хто тут залишиться. Коли Павло Радчук попросив мене взяти на себе цю відповідальність, я став молитися. І поставив таку умову: «Боже, якщо це Твоя воля, то хай і моя дружина погодиться!» І коли я їй сказав, вона відразу ж дала згоду. Але ми їхали на один рік, тимчасово, поки все налаштується. Просто цей «один рік» затягнувся (сміється).

Ми приїхали в Прилуки, де проживаємо й до сьогодні. Це третє за населенням місто в Чернігівській області. Тут уже була церква, 15 чоловік. Я став виконувати обов’язки пастора, а через пів року мене рукопоклали. Разом із цим доручили відповідальність за місіонерську працю «Доброго самарянина» в цьому регіоні. Мені тоді було 24 роки.

До речі, на початку окремого Чернігівського об’єднання не було, воно входило в Київське. Відокремилося воно ще до мого приїзду. Старший пресвітер Степан Федько був дуже простий, відкритий до місіонерів, завжди благословляв. Ще через рік мене обрали його заступником. Заступником я лишався й при Михайлові Куксі. А коли він склав повноваження, старшим пресвітером обрали мене.

Михайло Кукса

— Напевно, ця посада не стала для вас несподіваною. Та все ж — ви відразу погодилися чи вагалися?
— Ще Степан Григорович мені пропонував, але тоді я категорично відмовився. Я розумів: поки що це не для мене. Я був достатньо завантажений служінням. Цього разу я молився декілька місяців — і отримав від Бога підтвердження, що це Його воля. Тому й погодився.

— Хочу повернутися у ваші юначі роки. Звідки у вас взялося це бажання — бути місіонером?
— Це бажання виникло ще в дитинстві. Ще до розпаду СРСР, коли все заборонялося й відкрито про такі речі ніхто не говорив… Я й сам не знаю, у який саме момент у мене з’явилася ця мрія — бути місіонером. Пам’ятаю, коли закінчував школу, то молився: «Боже, допоможи мені добре скласти екзамени — і я буду місіонером».

Якраз тоді в Рівному заснували місію «Добрий самарянин». Пів року я працював на будівництві офісу місії. Потім було навчання в місіонерській школі — це 1993-1994 роки.

— Ви виростали в християнській сім’ї. Але чи був якийсь переломний момент у пізнанні Бога?
— У семирічному віці я невдало впав із велосипеда й отримав сильну внутрішню травму. Розрив кишківника, травма печінки… Протягом двох місяців мені зробили три складні операції. Мама казала, що я двічі був при смерті. Лікарі не давали шансів на життя. Моя бабуся поїхала в Дубно до сестри Фені на молитву, і Святий Дух відкрив: «Це не на смерть, а для Моєї Слави!» І мої батьки дуже зміцнилися цим словом. Буквально через два місяці я власними ногами вийшов із лікарні. Усі дивувалися! Я розумів, що це зробив Бог. І в мене завжди було прагнення до Бога. Я любив відвідувати богослужіння, сідати на передню лаву. В 11 років отримав хрещення Святим Духом.

— Розкажіть про свою сім’ю.
— Я родом із Рівного, а моя дружина Леся — із Гощанського району Рівненської області. У нас троє дітей. Старшому сину — 17 років, він саме прийняв водне хрещення. Виявляє бажання бути місіонером. Дочкам — 4 і 1 рік.

— З вашого досвіду: як правильно розподілити час між служінням і сім’єю?
— Має бути здоровий баланс. Цей баланс кожен визначає особисто для себе, немає строгого шаблону. Наприклад, є різниця — коли ще маленькі діти й коли вже дорослі. Але баланс має бути, бо якщо перегнеться в один чи інший бік, то будуть проблеми. Для служителя багато значить розуміння й підтримка дружини.

— Є проблема в тому, коли велика частина церкви пасивна в служінні. Як заохотити людей, допомогти їм відчути смак служіння?
— Біблія говорить: «Привчай юнака до дороги його…» Коли йде мова про церкву, яка тільки організовується, це дуже важливий момент. Перші роки — ключові, щоб задати правильний напрямок. Ми маємо гіркий досвід. У нас було таке розуміння, що все мають робити місіонери. Добре, якщо є місіонери, але коли церква лишається в стороні, люди стають «прихожанами», споживачами. Напевно, не можна всіх без винятку задіяти. Але є велика частина людей, яких точно можна.

Потрібно навчитися довіряти людям. Навіть, якщо в них спочатку не виходить. Колись я спілкувався з Олександром Попчуком, і він поділився своїм баченням: «Спочатку я беру когось — і ми йдемо разом служити. Я працюю, а він дивиться. Потім — ми разом працюємо. Далі — він працює, а я дивлюся. І нарешті — він працює самостійно, а я йду далі». Колись так робив, коли був директором місії, Павло Радчук із нами. Хтось казав йому: «Та чого ви тих пацанів постійно з собою тягаєте? Вони тільки плутаються, заважають…» Але ми їздили й дивилися. А з часом нам стали щось доручати.

— Ви вже згадали кількох служителів, які були вашими вчителями — Степана Федька, Павла Радчука, Олександра Попчука. Хто ще вплинув на ваше становлення як служителя?
— Крім уже названих, це Олександр Кантоніст, він був відповідальним за місіонерський відділ «Доброго самарянина». Петро Радчук, тепер він — президент Слов’янської інтернаціональної асоціації «Good Samaritan». Старший пресвітер Михайло Кукса. Це ті люди, які справді вплинули на мене.

Братерська рада обласного об’єднання церков УЦХВЄ Чернігівщини

Члени правління обласного об’єднання церков УЦХВЄ

— Як, на вашу думку, створити в церкві правильну атмосферу, запобігти конфліктам, поділам?
— Найперше — вміти чути людей. Щоб вони відчували, що вони важливі, незалежно від того, яку позицію займають. Ніколи не можна ставати на чийсь бік — вислухати обох, а потім уже робити якісь висновки. Максимально зберігати нейтралітет, особливо — якщо одна зі сторін із тобою в дружніх або родинних стосунках. М’яко й плавно вести до миру.

— Чи згідні ви з думкою, що коли люди не задіяні в служінні, то в них залишається багато часу на конфлікти, а коли разом служать — це їх об’єднує?
— Так, згідний на 99%. Але все одно завжди буде отой 1% — самі по собі конфліктні люди. Разом із тим, вони для нас є певним стимулом, щоб не розслаблятися. Потрібно розуміти, що це нормально, такі проблеми є в кожній церкві. Таких людей не варто відразу відсторонювати, відкидати, а спробувати знайти до них підхід. Звичайно, не варто й дозволяти їм робити колотнечу.

— Сьогодні багато говорять про важливість мати бачення розвитку свого служіння на роки вперед. Розкажіть про ті плани, проекти, які ви хочете втілити на Чернігівщині.
— Раніше мені дуже не подобалося питання: «Яке твоє бачення?» Я не знав, як на нього відповісти. Але потім зрозумів: бачення — це коли людина розуміє, що потрібно робити, як потрібно робити і коли потрібно робити. Моє бачення щодо Чернігівщини — це збереження існуючих церков і відкриття нових.

— Ви вже розповідали про надприродне зцілення, яке пережили в дитинстві. Чи можете поділитися останнім Божим чудом у вашому житті?
— Кілька років тому був випадок, який мені яскраво запам’ятався. Ми працюємо в одному селі Київської області за 50 км від нас. Там є віруюча сім’я, і ми туди періодично їздимо. Жінка працює в лікарні райцентру. Якось вона розповіла про одну пацієнтку, яка була при смерті від останньої стадії раку, відкритої форми туберкульозу — цілого букету хвороб. Сестра їй благовістила — і та захотіла зустрітися зі служителем. Попросила, щоб я заїхав до неї. Але в домовлений день я захворів, температура понад 39, і вже вирішив не відвідувати тієї людини. Але Бог все ж спонукав мене. Я довго боровся з собою: «Ну що я їй скажу?» Бог відповів: «Скажи, що Я її люблю і хочу її спасти!» — «Добре, Боже. Оце скажу — і все!» Я приїхав, зайшов до палати, привітався, кажу: «Я до вас на хвилинку. Хочу сказати, що вас любить Ісус і хоче вас спасти!» І вже збирався виходити в коридор, як вона стала дуже плакати, каятися, сповідатися. Я підійшов, поклав на неї руку і помолився: «Господи, я не знаю що, але зроби щось у житті цієї людини!» Це була дуже проста молитва. Десь через два місяці я розмовляв із сестрою, яка мене запросила тоді в лікарню, і запитав про ту пацієнтку, думаючи, що вона вже померла. «Ви знаєте, — почув у відповідь, — та жінка на наступний день піднялася, стала ходити. Лікарі перевірили — виявилося, що вона повністю здорова, і виписали її додому!» Таке чудо Бог зробив! Коли я сам ледве на ногах стояв. І Бог часто так діє — через людську неміч.

— Що ви скажете українським християнам?
— Я двічі був у Індії — і мене дуже вразили тамтешні християни. Це люди, які реально живуть за останньою межею бідності. У них їсти немає чого, живуть у таких землянках, що в Україні кури — у кращих умовах. Але я бачив, як ці люди на богослужіннях славлять Бога! Якою радістю вони наповнені! Чому їм радіти? І я зрозумів, що єдина причина — їхні імена записані в Книзі Життя. А це — найбільший скарб.
Тож нехай ні в кого не буде смутку! Хочу побажати, щоб кожен віруючий мав благословення від Бога, щоб кожна церква була наповнена небесною радістю, яка не залежить від земних обставин. Нас любить Ісус, Він нас спас, ми будемо з Ним вічно. Слава Йому!

Ромовляв Дмитро ДОВБУШ

Статистика Чернігівського об’єднання церков УЦХВЄ
станом на 1 січня 2019 року

церков — 26
членів церков — 608
церков, які мають власні доми молитви — 25
пасторів — 15
дияконів — 18
молоді в церквах — 186
керівників молоді — 6
місіонерів від церков — 3
хорів — 2
музичних гуртів — 9
реабілітаційних центрів — 3
людей, які проходять реабілітацію — 30
служіння у тюрмах — 1
відповідальних за жіноче служіння — 11
недільних шкіл — 20
учнів недільних шкіл — 264
учителів недільних шкіл — 35
проведено християнських таборів (за рік) — 22

З історії церков Чернігівщини

Із другої половини XIX століття в Україні, як і по всій Російській імперії, розпочалося поширення баптизму, що стало од­нією з важливих передумов виникнення громад п’ятидесятників: багато з них утворилися шляхом виходу віруючих, хрещених Святим Духом, з громад баптистів. Історія п’ятидесятницького руху на Чернігівщині не стала винятком. П’ятидесятництво тут поширювалося трьома шляхами.

Заудайка

Під час Першої світової війни потрапив у полон і був завезений у Німеччину житель с. Заудайка Петро Мажний. Там він почув звістку про спасіння через Ісуса Христа та Його благодать. Повернувшись із полону на Батьківщину, став проповідувати Євангелію. Односельці зацікавилися. Серед них був вдумливий чоловік Пилип Майдан, який згодом очолив маленьку громаду баптистів.

У 1952 році в Заудайку приїхали сестри з Прилук. Одна з них — Марія Кохот, вона добре знала Писання й висловила думку щодо хрещення Святим Духом. Коли сестри поїхали, громада залишилася для бесіди. Відбулася суперечка між Петром Захаровичем і Пилипом Семеновичем. Згодом прийшли до висновку, що хрещення Святим Духом — істина.

У 1954 році в Заудайку приїхали брати та сестри з Києва, яких запросили віруючі односельці — брати Мозгові: Віктор, Борис та Андрій, що там перебували. З ними був пресвітер Яків Приходько. В один із недільних днів, коли всі молилися, Господь хрестив багатьох братів і сестер Святим Духом із ознакою інших мов.
Так виникла церква п’ятидесят­ників — близько 15 чоловік. Пресвітером обрали Пилипа Майдана, а його помічниками — Віктора Мозгового та Єгора Майдана.
Церква має дім молитви на вулиці Заводська, 23.

Чернігів

Петро Куценко народився 1 січня 1931 року на невеличкому хуторі біля с. Хлоп’яники. З дитинства дуже любив співати, мав гарний і сильний голос. Коли одного разу почув християнську пісню, Бог постукав до серця юнака. У 1945 році пережив народження згори, а в 1947 році прийняв водне хрещення.
Катерина Лось народилася 24 жовтня 1930 року в с. Хлоп’яники. Виховувалася дівчина в радянській сім’ї, але, незважаючи на утиски від родини, стала християнкою. Сільську школу вона закінчила на відмінно, із золотою медаллю, і поїхала навчатися до Чернігова. Вступила в технікум на торговий факультет і закінчила його теж з червоним дипломом.

Незабаром до міста поїхав і Петро. Разом відвідували церкву ЄХБ. А в 1954 році Петро й Катерина одружилися. Петро був дуже ревним у служінні Богу в церкві. У сім’ї Куценків народилося 3 дітей.

Щасливих років життя було небагато, бо прийшло велике випробування. У 1963-1964-х роках почалася нова хвиля гонінь на християн, і Петро Куценко був засуджений, як і багато інших братів і сестер в СРСР. 30 березня 1965 року, не перенісши хвороби й операції, відійшла у вічність Катерина. У цей час Петро перебував у місцевій в’язниці. Йому казали: «Відречися від Бога чи просто скажи, що Його нема, — і ми дозволимо побути у дружини на похороні». Їхніх дітей забрали до школи-інтернату.

Коли Петро Миколайович повернувся додому з тюрми, дітей йому не віддали — згідно із законом, треба було одружитися. 30 серпня 1966 року він одружився з Євдокією Надточей, у них народилося двоє дітей.
У 1966-1967-х роках була заснована церква ХВЄП у Чернігові (вони вийшли з баптистської церкви). Хата Петра та Дусі впродовж 30 років служила домом молитви. Чоловік і дружина вели спів на зібраннях. Петро Миколайович був пресвітером п’ятидесятницької церкви кілька десятків років.
24 березня 2019 року Петро Куценко відійшов у вічність.

Ніжин

Степан Федько народився в с. Ом­биш у сім’ї євангельських християн баптистів 20 жовтня 1931 року. Покаявся в 1947 році, 1 червня 1951 року прийняв водне хрещення — і з того часу став проповідником в церкві с. Омбиш. У 1968 році виїхав із сім’єю на постійне місце проживання до м. Ніжин, став членом Ніжинської церкви ЄХБ. Незабаром був вибраний на дияконське служіння, а в 1978 році був рукопокладений на пресвітера.

Степан Федько

У 1979 познайомився з братами-п’ятидесятниками із Західної Укра­їни і Київщини, зокрема Бори­сом Мозговим та Володимиром Озеругою. Прийняв вчення п’ятидесятників, за що в 1982 році був знятий із пресвітера. Залишався дияконом і проповідником і ще 10 років був у церкві ЄХБ. За цей час дехто із віруючих, слухаючи його проповіді, були хрещені Святим Духом з ознакою інших мов. За це 3 травня 1992 року з церкви ЄХБ було вилучено 14 членів.

Так 9 травня 1992 року в Ніжині народилася церква ХВЄ, яка вступила у Всеукраїнський союз християн віри євангельської п’ятидесятників. Степана Григоровича було обрано пресвітером. У 1997 році церква мала вже 140 членів.

У лютому 1994 року було утворено Чернігівське обласне Об’єднання церков п’ятидесятників. Старшим пресвітером став Степан Федько, який виконував це служіння до 2006 року. Потім старшим пресвітером обрали Михайла Куксу, який у 2018 році передав служіння Віталію Гавулі.

За записами Степана Федька

"Благовісник", 3,2019