Той, що став історією

Коли ми готували добірку матеріалів про століття Української Церкви ХВЄ, то відчували брак якихось живих і зворушливих матеріалів, і хтось із редакції з ностальгією в голосі проказав: «От би взяти інтерв’ю у служителя, якому тепер сто або й сто двадцять років. Але служителі точно стільки не живуть…»

І справді, останнім часом ми чуємо про багатьох молодих служителів, які відходять у небесні оселі. Про старших уже годі й казати…

Про дідуся Стасика ми знаємо давно. Йому ще не було ста, вісімдесят п’ятий пішов. Не раз доводилося читати про нього в дописах його внука, а нашого доброго знайомого Богдана Галюка, секретаря департаменту освіти УЦХВЄ, який щоразу з неймовірною любов’ю згадував дідусеві життєві уроки.

25 січня Євстахія Степановича не стало. Він став історією, яка добігла свого кінця на цій землі. Проте його історія, яка мала такі чудові відгуки при його житті, звучатиме й далі в серцях людей, на яких вплинула.

Співчуваємо рідним, але й разом із тим тішимося, що така людина була поруч із вами.

З фейсбук-сторінки Богдана Галюка

24.03.2019
Учора ми сиділи з дідусем Стасиком у його вітряному саду.

У травні йому буде 84. Дідусь прожив довге, непросте, насичене життя. Він був одним із двох перших рукопокладених п’ятидесятницьких священнослужителів у церкві Івано-Франківська.

Для мене й багатьох інших він є прикладом відважного лідерства та посвяченого служіння. Усі його діти та внуки — свідомі та практикуючі християни. Двоє синів служать пасторами євангельських церков. Дідусь вплинув на становлення пастора та Президента Альянсу «Світ без сиріт» Руслана Малюти, виховав мене та інших служителів. Євстахій Степанович був цікавим проповідником — іноді під час його промов траплялися чудеса!

Учора «патріарх» нашої родини (як ми жартівливо його називаємо) сказав: «Найважливіше, що я маю, — це особисті стосунки з Господом. Так хочеться щодня чути Його дуже близько».

Тобі можуть страшно боліти ноги, можеш носити стару улюблену камізельку, при цьому слабо бачити лише на одне око, але продовжувати впливати.

Дякую, дідусю.

4.07.2019
ВАЗ-2102. Моя перша автівка. Ну, як моя?.. Дідусева. Просто саме на ній я вперше в житті збагнув усю велич їзди на автомобілі та відчув глибину насолоди від керування транспортним засобом!

«Двійці» наступного року виповниться 47. За автомобільним віком вона вже динозавр, такий собі залізний Метушалах. Але ще «бігає», досі служить. От і сьогодні привезла дідусеві з бабусею більше ста літрів джерельної води.

Так-от, це стареньке авто дуже нагадує мені сивочолого вірного служителя. Він уже не може змагатися з молодими на трасі в далеких поїздках до Львова чи Києва, може запросто заснути й довго не рушати на світлофорі, при швидкості 60 км за годину — розгубитися й утратити контроль над «ногами».

Проте із завзяттям досі служить своєму близькому оточенню: звозити городній інструмент на поле — запросто, привезти свіжої води із сусіднього села — простіше простого, «зганяти» за пшеничним паєм до млина — відхекається й «миттю» буде там!

Дякую, Боже, за таких служителів, які «іще в сивині будуть цвісти, будуть ситі та свіжі...» (Пс.92:14). Поможи й нам колись такими стати.

26.08.2019
— Треба буде скоро вибиратисі звідси. Всім, сину, треба вмирати. Один Ил‘я бричков поїхав на небо. От би той плащ впав на моє подвір‘є, я би їго підобров...

— Діду, так вас тоді ще не було на світі?!

— Так, не було...

28.03.2020
Бог щоночі запалював нічник біля ліжка, очікуючи мене...

Цю історію знають небагато людей. Тепер я із соромом пригадую свою поверхову здатність розуміти життя саме в той період, бо пишатися справді нічим. Хіба що взяти з того важливі уроки.

Від 13 до 17 років я перебував у пошуках власного життєвого шляху, зі здатністю критично мислити, але ще без глибинної сили розрізняти добро від зла, із повною валізою теоретичних знань, але також і з непереборним бажанням самостійно довести або спростувати всю многоликість пагубних аксіом життя.

Свобода в той час видавалася лише безкрайнім полем без жодних обрамлення, неосяжним горизонтом, позбавленим будь-яких правил та умов. Хотілося спробувати все! Приховане з дитинства доросле життя манило яскравою вивіскою...

Літні канікули я проводив у селі. Щовечора з друзями виривався на гуляння, яке іноді закінчувалося дискотекою в нічному клубі. Одного вечора затримався на довше. Якось спонтанно прийняв рішення не думати про будь-які наслідки непослуху батьківським напучуванням: «А-а, будь, що буде! Життя одне — ось воно прямо зараз, веселе й неповторне!»

П’яна компанія, хтиві жарти запаморочили розум і не відпускали додому.

Було вже далеко за північ. Коли відгриміла остання пісня, гамір стих, галаслива компанія розбрелася по домівках.

Повернувши на знайому вулицю, на дні душі віднайшов залишки сумління. Стало ніяково... Навіть страшно: «А що буде, як повернуся? Може, це вже останній раз у селі, і завтра дід із бабою відмовляться від мене й відправлять додому?!»

Сподіваючись, що стареньких уже зморив сон — і вони не помітять, як я прошмигну до літньої кухні, тихо, як тільки міг, відчинив хвіртку. Головне, не збудити Біма!

Затамувавши подих, прослизнув повз вікно дідуся. Навшпиньки подолав подвір’я, безшумно натиснув на клямку дверей «врем’янки» і зник у своїй кімнаті. Миттю роздягнувся. Пес навіть не поворухнувся, здається, все пройшло успішно!

Аж раптом у старій хаті навпроти загорілося тьмяне світло нічника...

Ті кілька хвилин невиразного світла з дідового вікна вогнем обпалили моє нутро. Горіло не тільки тіло, але й душа.

Сором, втрата довіри, роз’єднаність стосунків, кінець дружби з дідусем — нічого страшнішого тоді уявити я не міг... Мене кидало то в жар, то в холод.

За мить нічник погас. Непорушно лежачи, я крізь вікно дивився на чорну пелену неба...

Мене не відіслали до міста. За сніданком дід із повними очима сліз сказав: «Я тебе сильно люблю й молюся за тебе...»

Всепоглинаюче прийняття. Прощення. Співчуття. Без тіні осуду. Співпереживання. Гарячі молитви. Тоді я ще не знав, яким є це все на смак. Але збоку виглядало якимось божественним, неосяжним, неповторним, жаданим.

Дідусь Стась матеріалізував образ Бога для мого дитячого світогляду.

Коли дід помер, я написав друзям, що він любив мене більше за всіх... Однак, подумавши, виправив: «Дідусь любив мене більше за все». Ця людина володіла небесною здатністю приймати й вміщати будь-кого з усіма позитивами та недоліками. Кожен співбесідник відчував себе з дідом центром Усесвіту.

Сьогодні я вдячний Богові, що початок мого життєвого шляху Він проклав територією, де жив не просто релігійний діяч, але практикуючий християнин, яким був мій дідусь по материній лінії Євстахій Степанович Пуйда.

Сам Бог щоночі запалював нічник біля ліжка, очікуючи мене.

З фейсбук-сторінки Марічки Галюк

Тобі не потрібна мотивація, коли знаєш своє покликання.

Учора відійшов у вічність дідусь мого чоловіка Богдана Галюка — Євстахій Степанович Пуйда (дідусь Стасик).

Коли його донечці Галині було 13, а Марії — 4, він овдовів.

Поки не одружився вдруге, не лишав молодшу дитину ні з ким. Завжди брав із собою, причепивши на багажник велосипеда маленьку подушечку. Таким чином він амортизував дитині їзду на старому велосипеді українськими дорогами й ранню втрату мами.

Згодом у другому шлюбі народив ще двох синів.

Наша мама Марія у віці 17 років вийшла заміж за «хлопця із сусіднього села», який не відвідував євангельську церкву. Дідусь не образився, не сварив, не порвав стосунки. Він молився. Ревно, довго і з вірою.

Через чотири роки народився перший онук (мій чоловік), який ніколи не відвідував дитячого садочка. Йому пощастило від народження до школи жити в селі в атмосфері тотальної любові та опіки дідуся Стасика, поки батьки працювали. Для Богдана дідусь пошив маленьку подушечку й сказав, що коли щось болить, треба просто її прикласти до того місця — і стане легше. Богдан каже, що це завжди допомагало.

Коли Богдану було шість років і народився брат Назарій, його батьки стали свідомими християнами й присвятили життя Ісусові. Молитву дідуся було почуто.

Сьогодні всі нащадки дідуся Стасика служать Богові.

І секрет не в тому, що діти завжди були слухняними, життя — легким, а молитва — зі швидкими відповідями. А в тому, щоб, не чекаючи мотивації чи результатів, бути тим, ким ти можеш бути, і робити те, що в силах зробити сьогодні.

Брат Стась амортизував життя ближніх подушечками, молитвою й любов’ю, яка все покриває.

Дякуємо Господу за приклад віри, який хочеться наслідувати.

Благовісник, 1,2020