«Серце мудрих у домі жалоби»

«Краще ходити до дому жалоби, ніж ходити до дому бенкету, бо то кінець кожній людині, і живий те до серця свого бере! Кращий смуток від сміху, бо при обличчі сумнім добре серце! Серце мудрих у домі жалоби, а серце безглуздих у домі веселощів» (Екл.7:2-4).

Ось такий непростий, складний текст Писання. Багато хто вважає за краще обходити такі місця Біблії, проходити їх швидко й не зупинятися. Ми їх не виділяємо й не ділимося ними в соціальних мережах. «Краще ходити до дому жалоби, ніж ходити до дому бенкету?.. Це, мабуть, Еклезіяст сказав під старість. Життя наскучило. Пропускаємо. Читаємо далі». Ось така реальність. Ми з вами надто легковажне покоління. Ми покоління споживачів, зорієнтоване на те, щоб задовольняти свої потреби й бажання. Більше того — примхи. Знаєте, чим примха відрізняється від бажання? Примха — це коли тобі хочеться того, без чого можна обійтися. Це бажання, яке володіє тобою, і ти не можеш його контролювати. І ось підкреслюю — ми з вами живемо в час, у якому люди надто легковажні. Тому ми й не любимо таких текстів. Ми любимо щось красиве: свою нову машину, нову зачіску чи, може, млинці з повидлом, які нам приготували на сніданок.

Не минуло й року, коли моя сім’я пережила непросту подію. Я повертався додому з поїздки. У Києві відразу після денного перельоту сів за машину — і на Севастополь. Зі мною вся сім’я (у мене 7 дітей). Цілу ніч були в дорозі, і на ранок, о годині шостій, коли до дому залишалося кілометрів зі сто — ми вилетіли з траси. Я не вписався в поворот. Машина пішла прямо, зробила сальто й звалила огорожу. Металеві штирі, які стирчали з основи бетонної огорожі, простромили дах машини сантиметрів за 20 за моєю головою. Я висів на ремені. Оглядаюся — немає всіх у салоні. Повідривало ремені — і троє дітей вилетіли на вулицю. Чудо, що машина їх не накрила. Швидка. Міліція. Забрали дітей по лікарнях. Саки. Сімферополь. У найменшої дочки струс, крововилив у мозок і загроза її життю. У сина, якому 12 років, переламаний альвеолярний відросток. Усі 6 верхніх зубів пішли всередину й надломили основу, у якій вони стояли. У двох синів поломані ноги.

Я не бачив 10 днів сім’ї. В аеропорту тільки обнялися. Я так ждав, що приїдемо додому, поп’ємо чаю, поспілкуємося. А приїхав у порожній будинок. Усі по лікарнях. Я ще ніколи не відчував такої безпомічності, такої потреби в братах і сестрах. І коли до мене дзвонили брати й сестри, я просто лежав на дивані й стогнав. Хтось молиться за тебе, а ти нічого не можеш зробити, нічого сказати й нічого виправити. Я люблю цю пісню: «І навіть якщо гори не зрушуються, стоять, і води моря не розступаються, якщо на молитву не бачу я відповіді, довіряти, довіряти буду я Тобі». Пісня хороша, але тоді зрозумів, що співав її легковажно.

Господи, довіряти?! Як, коли стільки біди й так раптово? Тож або є в тебе сильна, глибока віра — і ти стоїш, довіряєш, або ти просто легковажний пустомеля, який говорить правильні красиві речі, але не має цього на увазі й не знає, що говорить. Я зрозумів, що таке залежність від Бога, від братів і сестер, коли хтось молиться за тебе, коли ти відчуваєш чиюсь підтримку. Я знаю, що є періоди, коли ти не можеш іти в одиночку, тобі потрібні брати й сестри, тобі потрібна церква.

Коли у вас усе добре, потурбуйтеся про той час, коли у вас не все буде добре. Будуйте стосунки з братами й сестрами, коли все добре, щоб, коли подунуть вітри, розіллються ріки й наляжуть на ваш дім, у вас була основа у вигляді вашої віри й стосунків із Богом, і стосунків з братами й сестрами. Тож коли ми проходимо разом тяжкі часи, то це значно легше, ніж одному.

Я був благословенний тим, що не проходив цього сам. У мене багато братів, сестер, друзів по всьому світу. Я вдячний Господу, що я частина церкви.

Господь помилував нас. Вранці дочку перевели в загальну палату. Загроза життю минула. Її скоро виписали. Буквально через три дні вона вела себе так, ніби нічого не сталося… Двом синам із кількома переломами на ногах і гіпсами через два дні зробили контрольні знімки — переломів немає, і гіпси познімали. Вовчик, якому дванадцять і якому, як розповідав лікар, вклали відламані зуби на їхнє місце і скрутили дротом, зубів не втратив — минув рік, але зуби живі, вони не змінили кольору й реагують на холодне й гаряче. Алілуя!

Кілька років тому я був у відомого пастора. Хорошого, сильного пастора. Багато його проповідей є в Інтернеті. Я дружив із ним. У нього був рак. Пухлина в голові. Ми відвідали його буквально за тиждень до смерті. Зайшли в дім — і не знаємо, що сказати, де стати й де сісти. Зустрічає його дружина і до нас: «Тут що, траур? Усміхаймося». Заходимо в його кімнату — він лежить на ліжку, не бачить, осліп. Поспілкувалися. Він нас обняв, притис до грудей, помолився, благословив. Потім співали псалом про небеса. І він співав і наповнювався Духом Святим.

Як добре, коли ти справжній, коли ти здатний радіти не тільки тоді, коли в тебе все добре, коли попрасована сорочка, ти ситий і навколо все красиво. Але й тоді, коли ти знаєш, що ось-ось помреш, сліпий і терпиш жахливий біль. Благословляючи ім’я Боже, ждеш хвилини, коли зустрінешся з Господом у небесах.

Повернемося до нашого тексту: «Краще ходити до дому жалоби…» Я хочу звернути вашу увагу на слово «краще». У нас своє розуміння цього слова, своя класифікація того, що краще, а що ні. І Соломон якось не вміщається в наше розуміння. Він говорить парадоксальні речі, з якими ми не можемо згодитися. До речі, в Писанні є багато такого, з чим нам важко згодитися.

Наприклад, написано, що краще бути ображеним. Як важко в це вірити й практикувати. Нам краще доказати свою правоту, нам краще відстояти якусь свою ідею. Але залишитися ображеним складно.

Мойсей у свій час, вирісши в домі фараона, мав усі перспективи прожити прекрасне життя принцом Єгипту. Але написано, що він захотів краще страждати з народом Божим, ніж мати тимчасову гріховну насолоду.

Для того, щоб у нас був правильний зір, за прикладом Мойсея, я хочу звернути увагу на дві речі. Перше: потрібно мати віру. Написано: «Вірою Мойсей, коли виріс, відрікся зватися сином дочки фараонової. Він хотів краще страждати з народом Божим, аніж мати дочасну гріховну потіху». Саме вірою Мойсей зробив таке рішення: це краще, ніж те, тому піду цим шляхом. А друге: потрібна духовна зрілість. Там написано: «коли виріс». Чуєте, виріс. Дуже часто через нашу дитячість ми вибираємо будь-що. Ми не можемо зрозуміти ні апостола Павла, ні Соломона, ні Мойсея, що значить краще. Ми не можемо усвідомити, щоб так дивитися на життя, як вони, нам потрібні віра й зрілість.

Для нас має бути кращим те, що краще для нашої вічної душі. Навіть якщо при цьому страждає наш маєток, наші інтереси й, можливо, наше здоров’я. Тому нам потрібно духовно рости й мати тверду віру.

Чому мудрому серцю краще в домі жалоби, чому йому там комфортніше — і піде саме туди? А тому, що серце мудрих шукає користі, а не просто хорошого проведення часу. І йому комфортно в тому місці, яке його протвережує. Йому цікаве місце, яке зробить його мудрішим, яке додасть його життю ваги, яке поможе йому переосмислити якісь речі.

Не так давно я був на похоронах свого пастора. Ми 20 років були на віддалі тисячі кілометрів. Я дуже шаную його. Він пішов у вічність у віці 64 років. Мало яка проповідь так повчає, як похорон. Я слухав свідчення дітей про нього і розумів, що мені потрібно бути кращим батьком, кращим чоловіком, більш серйозним християнином. Коли опиняєшся в домі жалоби, життя якось зупиняється. Я не закликаю бігати по похоронах. Це можна пережити інакше. Але все-таки коли ти підходиш до людини, яка відійшла, дивишся на це земне тіло, торкаєшся його — щось протвережує тебе. Ти розумієш, що життя швидкоплинне, ти розумієш, що тебе чекає така ж доля.

Сьогодні є багато заходів та інформації, які допомагають нам бути легковажними. Вони відволікають нас і спрямовують наші думки в інший бік, допомагають нам поверхнево веселитися й радіти. Реклама, те, що ти бачиш по телевізору, фільми, серіали — все спрямоване на те, щоб зробити тебе легковажною людиною, щоб твоє сприйняття життя не було серйозним, щоб твоє сприйняття смерті не було серйозним. Але Слово Боже каже: «Серце мудрих у домі жалоби». Вони ідуть туди. Чому? Бо хочуть прожити глибоке життя. Тому й шукають те місце, де отримають глибоке повчання, подивляться на життя більш правильно.

«Смерть — доля кожної людини. І хай живий розмірковує про це». Почуйте це й зрозумійте.

Тож зробимо підсумок і деякі висновки. Найперше, чому ми вчимося в домі плачу, — страху Божому. У Едемському саду Бог сказав Адаму: «…з дерева знання добра й зла не їж, бо в день їди твоєї від нього ти напевно помреш!» А вони їли. Схоже, що не сприймали Божих слів всерйоз. За кожен гріх має бути смерть. Бог не жартує, Бог не грає в ігри. І коли ти дивишся на смерть, то розумієш, що все серйозно. Це вчить тебе страху Божому, благоговіти перед Ним. Відходить легковажність. Ти починаєш сприймати Бога всерйоз. Ти розумієш, що Ісус помер за тебе на хресті, але якщо ти продовжуєш робити непристойні речі, то може прийти суд Божий у твоє життя. Бог нагадує нам ці речі. Тому дозволь Духу Святому повести тебе прямо зараз у дім жалоби або в дім, де приходить тверезість.

Згадаймо першоапостольську церкву. Там усе добре. Діє Дух Святий, чудеса, хворі встають, сліпі прозрівають, люди тисячами приєднуються до церкви. Приходить Ананій і гроші приносить. Здається, все добре, слава Богу. Але ще на початках Церви Бог учить страху Божому. Тому Ананій і Сапфіра падають мертві, бо вирішили обманути Бога, вирішили погратися з Ним в ігри. Нам потрібен правильний страх Божий. Не гратися в церкву й християнство, але шанувати Бога по-справжньому.

Друге, чому ми вчимося на цьому місці — дорожити часом. Ми розуміємо, що життя швидко проходить, що не вічні на цій землі. Пробачте за таке несвяткове послання: але, друже, одного разу ти помреш. Цінуй час! Не витрачай його на будь-що, не займайся дурницями, роби діло Боже, роби те, до чого Бог покликав тебе.

Третє, чому ми вчимося — цінувати своїх близьких. Я сидів біля гробу свого пастора й думав: «Я бачив його місяць тому й поспіхом із ним поспілкувався. Господи, як би хотілося відмотати час назад, сісти з ним, попити чаю й сказати йому багато-багато добрих слів. Сказати, що він цінний для мене, що його приклад важливий для мене, бо я цього йому не казав». Тоді я підійшов до своїх батьків і по-особливому їх обняв. Дорожіть близькими. Подзвоніть до тата чи мами сьогодні ж, говоріть багато добрих слів тим, хто поряд із вами. Говоріть багато добрих слів тим, хто служить вам, хто вкладає у вас життя своє. Це можуть бути батьки чи служителі, ті, хто поряд з вами. Живімо сьогодні, квіти даруймо сьогодні, а не носімо на могили. Цінуймо один одного. Життя дуже швидко промине — і стільки добрих слів залишаться не сказаними. Буде дуже сумно.

І третє: будь завжди готовий до зустрічі з Богом. У домі жалоби ми згадуємо, що одного разу станемо перед Ним. Складність у тому, що не знаємо, коли це буде. У 34 чи 58 — не знаємо. Тому не шукаймо винних: церква заважає, той чи інший, те чи інше не так, натерло мозоль. Сьогодні служімо Господу. Кожен день бережімо своє серце, слідкуймо за своєю ногою, за своїми словами й думками. Щоб тоді, коли раптом, без попередження, обірветься життя й ми постанемо перед Богом, — раділи, а не думали, куди сховатися.

Павло ФЕДОРУК

Благовісник,4,2019