Благовісник

Жертовні батьки чи діти-жертви?

Чи потрібна межа батьківській відданості дітям?

Вас часом не налякав заголовок цього допису? Невже батько чи мати здатні ставити собі такі питання? Але про що ми хочемо говорити? Про те, що жити «заради дітей» не корисно. Більше того, на наше переконання — просто шкідливо.

Напевне, кожен із нас легко пригадає не одну, а то й з добрий десяток історій, як «мама з татом старалися, виховували», а потім почули: «А я вас просив?» Або мама працювала на трьох роботах: «…щоб у тебе все було… а ти….» Не варто жити заради дітей, бо це не потрібно їм, а може — і взагалі шкідливо. Ми бачимо жінок та чоловіків, що відмовляються від усього (чи від багато чого) заради дітей. Мотивація від початку ніби непогана, але згодом видовище стає доволі-таки сумним. Більше того, в оманливій відданості дитині ми — батьки — часто навіть готові нехтувати елементарними правилами виховання та обмеження зокрема.

Не варто жити заради дітей. Важливо віднаходити щось інше за змістом у материнстві та батьківстві. Основне, щоб у нашій батьківській любові сини та дочки не ставали такими собі заручниками нашої гіперопіки. Сумлінне виконання батьківських обов’язків не означає, що ми «приречені думати лише про дітей» чи-то про «достойне забезпечення їхнього майбутнього». Недарма кажуть, що «коли Бог дав дітей, то дасть і на дітей». Скільки дасть і що дасть — того й достатньо. Хтось має мільйони, а хтось живе «від зарплати до зарплати», у кого як… На дитину та процес її виховання це не повинно впливати: що є — те є. Основне, щоб у нашому бажанні віддавати та любити не було неправильних мотивів щось отримати вже «від дітей» у віддаленому майбутньому.

Хотілося б звернутися особливо до матерів, жінок… «Жінки, найголовніше — любіть своїх чоловіків!» Діти виростуть, залишать батьківське гніздо, покинуть мамину опіку, а чоловік залишиться з вами. Ви можете (а точніше сказати — повинні) дати дітям приклад стосунків, щоб вони самі прагнули мати свої сім’ї та своїх дітей. Інакше є велика небезпека, що своїм нав’язливим піклуванням (чи гіперопікою) «відіб’єте» все бажання, якщо будете «звихнуті» на проблемах дітей, ігноруючи потреби чоловіка. На жаль, таке трапляється нерідко.

У гонитві за дитячим щастям не забувайте про себе… Якщо ви самі про себе не турбуєтеся, то що ви зможете дати іншим? Який приклад? Яку любов? Звідки? Шукайте сенс життя далі матеріального рівня. Це життя колись скінчиться, навіть якщо зараз не хочеться про це думати. Духовна практика, молитви, читання Святого Письма… Ви зможете черпати сили там, замість того, щоб тягнути їх із дітей.

Якось в одному з опитувань подружніх пар попросили назвати основні фактори, що загрожують романтичним стосункам у шлюбі. Серед них були названо такі: діти, втома, зайнятість, стрес, зміщені пріоритети, гнів та невирішені конфлікти.

Знаєте, а в Біблії є навіть назва для «викрадачів романтики» в шлюбі. Наречена Соломона так сказала про них: «Ловіть нам лисиці, лисенята маленькі, що ушкоджують нам виноградники, виноградники ж наші у цвіті!» (Пісн.2:15). Мудрий садівник захищав свій сад від лисиць та лисенят через те, що вони проникали до саду вночі, об’їдаючи найніжніші пагони лози, позбавляючи її майбутніх плодів та користі. Виноградник — це ваш шлюб. Лисиці та лисенята —те, що проникає у ваші стосунки в шлюбі та краде молоденькі паростки пристрасті між чоловіком та дружиною, не даючи їм розквітнути та набратися сили. Хитрі лисиці безжальні. Якщо ви зробите слабшою охорону, то вони перетворять ваш виноградник на пустелю — місце позбавлене життя, де романтика — це лоза із сухим листям.

Для мам саме діти є найбільшою перешкодою для романтичних стосунків із чоловіком у шлюбі. Ці милі, дорогі нашому серцю та даровані Богом діточки! Вони ж, егоцентричні, невиховані та постійно потребуючі вас, менше за все будуть думати, як допомогти вашому шлюбу зміцнитися. Найімовірніше — допоможуть висмоктати останні сили з вашого шлюбу. Для дружин діти можуть стати найбільшою перешкодою в прагненні побудувати здоровий шлюб із романтичними стосунками.

Часто материнство — виправдання для жінок, щоб відмовитися від фізичної близькості з чоловіком. Через різноманітні обов’язки та відповідальність жінки поступово віддаляються від чоловіка в напрямку до дітей. Дружина думає, що в неї «і так багато важливих справ», що їй зовсім не до розваг із чоловіком. Вона вважає (принаймні так переконані більшість українських жінок), що потреби дітей, таких беззахисних та безпорадних, більш значущі, ніж потреби чоловіка. Врешті-решт, вирішує вона, він уже доросла людина!

Причина також полягає в тому, що жінки можуть виражати себе та почуватися жіночно, доглядаючи за дітьми. Жінки почуваються жінками, коли піклуються про дітей. Це глибоко закладене в них почуття задоволення приносить їм народження та вигодовування немовляти. І це беззаперечний привілей, це те, для чого вони створені. Але! Це лишень частина жіночого призначення. Виховання дітей — чудове покликання, але на цьому роль жінки не закінчується. Діти даються батькам лишень на певний проміжок часу. Вони не ваша власність на віки! Завдання батьків у тому, щоб виховати дітей у послуху Богові та відпустити. Постійна робота жінки — робота дружини, у той час як материнство — тимчасове.

Один із найважливіших складників роботи мами — створення життєвої моделі для своїх дітей. Якщо ваші діти будуть бачити, що ви, як дружина, «пішли на пенсію» чи «звільнилися з посади дружини», то в них сформується хибне уявлення про те, як повинен функціонувати шлюб. І це особливо важливо, коли у вас росте донька. Для ваших дітей дуже важливо бачити, що їхні батьки люблять один одного, піклуються одне про одного та посвячені одне одному більше, ніж будь-кому іншому.

Бог не створив жінку з її здібностями та прагненнями виключно для того, щоб ростити та годувати дітей. Він створив жінку для того, щоб вона підтримувала життя свого чоловіка. Можливо, збереження цього балансу було та є одним із найскладніших завдань.

Дуже багато всього, чи не так?

Як же ж балансувати між ролю мами з усіма годуваннями, купаннями, ліпленнями, виведенням плям на підлозі та роллю привабливої, романтичної та цікавої жінки для свого чоловіка?

Почати варто з того, щоб привчити своїх дітей до того, що вони номер три у вашому списку пріоритетів. Вони не можуть бути для вас важливішими за їхнього батька та тим більше за Бога. Очевидно, що вони будуть займати більшу частину вашого часу та їхні потреби, можливо, будуть вашим пріоритетом, коли ваш чоловік не вдома. Але коли він удома, вони мають навчитися чекати. Якщо, звичайно, мова не йде про надзвичайну ситуацію. Ви не зможете розвиватися у ваших подружніх стосунках, ви не зможете створювати романтику, якщо ваші діти будуть постійно вас переривати, чогось вимагати та диктувати вам свій розклад. Вони будуть у куди більшій безпеці, якщо зрозуміють, що вони бажані члени цієї родини, але не її центр. Головними в сім’ї повинні бути батьки, не діти.

І знову-таки ви моделюєте християнський шлюб та романтичні стосунки для них. Вони дивляться на вас більше, ніж вам здається. Не важливо, скільки у вас дітей (одне, троє чи більше), вони знайдуть чим заповнити ваш час, якщо ви їм це дозволите.

Витрачаєте ви ввесь свій час на дітей чи залишаєте трохи часу для свого чоловіка — залежить тільки від вас.

Окрім того, ваші діти мають величезну цінність, але таку саму високу цінність має ваша «робота дружини». Звичайно, ви хочете, щоб ваші діти знали, що вони значать для вас більше, ніж ідеально прибраний будинок, означають більше, ніж нові набутки та більше, ніж престижна робота, фінансовий успіх, статус. Але разом із тим ви повинні навчити їх, що в батьків є робота та частина цієї роботи — відводити час для того, щоб бути привабливою та цікавою жінкою для свого чоловіка. Коли ви приділяєте увагу своєму чоловікові, то ваші діти бачать, що їхні бажання та потреби не завжди мають виконуватися миттєво. Вони вчаться терпеливо чекати, коли мама й тато завершать свою розмову. Вони вчаться відповідальності та незалежності, коли ви залишаєте їх (під належним доглядом, звичайно ж), щоб сходити на побачення чи поїхати десь на вихідні. І це правильно для вас і для ваших дітей. Це світло в кінці тунелю. Безперечно, діти найбільше втручаються в романтичні стосунки батьків. Але це тимчасове втручання. Вони виростуть та залишать вашу домівку і вас удвох. У вас знову з’явиться час на спонтанні рішення та вчинки, які роблять стосунки та романтику в них теплішими. У вас з’явиться свобода подорожувати, коли ви захочете, разом прогулюватися та влаштовувати пікніки.

Якщо ваші діти вже підлітки, то варто почати думати та мріяти про цю фазу вашого життя. Підлітковий вік ваших дітей може стати найскладнішим, що може внести певне напруження у ваш шлюб. Можливо, вам буде здаватися, що напруга настільки потужна, що це стане переломним моментом для вас. Але якщо ви будете віддавати пріоритетне місце романтиці та вашим стосункам і з радістю дивитися в майбутнє, то у вас буде надія, яка допоможе пройти цей період.

З іншого боку, якщо чоловік та дружина дозволять своїм стосункам бути невпорядкованими й безконтрольними та дадуть можливість романтиці зникнути зі своїх стосунків, то до того моменту, поки їхні діти виростуть, можуть стати одне для одного чужими.

Просто важко уявити, яку втрату можуть відчувати деякі пари, коли їхні діти полишають батьківські домівки. Особливо коли вони повністю віддалилися одне від одного та стали не дуже приємними одне для одного. Абсолютно невиправдана трагедія, яку можна було б попередити.

Вам буде складно боротися з тим, щоб діти не обкрадали ваших стосунків. Здатність дружини зберігати баланс між призначенням мами та дружини була та, напевно, буде однією з найбільш обговорюваних тем у подружжі. Бо нерідко чоловіки відчувають, що їм залишаються лише «недоїдки» часу та енергії дружини. І часто це правда.

Підтримувати романтичні стосунки в різні періоди часу — це непроста робота. І саме тому добре час від часу ставити собі питання про те, кому ви більше присвячені: подружньому партнерові чи своїм дітям? І відповідь на це запитання буде безпомилковим показником вашої любові.

Це актуально для багатьох, про це запитують постійно. Та що там казати — немало людей довго шукають всередині себе відповідь на це запитання. Або навіть кілька запитань: чому часто батьки чекають від дітей повернення якогось боргу? Чи винні діти щось своїм батькам? І якщо так, то що, скільки та яким чином потрібно віддавати? А якщо ні, то що робити? Ігнорувати ці прохання?

Хочеться сказати насамперед про те, як нам самим такими не стати (адже батьків і їх позицію вже не зміниш, та й нема чого). Спробуймо в цьому розібратися.

Чому ж так відбувається, чому батьки чекають від дітей повернення якогось боргу? На підставі чого? Чому стільки переживань через це в батьків і почуття провини в дітей? Де закралася помилка й несправедливість? Хто й кому винен? І чи винен взагалі? Коли хтось комусь щось винен, це означає, що в стосунках порушено баланс. Тобто тільки один із них щось давав, і тільки один щось брав. Згодом накопичився борг, і в першої людини всередині відчуття, що її обдурили й використали – усе забрали й нічого не віддали. Я не буду розглядати ситуацію, коли перший віддавав другому багато років безкорисливо. У цьому світі безкорисливості практично не буває. Навіть у стосунках батьків і дітей. Бо батьки у своїй турботі про дітей тримають у розумі як мінімум склянку води, яку дитина все-таки повинна принести. Чекають і турботи в немочі, і фінансової допомоги, і що їх будуть слухатися, і що діти будуть жити так, як хочуть вони, і приводів для гордості й вихваляння, і уваги — і багато чого чекають. Навіть якщо явно про це не говорять. Але на підставі чого?

Батьки дійсно дуже багато вкладають у дітей – час, нерви, гроші, здоров’я, сили протягом довгих років. Їм часто доводиться відсунути свої бажання на другий план — заради дитини. Робити те, чого не хочеться, — знову ж заради неї. Від чогось відмовлятися, чимось жертвувати – як мінімум своїм власним сном протягом декількох років. Хто сказав, що бути батьками легко й просто?

Ось проходять роки, і раптом, або й постійно, дитина чує прозорі натяки або прямі вказівки, що саме і як вона винна батькам. Але наскільки це правомірно й обґрунтовано? Чи справді вона щось винна? І звідки виникає це відчуття несправедливості? Батьки переживають, тому що їхнє батьківство здалося для них самих величезною безумовною жертвою. Одностороннім процесом, що не дає ніяких бонусів і радощів. Двадцять років мучилися й тепер чекають, що має якось винагородитися це все неподобство. Вони дуже багато віддавали й нічого не отримували. Зовсім нічого.

Повинна ж бути справедливість! Але чи це так? Ні. Цей світ справедливий у багатьох речах. Діти насправді дуже багато дають батькам. Точніше — Бог дає нам через дітей стільки всього! Навіть не описати словами. Їхні обійми, зізнання в любові, смішні слова, перші кроки, танці й пісні… Навіть просто вигляд маленького сонного ангела — настільки милими Господь їх створив!

Перші п’ять років життя з дитини виходить стільки щастя, що воно притягує дорослих як магніт. Далі теж багато різних бонусів, хоч і в дещо меншій концентрації. Тобто через дітей Бог дає батькам так само дуже багато, причому такого, що за гроші не купиш і на дорозі не знайдеш. І все чесно, все компенсується — батьки працюють, Господь їх винагороджує. Відразу ж, цієї ж миті. Ти ніч не спав, а тобі вранці — посмішку, прогулянки й нові навички. Але для того, щоб отримувати всі ці бонуси — треба бути з дітьми поруч. І мати сили й бажання цим насолоджуватися, що теж важливо. Треба бачити ці всі дари, бути вдячними за них. Саме поки діти маленькі — з них щастя випромінюється просто так, кожну хвилину. Те, як вони пахнуть, сміються, кричать, ображаються, люблять, дружать, пізнають світ — це все не може не тішити любляче серце батьків. Щастя в нашому серці — це і є нагорода за працю.

Але тоді чому батьки відчувають, що їм хтось щось винен? Тому що їх не було поруч із дітьми, і ці всі бонуси й радощі отримав хтось інший — бабуся, нянька чи вихователька в дитячому садочку (хоча вихователька, напевно, теж це проігнорувала). Батькам ніколи було дихати запахом дитячих маківок і обіймати їх посеред ночі. Потрібно ж працювати, реалізовуватися. Потрібно кудись бігти, діти не втечуть, подумаєш, малюк! З ним не поговориш, не обговориш день, він начебто нічого не розуміє, йому все одно, хто його гойдає й годує.

Стосунки з немовлятами часто не вписуються в наше розуміння стосунків — які там, тільки помити-погодувати-вкласти спати. У нас бракує часу милуватися сонними дітьми, утома така сильна, що можна тільки впасти десь в іншій кімнаті. Немає часу вивчати з ними коників та квіточки. Немає сил на те, щоб разом малювати, ліпити, співати. Усі сили залишаються в офісі. Але навіть якщо мама не працює, швидше за все їй теж не до цих дивних «бонусів» і дрібниць. Це ж якась дурниця, марна трата дорогоцінного часу (як і на саму себе), а їй треба вдома прибрати, їжу приготувати, на гурток дитину відвезти, в магазин піти. Вона ж не може лежати з ним поруч і базікати його незрозумілою мовою, це ж немудро. Немає ніяких сил і зовсім немає часу на те, щоб просто заглянути йому в очі й видихнути всю напругу.

І якщо ми біжимо у справах, то йти треба швидко, а не зупинятися біля кожного камінчика. Хоча фізично мама поруч, усі ці бонуси стрімко пролітають повз неї. І часто в непрацюючої мами до дітей претензій ще більше — вона ж пожертвувала заради них навіть своєю самореалізацією, так що потенційний рахунок буде ще більшим. Так хочеться іноді зупинити якусь збігану маму з кам’яним обличчям: «Зупинись, мамо, найбільше диво поруч! І воно не може чекати! Воно росте щохвилини й дарує тобі стільки чудес і щастя, а ти пропускаєш це все повз уваги! Ти, майструючи дуже важливий пісковий замок, не помічаєш у піску золотих крупинок!»

Так само часто доводиться зупинятися самому, коли раптом знаходяться більш важливі справи, ніж почитати книгу дитині, погратися з нею або просто полежати поруч із сонним дивом. А куди це я зібрався? І навіщо? Може, краще дозволити щастю проникнути в моє серце вже зараз і розтопити його? У результаті цього всього ми отримуємо таку ситуацію, що люди працювали багато років, працювали досить важко, а їхню чесно зароблену зарплату видавали в іншому місці якимось іншим людям. А все тому, що саме вони були там, де потрібно.

Наприклад, поки мама й тато щосили трудяться, щоб виплатити кредит за свій величезний будинок і заплатити за послуги няньки, сама нянька відчуває щастя, вона насолоджується життям у цьому будинку з цими дітьми (немало доводилося бачити таких щасливих нянь). А може бути й таке, що ці всі радощі не отримував ніхто — нікому вони не були потрібні, а через багато років і сама дитина повірила, що нічого цікавого й гарного в ній немає. При цьому людині, яка працювала важко й довго, через двадцять років усе ж хочеться зарплати — відразу за всі роки! І вона вимагає у тих, заради кого й мучилася. А від кого ж іще? Але не дають. Ось і залишається невдоволення, почуття обману й зради…

Але чия проблема, якщо ми самі не приходимо по свою батьківську «зарплату» кожен Божий день? Хто винен, що ми забуваємо, що в світі все пройде, а діти будуть маленькими лише один раз? Хто несе відповідальність за те, що кар’єра й самореалізація для нас важливіші за дитячі голівоньки й розмови з ними? Хто платить за наше рішення, коли ми готові віддати своїх дітей до садочків, ясел, нянькам, бабусям заради якихось досягнень, втрачаючи з ними зв’язок і втрачаючи все те, що так щедро дає нам через малюків Господь? Марно чекати повернення боргу від дорослих дітей. Вони не зможуть дати того, чого ви хочете, тому що вони вже дуже багато дали вам, хоч ви й не взяли того. Діти повертають борг не батькам, вони віддають те ж саме своїм дітям, і в цьому мудрість життя. І «пити соки» з дорослих дітей — значить тим самим обдирати власних онуків, як це не сумно.

«Вибач, мамо, я нічим не можу тобі допомогти. Те, що я винна тобі, я віддам своїм дітям. Тобі я готова дати вдячність, повагу, необхідну турботу в разі, якщо це потрібно. І все. Більше нічим не можу допомогти. Навіть якщо дуже захочу».

Це єдине, що може сказати доросла дитина своїм батькам, які очікують повернення боргу. Звичайно, вона може кинути всі сили, усе життя, відмовляючись від свого майбутнього, вкладаючи не у своїх дітей, а в батьків. Тільки задоволення від цього ні в однієї зі сторін не буде.

Ми не винні нічого своїм батькам безпосередньо. Ми винні своїм дітям. Ось він — наш борг. Стати батьками й передати все далі. Віддати всю силу роду вперед, нічого не залишаючи позаду. Так само й наші діти нічого не винні нам. Вони навіть не повинні жити так, як ми хочемо, і бути щасливими так, як ми це бачимо.

Наша єдина заплата за все — повага й подяка. За все, що було зроблено, як це було зроблено і в якому обсязі. Повага, як батьки себе не поводили б, які почуття не викликали б у нас. Повага до тих, через кого наші душі прийшли в цей світ, хто дбав про нас у дні найбільшої безпорадності та вразливості, хто любив нас, як умів і як міг — з усіх своїх душевних сил. Звичайно, на нас лежить відповідальність за останні роки життя наших батьків, коли вони самі про себе подбати не можуть. Це навіть не борг, це просто по-людськи. Зробити все, що можливо, щоб допомогти батькам одужати, полегшити їм побут і дні немочі. Якщо ми не можемо сидіти з хворим батьком поруч, найняти йому хорошу доглядальницю, знайти хорошу лікарню, де будуть належно доглядати, згідно з можливостями провідувати, приділяти увагу.

А ще добре б допомогти їм «правильно залишити це тіло». Тобто допомогти їм підготуватися до переходу, читаючи книги, спілкуючись з духовними людьми. Але це не борг. Це само собою зрозуміло, якщо ми зберегли в собі щось людське.

Більше нічого діти нам не винні. І ми не винні своїм батькам. Тільки повага й вдячність — безпосередньо. І передача найціннішого далі. Дати своїм дітям не менше, ніж ми самі отримали. А краще — дати навіть більше, особливо любові, прийняття й ніжності.

Тож, щоб у старості не стояти з простягнутою рукою біля будинку дітей, вимагаючи виплат, вчіться насолоджуватися вже сьогодні тим, що вам так щедро дається згори.

Обіймайте їх, грайтеся з ними, смійтеся разом, нюхайте їхні голівки, базікайте ні про що, нікуди не поспішаючи, валяйтеся в ліжку, співайте, танцюйте, разом відкривайте цей світ — хіба мало різних можливостей для того, щоб разом з дітьми відчувати щастя!

І тоді труднощі не здаватимуться такими важкими. І робота мами – такою невдячною й важкою. Подумаєш, безсонна ніч: притискаєш до себе маленьке тіло янголятка, яке так смачно пахне, воно кладе на тебе свою пухку ручку — і життя відразу простішає. Хоч трішки. Або навіть не трішки.

Дайте вашим дітям змогу жити й дихати. Тоді вони зможуть рости й розвиватися так, як їм відведено Богом. Наша роль, як батьків, проста: вчасно поливати, не заступати їм сонця, оберігати від шкідників. А далі дитина, як квітка, сама впорається й проявить усе найкраще, що в ній згори закладено.

Матеріал наданий Сімейним служінням УЦХВЄ в Тернопільській області

"Благовісник", 1,2019, "Благовісник", 2,2019