Чи потрібен мені душпастир?

До вашої уваги розмова на тему номера за матеріалами «Радіо Лютер».

Ведучий — Назар Іллюк, гість — Дмитро Довбуш.

— Сьогодні спілкуємося на тему «Душеопікунство». Звісно, ми говоритимемо не з позиції душеопікунів, а з позиції простих християн, які…
— …самі потребують душеопікунства.

— Або — які… намагаються розібратися, чи потрібне їм душеопікунство.
— Щодо мене, то я вже розібрався — потрібне.

— Тоді поясни, що для тебе означає душеопікунство. Хто це такий — душпастир?
— Якщо дуже просто й коротко — це християнський психолог.

— Для мене — це пояснення одного незрозумілого слова через інше незрозуміле (сміється)…
— Яке з цих слів незрозуміле? Психолог — фахівець, який допомагає людині розібратися в собі та у стосунках з іншими людьми. Християнський психолог — той, який це робить на основі християнського вчення.

— Зазвичай кажуть так: «Якою б не була твоя проблема — іди до Христа»…
— Ну, якщо конкретна людина може настільки реально спілкуватися з Христом і отримувати від Нього всі відповіді, то, напевно, їй можна не йти до душпастиря.

— Ще можна слухати проповіді, читати Біблію, молитися…
— Можна. Але це не завжди допомагає вирішити внутрішні проблеми. Якщо ж таким способом людина знаходить відповіді, то питання зняте.

— А як зрозуміти — проблема вирішилася чи не вирішилася?
— Якщо людина йде до психолога чи будь-якого іншого лікаря, значить у неї щось болить. Якщо біль минув, це важко не помітити.

— Багато людей, якщо запитати: «Чи потрібен вам душеопікун?», скажуть: «Та ні! Для чого?»
— До цього усвідомлення потрібно прийти. І до розуміння, що це не соромно — звертатися за допомогою. Я б навіть швидше надав перевагу психологу, тому що, відверто кажучи, дещо сумніваюся в рівні християнських душеопікунів. Принаймні, мені не пощастило зустріти якісного душпастиря, який мав би досвід і, бажано, освіту, щоб дати неповерхневу практичну пораду щодо багатьох внутрішніх питань.

— Але ж відповіді на всі питання дає Бог, а не людина.
— Добре, уявімо ситуацію, коли людина щиро шукає Бога, довгий час молиться, поститься, але її проблема ніяк не вирішується. Буває таке?

— Ну, напевно, у таких недуховних людей, як я, буває…
— То в чому справа? Ти недостатньо ревно молився? Чи, можливо, є ще щось, що потрібно зробити, крім молитви? Проведемо аналогію з фізичною хворобою. Є люди, які моляться й отримують зцілення. А є люди, які йдуть до лікаря — і через лікаря отримують зцілення від Бога. Більше того, у багатьох ситуаціях — немудро ігнорувати можливістю піти до спеціаліста, якому Бог дав талант лікувати. Ми ж не молимося, щоб Бог дав нам будинок. Ми звертаємося до будівельників.

— Тоді продовжимо розмову, користуючись цією аналогією. Сьогодні, приходячи в поліклініку, ти підписуєш декларацію з сімейним лікарем. На кожному кабінеті написано, який лікар приймає. А як із душеопікунами? Це якісь особливі люди? Чи кожен пастор автоматично є душпастирем?
— Згідно з Біблією, власне, це і є служіння пастора, він має бути здібним навчати, виховувати. Чи завжди так є — це вже інше питання… А загалом, мені здається, це такий самий дар чи талант, як і решта. І він може бути в різних людей, не обов’язково тільки в пастора.

— Кожен лікар відповідає за наслідки лікування. Наскільки відповідає душеопікун за свої поради?
— Навіть якщо ти не душеопікун і просто даси комусь пораду, то певною мірою відповідальний за наслідки. Мінімум — у вигляді претензій з боку тієї людини. Хоча вона не зобов’язана була слухатися тебе, але й тебе ніхто не тягнув за язик давати поради (сміється).

Щодо служіння душеопікунства, то тут, звичайно, відповідальність вища. Думаю, якщо пастор усвідомлює свою частину відповідальності за церкву, а не покладає її тільки на Бога, то він обов’язково відчуває відповідальність за свої слова й поради.

Це нормально, коли лікар не все знає, може десь помилитися, але він не має права бути байдужим чи недбалим, чи користолюбним. Я вже не кажу за тих, хто купив диплом. Коли я приходжу до лікаря, то розумію, що він не всесильний. Я молюся, щоб потрапити до хорошого фахівця, щоб той призначив правильне лікування. Іноді раджуся з кількома спеціалістами.

Багато залежить і від духовної зрілості конкретної людини. Наприклад, новонавернена — часто сприймає пастора не просто як душпастиря, а як духовного батька, якого потрібно слухатися безумовно. Вона ще недосвідчена у вірі, їй не так легко проаналізувати поради. Тому тут відповідальність ще більша. Душпастир теж має молитися й пильнувати, щоб не нашкодити людині.

— Коли я приходжу до лікаря, то не чекаю від нього близьких стосунків. У нього — сотні інших пацієнтів. Я вдячний, якщо він просто поставив діагноз і призначив лікування. А наскільки близькими мають бути стосунки з душпастирем?
— Нещодавно мені довелося брати інтерв’ю в лікарів. І ми якраз обговорювали цю грань — прив’язаності чи відстороненості від пацієнта. Більшість казали, що навчилися, з одного боку, не бути черствими, виявляти належне співчуття, але й швидко відпускати людину зі свого серця, адже це дуже важко морально — за всіх переживати.

Для себе я зрозумів: якщо людина — лікар за покликанням, вона думає про своїх пацієнтів навіть після роботи. І медицина, і душпастирство — це не ті галузі, де можна працювати «на автоматі». І те, і те передбачає певні стосунки, співпереживання, відкритість один до одного. Зрештою, так більше шансів поставити правильний діагноз і допомогти.

— Ти казав, що не зайве проконсультуватися з кількома спеціалістами. А душеопікун має бути один чи кілька?
— Думаю, якщо є людина, якій реально довіряєш (а до душпастиря немає сенсу йти, якщо немає довіри), у вас складаються відкриті стосунки, то, звичайно, краще ходити до одного. Це краще й тому, що менше людей навантажуєш своїми проблемами, і тому, що тебе вже добре знають і не потрібно з нуля розказувати свою ситуацію. Особливо, якщо це стосується якихось незначних питань. Повертаючись до нашої аналогії, є хвороби, які дозволяють проекспериментувати з різними методами лікування без негативних наслідків для здоров’я. Радитися з іншими варто, коли лікування не допомагає, або треба прийняти якесь непросте рішення — наприклад, щодо операції.

— Душеопікун для тебе — це людина, яка має певні здібності чи здобутки, чи спеціальну освіту?
— Думаю, важливо все, що ти назвав — і якісь природні здібності, і, бажано, хоч якась самоосвіта в галузі психології, і досвід у тих питаннях, щодо яких ти консультуєшся.

— Як би ти відреагував, якби хтось попросив у тебе душеопікунської підтримки?
— У мене бували такі моменти. Я почував себе досить некомфортно, намагався спрямувати людину до досвідченіших служителів. Якщо ж вона наполягала, то попереджав, що не маю достатньо досвіду, освіти, щоб давати якісь поради. Здебільшого просто вислуховував, і висловлював свою думку — як би я вчинив, якби потрапив у таку ситуацію. У ці моменти я відчував сильну відповідальність.

— Ми говорили, що за замовчуванням роль душеопікуна виконує пастор. Але Новий Завіт говорить щодо досить багатьох речей, якими всі християни можуть служити один одному. Чи входить до цього душеопікунство?
— Недавно прочитав вислів, що «насправді нам потрібні не психологи, а справжні друзі». Друг, який може вислухати — це вже багато. Власне, усі ми й практикуємо таке собі природне душеопікунство один до одного, коли підтримуємо чи поправляємо в чомусь. Проблема тільки в тому, що ти зі своїм другом швидше за все будеш приблизно одного духовного рівня. І обов’язково будуть питання, у яких ви обоє недосвідчені.

— Шкода, що в церкві немає такої посади — друг…
— Такої посади не може бути в принципі, тому що дружба або виникає природним чином, або не виникає взагалі. Власне, і душеопікунство — найкраще, коли відбувається природним чином. З одного боку — зріла людина, яка відчуває покликання бути душпастирем, з іншого боку — людина, яка потребує наставника. Тоді стосунки між ними будуть взаємними, а не односторонніми.

— Водночас просте й складне запитання — хто кого має знайти?
— Зазвичай шукає той, кому треба допомога, тобто пацієнт — лікаря. Хоча є й інший бік — іноді лікарі їдуть служити до бідних країн, знаючи, що там люди не мають доступу до медицини. Це вже — місія. Покликання, яке веде тебе до тих, кому потрібна допомога.

— Як вберегтися від нездорового душеопікунства? Адже серед тих, хто виконує це служіння, можуть бути і люди без покликання, які просто уявили, ніби можуть наставляти інших. І ніколи не знаєш, на кого натрапиш.
— А тут якраз варто повернутися до початку нашої розмови, коли ми говорили про особисті стосунки з Богом, Який є головним Душпастирем. Абсолютна відкритість перед Богом — напевно тільки це й може дати імунітет від нездорових порад, шкідливого вчення і, зрештою, привести до хорошого наставника. Я не знаю, що ще може врятувати, якщо раптом потрапиш до недобросовісного або недосвідченого душпастиря, до общини з нездоровою атмосферою. А загалом — це лотерея, як буває і з пошуком лікаря.

У моєму житті були різні наставники, у яких я з різним успіхом консультувався. У якийсь момент зрозумів, що деякі з них просто не знають, як мені допомогти. І став молитися: Боже, пошли в моє життя саме тих людей, які зможуть мене правильно спрямувати, склади обставини, щоб я зустрівся саме з тим, із ким треба. Зрештою, близько спілкуючись із Богом, починаєш трохи й розрізняти людей…

Хочу додати ще кілька речей. Я вважаю, що ключову душпастирську роботу в моєму житті зробив Бог напряму. Найбільше мій характер змінило саме спілкування з Ним через Біблію й молитву. Але це швидше через те, що довгий час мені не вдавалося знайти наставника серед людей. Одним із моментів, який я дуже чітко пам’ятаю, було подолання нерішучості, невпевненості в собі через уривок із Притч: «Твердого духом Ти бережеш у досконалому мирі, бо на тебе він надіється» (26:3). Спілкування з Богом вивело мене з сильної депресії. А серед людей моїм головним душпастирем був Сергій Вітюков. Якщо буває дистанційне душеопікунство, то це було саме воно. Бо, хоча я ніколи не бачив цього служителя лицем до лиця, саме його лекції справили на мене дуже сильний вплив. Це стосується як різних перекосів християнського вчення, так і багатьох комплексів, які, власне, і є спеціалізацією психологів. Наприклад, від нього я дізнався, як може вплинути на особистість співзалежність (життя поряд із людиною в алкогольній залежності), відсутність сильного прикладу батька, дитячі травми тощо. Сама ця інформація реально допомогла мені подолати багато руйнівних звичок, почуття вини, відкинутості, навчитися поважати себе, будувати стосунки, ставити правильні пріоритети й кордони тощо.

— Виходить, що перш за все кожен із нас відповідальний за працю над собою.
— Саме так. Насамперед, кожен пацієнт сам відповідальний за власне здоров’я. Як за правильний спосіб життя, так і за пошук надійного лікаря. Лікар може виконати свою частину роботи. Але якщо людина не працює над собою, а йде в поліклініку тоді, коли вже хвороба запущена, то й досвідчений спеціаліст не завжди допоможе.

— Іноді людині здається, що вона здорова. Доки нічого не болить, доти українець не йде до лікаря. Регулярні обстеження проходять одиниці. Чи може бути така ж ситуація з душеопікуном, і як визначити, що він вже точно потрібен?
— Думаю, небажання йти, відтягування до останнього, навіть коли вже болить, пов’язано зі страхом, передчуттям неприємної процедури. У нашому випадку — некомфортної розмови, діставанням скелетів із шафи, болісних спогадів. Але найчастіше неможливо перемогти якісь внутрішні проблеми, не пройшовши через біль — визнання своєї неправоти, прощення себе та інших. Хоча це насправді буває невимовно важко.

Серйозною ознакою, що пора йти до душпастиря, є порушення стосунків — із Богом, сім’єю, церквою, суспільством, самим собою. Коли люди з усіх сторін починають говорити, що з тобою щось не так, іноді варто замислитися. Коли трапляється конфлікт за конфліктом — можливо, це не всі погані, а й у тобі якась проблема. Для мене завжди було індикатором — коли зовсім різні люди звертали мою увагу на щось, навіть якщо мені здавалося, що з цим все гаразд. Іноді я й сам запитую друзів, чи не помічають вони в мені якихось негативних змін. Але для цього потрібно бути відкритим, мати здорову самокритику, готовність визнати перед самим собою власні хиби.
— Ми досить поверхнево поговорили на дуже широку й глибоку тему. Хочу побажати читачам — аналізувати себе, власні стосунки з Богом і людьми, та не боятися при потребі попросити допомоги.

Благовісник, 1,2021