Сповідь як вид душеопікунства

Сповідь — це виголошення своїх провин перед Богом та людьми, яке супроводжується щирим каяттям. Сповідь — це біблійне служіння. Воно здійснювалось як в часи Старого Заповіту, так і Нового і не втратило свого значення й у наш час (див. 3М.16:21; Пс.31; Мт.3:5-6; Дії 19:18). Сповідь має в собі великі благословення. Вона допомагає відновити втрачені через гріх стосунки з Богом і отримати прощення (див. 1Ів.1:5; 1Ів.2:1). Через сповідь людина повертає сердечний мир, спокій.

Сповідь — одна з форм протистояння дияволу. Диявол постійно нагадує нам про наші гріхи: «А ти ось це зробив… А ти не маєш права… Ти найгірший… Ніхто так не зробив, як ти…»

Один із перекладів слова «диявол» — «той, хто монотонно довбає». Сатана вміє монотонно «довбати»… Як Голіаф сорок днів одне й те ж нагадував ізраїльській армії: «Я цього дня зневажив Ізраїлеві полки…» (1Сам.17:10), так і диявол постійно нагадує нам про наші гріхи, часто перебільшуючи їх. Він старається пригнітити нас і, якщо не відвернути від Бога, то хоч нейтралізувати нашу активність.

Коли ми сповідуємо перед Богом свій гріх у присутності земних свідків — таким способом ми протистоїмо дияволу (див. Як.4:7; 1Петр.5:8), виносячи на світло наші гріховні справи, ми викриваємо нашого спокусника, а він боїться світла (1Iв.1:7).

Сповідь — це суд над самим собою, який відвертає суд Божий, — відкриває милість і прощення члену церкви, який згрішив (див. 1Кор.11:31-32). Хоч у деяких випадках сповідування гріхів не відвертало Божого покарання (див. 2Сам.12:13).

Нерозкаяний, невисповіданий гріх позбавляє людину успіху, пригнічує її, забирає силу, краде радість, спасіння, Божий мир (див. Пр.28:13), а сатана використовує його для своєї мети — заволодіти людиною й спонукати її до ще важчих провин.

Глибока сповідь допомагає перемогти гріх і пережити Божу дію в житті.

Якщо немає на серці гріха, не шукайте його. Деякі віруючі, маючи мир у серці, замість того, щоб радіти, дякувати, славити Бога, щось вишукують у собі: «Господи, якщо я в чомусь згрішив, Ти відкрий…» Якщо треба, Він відкриє, а маєте мир — радійте, насолоджуйтеся Богом, життям і служінням Йому.

Нерозкаяний гріх, як інфекція, може поширюватися на інших. Недаремно апостол Павло наказує коринтянам вилучити з-поміж себе грішника, «віддати такого сатані на погибель тіла, щоб дух спасся Господнього дня» (1Кор.5:5). Слід звернути увагу на те, що не тільки був учинений гріх, а про нього знала церква — і, що найгірше, не було належної біблійної реакції на вчинений гріх: «І ви завеличалися, а не засмутились радніш…» (1Кор 5:2). Фактично гріх, який учинив один член, «інфікував» і, як духовний вірус, заразив усю церкву.

Часто запитують, чи повинен священнослужитель сповідуватися? Так. Я особисто сповідувався й сповідуюся дотепер. Чи значить це, що пресвітери та єпископи грішать? Не обов’язково згрішити, щоб сповідуватися. Є й у нас помилки, своя боротьба, свої проблеми. У кожної людини на своєму рівні є щось таке, про що хочеться поговорити. Солдат помиляється на рівні солдата, генерал — на рівні генерала. Помилка солдата може мати обмежений вплив, помилка генерала коштує значно дорожче. Тому певні помилки чи проблеми служителів, особливо таємні, можуть мати негативний вплив на церкву. Тому служитель по-особливому має дбати про чистоту й святість особистого життя.

Мої сповіді більш схожі на душеопікунські спілкування. Мій особистий душеопікун — Михайло Паночко. Я маю багато друзів, із якими можу говорити, консультуватися, але Михайло Степанович — мій безпосередній керівник і відповідає за мене, тому він повинен знати, що в мене робиться в розумі, у серці, чим я «дихаю».

Ще одна моя єпископська сповідь, навіть не сповідь, а братська бесіда, відбулася з Анатолієм Безкровним, коли ми готувалися до одного важливого служіння. Це був той момент, коли я міг говорити про свої думки, сердечні наміри, бажання й переживання. Ми маємо розуміти, що основна частина сповіді — це душеопікунська розмова, коли людина щиро, відкрито озвучує свої переживання — і на них отримує євангельські, пастирські відповіді, допомогу, підтримку.

Також ми практикуємо так зване «пастирське відлучення». Що це таке? Буває, що хтось приходить на сповідь і відкриває гріх, який вартий церковного покарання, але про нього ніхто не знає. Тоді служитель запрошує ще одного-двох служителів як свідків і призначає людині церковне покарання без оголошення перед церквою. Чому ми так робимо? Перш за все, щоб, як кажуть, не розчавити, не зганьбити людину, яка сама прийшла з покаянням. Адже сповідь — це частина душеопікунської праці, мета якої не зашкодити людині, не завдати ще більших ран.

По-друге, якщо служитель оголошує ситуацію, про яку ніхто не знає, перед церквою — то порушується таємниця сповіді. Якщо про вчинений людиною гріх стає відомо всім, то де тоді таємниця сповіді?

По-третє, сказати про гріх усім — це не буде на збудування церкви, це біль та рана для самої церкви як тіла Христового.

І четверте: оголошуючи про таємно вчинений гріх перед усіма — ми можемо тим самим створити перешкоду для багатьох людей каятися й сповідуватися. Багато тих, хто згрішив, будуть шукати для сповіді когось зі сторонніх служителів, не зі своєї церкви, або ж просто будуть томитися у власній душі. Хоча були випадки, коли я запитував: «Хто ще про це знає?» — «Моя рідна сестра, віруюча». Ми запрошували сестру й казали: «На тобі лежить така ж відповідальність щодо таємниці сповіді, як і на служителях».

Звичайно, коли людина грішила — і про це знають інші, а потім інформація доходить до служителів, тоді рішення про церковне дисциплінування оголошується перед церквою.

Такий підхід до сповіді може викликати чимало запитань, але він допоміг багатьом людям звільнитися від тягаря гріха, виправити своє становище й зцілитися. Приходили дорослі брати, чоловіки, які нічого в житті не боялися, а на сповіді плакали ревними сльозами, каялися у своїх гріхах і провинах, і Бог так робив, що в сім’ях налагоджувалися взаєморозуміння та мир, якщо це стосувалося подружньої невірності. Таке розуміння й підхід до сповіді додає людям сміливості признаватися в таємних гріхах, звільнятися від тягарів і повертати втрачений мир і радість спасіння. Обов’язкове публічне сповідування всіх гріхів може загнати гріх «під килимок», коли люди боятимуться звертатися до служителів.

Ще одне важливе запитання, яке ставлять: «Коли потрібно сповідуватися перед Богом, а коли перед людьми?» Ми повинні розуміти, що будь-яка сповідь — це сповідь, перш за все, перед Богом. Часто, перш ніж прийти до служителя, людина вже сповідувалася й оплакувала свій гріх перед Богом. Головний сповідник — Бог. Прощає Бог. Ми, люди, — лише свідки й помічники у звільненні від гріха. Якщо ж ти сам утікав від гріха, від спокуси, але, незважаючи на особисті молитви, не втік — тобі потрібна допомога, допомога служителя. Це вже питання душеопікунства, духовної та психологічної допомоги. Іноді легше визнати гріх, аніж його приховані, внутрішні мотиви.

Перед людьми ми повинні сповідувати гріхи, які зробили проти них. Перед людьми — друзями, родиною, знайомими — ми можемо сповідувати якісь свої тимчасові слабкості, роздратування, сумніви — щось незначне, що не вимагає церковного дисциплінування.

Гріхи, які передбачають церковне покарання, ми обов’язково маємо сповідувати перед своїми служителями. Бо сповідь перед друзями — це скоріше обмін досвідом, аніж сповідь. Тільки служитель як душеопікун відповідає перед Богом за тебе і за церкву, яка може бути інфікованою гріхом. Якщо члени церкви не будуть сповідуватися перед своїм пастором, а перед кимось стороннім — то стане неможливим душеопікунство й дисциплінування членів церкви, і гріх, як проказа, може вразити в церкві багатьох. Проказа — прообраз гріха. Прокаженими в старозавітні часи — займалися священники; не друзі, не родина, не лікарі, а священники.

Розумію, що не хочеться йти до свого служителя. До мене часто звертаються, щоб я прийняв сповідь. Я відмовляю, бо не я відповідаю за цю душу перед Богом. У таких випадках рекомендую й допомагаю людині піти до свого служителя, якому вона, можливо, і не довіряє, який, на її думку, може не зрозуміти, але він її служитель.

Якось дзвонить до мене один брат після того, як я відіслав його до свого пастора: «Миколайовичу, виявляється, мій пастор — такий класний мужик (мова оригіналу), що я ніколи не міг подумати. Я думав, що він релігійний «сухар» (мова оригіналу), а він, як батько, вислухав, зрозумів, підбадьорив». Цей чоловік уже рукопокладений на служіння, має хорошу сім’ю. Нещодавно ми зустрічалися, він згадав цю ситуацію й дякував, що я його, по-перше, вислухав, а по-друге — спрямував до свого пастора.

Якщо є довіра між людиною та служителем під час сповіді — то це дружба на все життя. Коли люди тобі дивляться в очі — і не бачать у тобі підступу, а бажання допомогти, коли ти зі сльозами на очах молишся за них і їхню проблему — ти стаєш їм близькою людиною. Іноді буває, що дехто каже: «Я не знаю, як я після цього дивитимуся тобі в очі…» Але коли ми щирі, коли служимо людям — вони це відчувають, і ми стаємо друзями, одним тілом в Ісусі Христі.

Ростислав МУРАХ

Благовісник, 1,2021