Благовісник

Дорослість — це вміння сказати про свої потреби

Перефразовую Сократа: скажи мені — і я почую. Не знаю, що вкладав філософ в оригінальну фразу, але ці слова обираю сьогодні, щоб сказати: «Говоріть! А коли вам говорять — слухайте. Коли просять — допомагайте в міру можливостей, у міру сил. Але ж будьте мудрі: коли просять послухати — вислухайте, коли просять хліба — дайте хліба. Одним словом: не давайте порад, якщо не просять».

Цікаво — коли дитина народжується, вона всіма способами «говорить» про свої потреби. Це її спосіб вижити, подорослішати. Але що відбувається з часом? Ми стикаємося з суворою реальністю й стаємо дорослими... Ми придумуємо жахливі цитати на кшталт — «ніхто тобі не допоможе, крім тебе самого»... Ми фактично втрачаємо найважливішу здатність — говорити про свої потреби. Так, я розумію: коли ти сто разів сказав — і тебе не почули, ти перестаєш говорити. Але це лише один спосіб, можна спробувати говорити в інший бік, іншим людям.

Я думаю, що зрілість і дорослість — це саме розуміти себе й вміти сказати про це. Не поспішайте кидати в мене камінням. Ми всі родом із дитинства й усі маємо (ну гаразд, не всі) вади в цьому. Особливо ми, що виросли в безбожному СРСР із повним ігноруванням особистого, зі зруйнованим інститутом сім’ї.

Забуте дитя, що сидить і мовчки грається на самоті, утомившись кричати про себе, зневірившись у людях і облишивши намагання докричатись до тих, хто мав би піклуватися, дослухатися, обіймати, радіти й плакати — це страшна картина. Але бажання жити сильніше. Оці неймовірно героїчні думки: я виживу! Я хочу жити! Цей ще один шанс — шанс, що реалізовується всупереч обставинам. Це сумно, страшенно сумно. І в мене мурашки по шкірі, коли уявляю собі цю картину. Хочеться плакати, волати...

Але ще більше хочеться кричати, коли бачиш дорослу, сильну, красиву й розумну людину, яка має потреби, бо ж вона людина, але мовчить. Мовчить, бо боїться знову сказати в пустоту, знову лишитися без відповіді, знову відчути самотність, безсилість... І хочеться кричати: «Агов, насправді навколо є ті, хто почує!» Хочеться роздмухати згасаючий вогник або ж запалити згаслий.

Одного разу я зробив серйозну помилку в роботі, ну дуже. Мені було соромно, хотілося провалитися крізь землю, усе залишити й утекти. Поки пишу це речення, згадую мінімум три такі ситуації. У всіх трьох я набирався мужності, відкидав бажання втекти (бо ж можливість була) і просив пробачення. Пояснював — що, як і чому й намагався продумати, що буду робити далі. У всіх ситуаціях мені прощали (у мене круті друзі й колеги). Але на душі все одно було кепсько...

І я запитав сам себе: та що ж таке? І зрозумів, що казав не ті слова. Точніше ті, але не всі. Я хотів, щоб мені пробачили, але ще більше хотів підтримки, — це була моя потреба. Я усвідомлював свою помилку, визнавав її й хотів підтримки — ні, не в поганих діях, але підтримки для себе. Я хотів, щоб мене обійняли й сказали: «Сергію, ми з тобою, ми допоможемо» й т. ін. Усвідомлення цього дало мені певну свободу, і наступного разу я навіть спробував сказати про це... Так, знаєте, тихо й боязко. Тепер сміливості більше — я був почутий.

Оцей образ сильного, знаючого... Його дуже легко створити, але в ньому дуже складно жити. Бо я людина слабка, зі своїми вадами, з потребою спілкування й підтримки з боку інших. Спершу потрібно навчитися говорити про потреби собі. Але не зупинятися на цьому, бо є потреби, які я не можу задовольнити без допомоги інших. Це моя мета — навчитися піклуватися про себе, говорячи про свої потреби, а не грати роль супермена (а супермени самотні й нещасливі). Це так важливо для дорослішання — спробувати сказати, що в мене є потреба. А ще правда в тому, що поряд обов’язково знайдуться ті, хто має ресурс, щоб цю потребу задовольнити. Я хочу навчитися бачити, визнавати, просити. Навчитися розуміти себе.

Часто в групах із дорослими прошу зробити просту вправу: напишіть 10 речей, які ви хочете прямо зараз, плюс 10 слів, які вас характеризують. Майже завжди результат один і той самий — 3 відповіді, максимум 5 у більшості учасників. Дорослість — це вміння сказати правду про свої потреби:
— попросити принести чашку кави;
— попросити сказати комплімент;
— попросити про розмову;
— попросити подарунок;
— попросити обійняти…

Для цього треба бути дорослим, мужнім, сильним. І це так дієво. Думка, що ми дорослі, а дорослі не просять і не потребують — це дурнувата гра в супергероїв, а вона настільки руйнівна, що її треба позбутися.

Пам’ятаєте, як Справжній Учитель сказав: «Отож, кажу вам: Просіть — і вам дасться; шукайте — і знайдете; стукайте — і вам відчинять. Кожний бо, хто просить — одержує; той, хто шукає — знаходить, і тому, хто стукає — відчиняють. Котрий із вас, батьків, коли син проситиме в нього хліба, дасть йому камінь? Або коли попросить риби, замість риби дасть йому гадюку? Або коли яйце попросить, дасть йому скорпіона? Отак коли ви, злими бувши, умієте давати дітям вашим дари добрі, скільки більш Отець небесний дасть Святого Духа тим, що у нього просять!» (Лк.11:9-13).

А ще, пам’ятайте — Він умів просити. Навчімось і ми. Навчімось усупереч. Навчімось, прощаючи. Це так сильно — визнати свої обмеження й не грати в надлюдей, але бути вразливими, бути справжніми.

А ще... Бог часто допомагає через психотерапевтів.

Сергій ТЕРЕНТЬЄВ

Благовісник, 1,2021