…Але гідності не втрачай

Будучи абсолютно суверенним, Бог визначає, хто й чого вартий, керуючись справедливістю та істиною. Він завжди готовий дати кредит довіри тому, хто в основу своїх стосунків із Ним поклав любов та щирість. І ми повинні виправдовувати Його сподівання на нас своєю вірністю, наполегливістю та самовідданістю.

Апостол Павло свого послідовника й співпрацівника Тимофія навчав: «Силкуйся поставити себе перед Богом гідним, працівником бездоганним, що вірно навчає науки правди» (2Тим.2:15). Тобто радив йому докласти максимум зусиль, щоб підтвердити, що він достойний свого покликання та обрання.

Можна оцінювати власні вчинки за вчинками тих, хто нас оточує, мати певне уявлення про свою вагу в суспільстві, церкві, трудовому чи будь-якому іншому колективі за словами про нас інших людей. Коли нас супроводжує успіх, постійно збільшуються наші можливості та перспективи, то підвищується й наша самооцінка, ми стаємо переконаними, що варті більшого. Але «достойний не той, хто сам себе хвалить, але кого хвалить Господь» (2Кор.10:18). Тому справжнього християнина завжди турбує те, що про нього думає Бог, бо тільки тоді він може побачити себе таким, яким є насправді, – без недооцінювання чи переоцінювання. Щоб бути успішним у житті та служінні Богові, терпіти менше криз та розчарувань, нам важливо мати об’єктивне уявлення про себе, яке може відкрити тільки Господь.

Одна з характерних ознак людини великої віри — її правильне бачення себе відносно Бога. «Навіть серед Ізраїля Я не знайшов був такої великої віри» (Лк.7:9), — так високо оцінив Ісус Христос віру тієї людини, яка усвідомлювала своє становище перед Ним.

У згаданій оповіді йдеться про сотника, у якого занедужав раб. «А коли про Ісуса почув, то послав він До Нього юдейських старших, і благав Його, щоб прийшов і вздоровив раба його. Вони ж прибули до Ісуса, та й ревно благали Його й говорили: «Він достойний, щоб ти це зробив Йому. Бо він любить народ наш, та й для нас синагогу поставив» (Лк.7:3-5).

Проте сам цей чоловік розумів, що Бог йому нічим не зобов’язаний, щоб щось вимагати в Нього навіть за свої заслуги перед Його народом. Він глибоко усвідомлював, ким є перед Ним, а тому скромно промовив: «Господи, бо я недостойний, щоб зайшов Ти під стріху мою. Тому то й себе не вважав я за гідного, щоб до Тебе прийти. Та промов тільки слово, — і раб мій одужає» (Лк.7:6-7).

Людей із вдаваним смиренням перед Богом просто лякають слова про почуття власної гідності. Чи справді є чого боятися? Коли ми говоримо про достоїнство християнина, то воно немає нічого спільного з гордістю та заслугами перед Богом. Достоїнство християнина починається саме з визнання своєї недостойності перед Ним. Яскравою ілюстрацією цього може бути блудний син, який після поневірянь сказав своєму батькові: «Прогрішився я, отче, проти неба та супроти тебе. Недостойний я вже зватися сином твоїм; прийми ж мене, як одного з своїх наймитів» (Лк.15:18-19).

Почуття власної гідності, з одного боку, — як самооцінка, а з іншого — як форма прояву самосвідомості й самоконтролю, на яких будується вимогливість людини до самої себе.

Почуття власної гідності вимагає від людини об’єктивності стосовно себе й інших людей, що виражається в повазі до себе та інших, в усвідомленні своїх прав та в їхньому захисті, у дотриманні правил поведінки в соціальному середовищі. Це почуття не дозволяє людині чинити щось нижче за свою гідність, воно регулює її поведінку.

«Зі спраги вмирай, але гідність не втрачай», — так говорить одна з народних приказок.

Апостол Павло писав до колосян: «Не перестаємо молитись за вас та просити, щоб для пізнання волі Його були ви наповнені всякою мудрістю й розумом духовним, щоб ви поводилися належно щодо Господа в усякому догоджанні, в усякому доброму ділі приносячи плід і зростаючи в пізнанні Бога, зміцняючись усякою силою за могутністю слави Його для всякої витривалості й довготерпіння з радістю, дякуючи Отцеві, що вчинив нас достойними участи в спадщині святих у світлі, що визволив нас із влади темряви й переставив нас до Царства Свого улюбленого сина» (1:9-12). Отже, очевидно, що Бог нас вчинив достойними участі в Його Царстві, а нам потрібно утверджуватися у своєму покликані та своє життя приводити відповідно до Його стандартів.

У притчі про весільних гостей говориться: якщо покликані не виправдовують Божих сподівань, то вони втрачають своє достоїнство й тим самим своє право на участь у спадщині святих.

«Весілля готове, але недостойні були ті покликані» (Мт.22:8), — таким був висновок царя щодо людей, які були серед запрошених, але зневажили його небажанням прийти на весілля сина. Після цього він послав своїх рабів кликати усіх —злих і добрих, одним словом — недостойних, які удостоїлися бути на урочистості. Як виявилося згодом, і між ними знайшовся недостойний, до якого цар промовив: «Як ти, друже, ввійшов сюди, не мавши одежі весільної?»

Дехто думає, що бути достойним — це знати собі ціну. І чим вища в людини посада, вплив, достаток, тим більше достоїнства вона має. Багато хто починає формувати своє «достоїнство» з «крутої» іномарки, дорогого костюма й такого іншого.

Але ж гідність — це сукупність рис, що відображають усвідомлення своїх обов’язків, повагу до моральних цінностей.

Гідність християнина — це відповідність визначеним Богом вимогам. Про її достатній рівень можна судити за такими ознаками: скромність, самоповага та повага до всіх людей, принциповість, безсторонність та справедливість, відсутність самоприниження, безкорисливість і таке інше.

Християнин повинен бути достойним свого звання та покликання. Про це апостол Павло вказував ефесянам: «Отож, благаю вас я, в’язень у Господі, щоб ви поводилися гідно покликання, що до нього покликано вас, зо всякою покорою та лагідністю, з довготерпінням, у любові терплячи один одного, пильнуючи зберігати єдність Духа в союзі спокою» (4:1-3).

Першим кроком до наших стосунків із Богом є покаяння. Воно має бути відповідним. Коли Іван Хреститель звершував хрещення на покаяння, то він закликав: «Створіть достойний плід покаяння» (Мт.3:8).

За таким покаянням повинні йти достойні вчинки. Апостол Павло, обороняючись перед царем Агріппою, казав: «…мешканцям перше Дамаску, потім Єрусалиму й усякого краю юдейського та поганам я проповідував, щоб покаялися й навернулись до Бога, і чинили діла, гідні покаяння» (Дії 26:20).

Бог полюбив нас, недостойних Його, і найбільше, чим ми можемо відповісти, — своєю любов’ю до Нього. Ніщо інше не має такої ціни, як наші почуття до Нього, тому Ісус Христос казав: «Хто більш, як Мене, любить батька, матір, дітей, той Мене недостойний» (Мт.10:37).

Від того, чи знайдеться хтось, гідний розгорнути книгу життя, залежала доля усіх людей. Апостол Іван розповідав: «І плакав я гірко, що не знайшовся ані один гідний розгорнути й прочитати книгу, ані навіть зазирнути в неї. А один із старців промовив до мене: «Не плач! Ось Лев, що з племені Юдиного, корінь Давидів, переміг так, що може розгорнути книгу, і зламати сім печаток її» (Об.5:4-5).

Історія людей продовжилася завдяки тому, що був Достойний. Наше служіння Богові матиме успішне продовження, якщо ми зуміємо поставити себе перед Богом достойними Його.

Ігор КРОЩУК

Благовісник, 1,2020