Паровози, вагони та ініціативність

«Він вийшов на гору, і покликав, кого Сам хотів; вони ж приступили до Нього. І визначив Дванадцятьох, щоб із Ним перебували, і щоб послати на проповідь їх, і щоб мали вони владу вздоровляти недуги й вигонити демонів» (Мр.3:13-15).

«І казав Він до них: Ідіть по цілому світові, та всьому створінню Євангелію проповідуйте! /…/

І пішли вони, і скрізь проповідували. А Господь помагав їм, і стверджував слово ознаками, що його супроводили. Амінь» (Мр.16:15,20).

Ісус Христос вибирає дванадцять апостолів, щоб із Ним перебували, дає їм владу й посилає на проповідь. «І пішли вони, і скрізь проповідували, а Господь помагав їм». Учні проявили ініціативу — і ця ініціатива набула ознак Божого поклику…

Отже, ініціатива.

Більшість із нас родом із Радянського Союзу, і ми добре засвоїли такий вираз: ініціативу карають… Є фактори, які пригнічують ініціативність, і саме радянська система була одним із них. Пригадуєте величезну кількість начальства над робітником, зрівнялівку в зарплаті тощо, які демотивують людину й у наш час.

Другий фактор, який задушив, паралізував ініціативу — це православний контекст. Звичайно, серед православних є багато віруючих людей, але в них не діє принцип всезагального священства. Є священник, є прихід, є розрив між кафедрою і залом, і зазвичай людина стає пасивним спостерігачем. Її завдання — правильно відтворити набір ритуальних дій, щоб вивільнити силу таїнства, а не зрозуміти, що відбувається.

Саме ці фактори призвели до того, що ініціатива в нашому суспільстві дуже часто не виявляється. А коли справа доходить до Божого діла, якихось нових справ у церкві, починаються проблеми, з’являється якийсь демотивуючий фактор.

То що ж таке ініціатива. Зазвичай визначають три виміри ініціативності.

Перший її вимір — це перший крок у будь-якій справі. Що б ви не починали, вам треба зробити перший крок. Хто з вас штовхав машину, яка не заводилася? І ви пам’ятаєте, що перший крок зробити, штовхаючи її, це тяжка й непроста справа. Коли машина вже рухається, тоді легше.

Другий вимір ініціативності — продукувати та втілювати нові ідеї. Правда, є проблеми і в ініціативних людей, бо між продукуванням ідей і їх втіленням є дистанція, яку треба подолати.

І третій вимір — внутрішня спонука для зовнішньої діяльності. Пам’ятаєте, Єремія, змучившись із людьми, які не слухали його, каже Господу: «Більше не буду до них промовляти». Але внутрішня спонука не дає спокою діяльній людині. Тож Єремія каже: «І стало це в серці моїм, як огонь той палючий, замкнений у костях моїх, і я змучивсь тримати його й більш не можу!» (Єр.20:9). І він продовжує говорити.

У Писанні знаходимо два фактори, які стоять на боці ініціативності.

Перший фактор — це всезагальне священство. Написано, що кожен член церкви покликаний до служіння. Уся церква послана служити. З богословського погляду, церква не може посилати місіонерів, бо вона сама послана. Ми тут, тому що ми послані. Принцип всезагального священства повернув Мартін Лютер. Кальвін учить, що людина, яка стоїть за станком і працює від щирого серця, прославляє Творця не менше, ніж людина, яка співає в церковному хорі. Зрештою, уся Реформація — це ініціатива.

Другий богословський принцип — свобода волі. Бог нікого не силує. Коли ми говоримо про ініціативу, то вона має бути щирою, від серця, і правильною. Біблія закладає основи для цього. Написано, що Христос помер, коли ми були ще грішниками. Небеса ініціювали спасіння землі, коли ми були ще грішниками. Апостол Павло пише: «Бо то Бог викликає в вас і хотіння, і чин за доброю волею Своєю» (Фил.2:13).

Тож Господь ініціатор, бо послав учнів, а коли Він вознісся, то вони пішли на Його працю.

Дуже дивні ініціативи мали учні, коли Ісус ходив по землі. Серед них були такі ініціатори, як «паровози», а всі інші — як «вагони». У кожній церкві є такі «паровози», які тягнуть, а всі інші — тягнуться. Ось деякі з тих дивних ініціатив: Петро на горі Преображення запропонував зробити три шатра. Як вам така ініціатива? Прийшли в самарійське село, й Іван із Яковом пропонують: «Господи, хочеш, то ми скажемо, щоб огонь зійшов з неба та винищив їх...» (Лк.9:54). Такі ініціатори ходять і тепер. А вже після воскресіння Ісуса Христа апостол Петро, «паровоз», каже: «Піду риби вловити» (Iв.21:3). І «вагони» кажуть: «І ми підемо з Тобою». Ось такі паровози й вагони.

Пропоную чотири думки стосовно ініціативності.

Перша дуже проста — фокусуйся на можливостях, а не на обмеженнях.

Коли в Україні спілкуюся з людьми, а особливо з молоддю, то запитую: «А що ж то таке, що немає лідерів? Подивіться, що з тинейджерами відбувається». Молоді люди відповідають: «Нам не можна, нам не дозволяють, нам тяжко». Настільки сфокусовані на обмеженнях, що не бачать можливостей.

Мій старший син пішов у футбольну секцію, бо ж треба вивільняти його енергію, щоб квартира не зрушилася і нервова система в батьків. Пішов я з ним пенальті відпрацьовувати. Став Михась бити пенальті — і п’ять разів поспіль потрапляє в штангу. Я йому кажу: «Михасю, знаєш, у чім твоя проблема? Ти сфокусований не на воротах, не на можливостях, а на штанзі, на обмеженнях». Уявляєте: ворота сім метрів, штанга — десять сантиметрів, а попасти у ворота не може. Це така психологічна проблема: цілишся у ворота, але увага зосереджена на рамках воріт — і попадаєш у рамку…

Ми дожилися до того, що в Україні можливостей більше, ніж ресурсів. Минулий рік нам це показав дуже чітко. Нас кличуть в університет: «Прийдіть, прочитайте лекцію про Реформацію, пришліть свою команду…» А ми кажемо: «Немає кому: наші люди хочуть у Польщу, до Америки, і ще дещо хочуть…» А ці, дані Богом можливості, нам треба використати. Але… немає кому…

У нас постійно то фінансове обмеження, то юридичне, то ресурсне. Але які були ресурси в апостолів? Один ресурс: послав Господь — і дав їм владу, щоб вони робили певні духовні речі.

Пам’ятаю з дитинства: їде величезний КрАЗ, і міліціонер стоїть, у погонах, маленька паличка в руці. І тільки він махнув маленькою паличкою, величезний КрАЗ зупинився. Я кажу татові: «Як такий величезний КрАЗ зупиняється від такої маленької палички?» Тато відповідає: «А ти подивися йому на плечі? У нього є влада — і ця влада зупиняє КрАЗ».

Так що цього ресурсу, даного Богом — влади згори — достатньо, щоб виконати ті завдання, які стоять перед нами.

Великим прикладом того, як фокусуватися на можливостях, а не на обмеженнях, є жінки в Новому Заповіті. А жінки, які жили в той час, були дуже обмежені в правах. Греки вважали, що жінка душі не має. Йосип Флавій у I столітті казав: «Свідченню жінки не довіряй через її легковажність і пристрасність». Апостол Павло в Коринті, коли говорить про свідків воскресіння, не згадує жінок, бо коринтяни такого свідчення не прийняли б. Ось такі обмеження були в жінок.

Ми знаходимо в Євангелії мінімум чотири жінки, які подолали всі обмеження, сфокусувавшись на можливостях.

Марія, мати Ісусова, чотири рази подолала обмеження свого часу. Коли їй з’явився ангел, вона сказала: «Я раба Господня, хай мені буде за Словом Господнім». Потім пастухи приходять, і написано: «Марія все складала в своє серце». І ще слова, сказані Марією й записані прямою мовою: «Усе, що Він вам скаже, те зробіть». Марія демонструє нам христоцентричну поведінку, зосереджуючись сама та зосереджуючи інших на Христові. Перебуваючи в обмежених умовах, вона виконує свою роль прекрасно.

Ще одну дуже цікаву жінку звати Лідія. Вона була мудра. Запросила Павла з деякими його товаришами жити в неї, а вони не дуже й хотіли. То що ж вона зробила? «І змусила нас», — пише Лука.

Третя жінка, Тавіта, настільки прославилася добрими справами, що довелося Петрові її воскресити. Є такі жінки, що дехто хотів би, щоб їхнє життя було коротшим. А тут настільки прославилася добрими справами, що їй хотіли воскресіння — і апостол її воскресив.

Або Фіва, диякониса церкви в Кенхреях. Павло її навіть обрав своїм емісаром. Вона мала доставити його послання до римлян. Павло довіряв їй, він був упевнений, що вона виконає доручення. Якби Фіва була несерйозна, то протестантська теологія не мала б основи, бо саме Послання до римлян із Посланням до галатів стало основою протестантської сотеріології.

Жінки в Новому Заповіті кидають виклик чоловікам 21 століття. Вони в обмежених умовах фокусуються на можливостях — і Бог їх благословляє.

У нас багато можливостей, але ми знаходимо причини, щоб при наших можливостях ще говорити про обмеження.

Друга думка. Коли ти щось ініціюєш, то починай із малого — а Господь зробить із цього велике.

Ми бачимо успішні служіння, які діють багато років, які промолено, пропощено, і дивуємося, що наше якесь не таке.

У школі ми вчили вірш: «Все починається в житті з малого: з зернинки хліб, з промінчика — зоря…» Головна думка цього вірша — мале колись може стати великим.

Мій родич в Америці, Михайло, має тракову компанію, людина забезпечена. Але приходить у церкву й каже, що йому там не цікаво. Я йому пропоную: «Запроси в церкву одну людину, яка не знає Ісуса». Він ризикнув, узяв свого партнера по бізнесу й привів у церкву. Потім мені каже: «Я не знаю, що це дало йому, але я повністю змінився. Веду його й думаю: як там будуть нас зустрічати? А як хор сьогодні буде співати? Я ніколи не турбувався, як він буде співати. А тепер я привів людину, тому хор мусить гарно заспівати. А чи пастор сьогодні виспався? Чи він нормально буде вести служіння? Я ніколи про це не думав, а тепер турбуюсь, бо ж сторонню людину привів». А в понеділок увечері Михайло вже був на братерській раді й пропонував: «Брати, приведіть кожен по людині на служіння — і побачите, як це змусить вас змінюватися, підвищувати якість служіння, піднімати планку досягнень. Приведіть когось — і ви побачите, наскільки рівень вашої зацікавленості зросте».

Ви, одружені, повертаєтеся додому, ви не дуже цікавитеся, що дружина вам приготувала. Але коли ведете додому гостя, то дзвоните і кажете: «Кохана, Василь до мене їде, треба трохи постаратися. Ти ж розумієш, що я не сам…» І дружина старається, бо ж буде гість. Так само й у служінні: ти ініціюєш — і щось відбувається, перш за все із тобою, а потім — з іншими.

Третя думка: будь-яка ініціатива має місійне призначення.

Місійне призначення — це життя для інших. Коли ми говоримо про місію, то розуміємо, що людина поза церквою в центрі нашої уваги. Місія — це благо іншого, турбота про іншого. Будь-яке служіння в нашій церкві має місійне спрямування. Навіть якщо прибиральниця прибирає дім молитви, то вона готує його, щоб хтось когось привів сюди, і той почував себе тут комфортно. Прибиральниця має зрозуміти: я місіонерка, я готую приміщення для місіонерської зустрічі.

Три людини працювали на будівництві дому молитви. Запитують одного: «Ти що робиш?» — «Кладу цеглу». — «А ти що робиш?» — до другого. «Я дім молитви будую». Третього запитують: «А ти що робиш?» — «Я царство Боже поширюю в цій місцевості». Вони виконують одну й ту ж роботу, але в них різна перспектива, різне бачення. Хтось учора мурував гараж, а сьогодні — дім молитви, і однакове ставлення до справи. Другий бачить щось своє. А третій у цеглі, у розчині побачив царство Боже.

Будь-яке наше служіння має зовнішнє спрямування. Ми б хотіли більше влади, більше чудес, ми б хотіли ознак, але починаймо з елементарного, починаймо з малого — і Бог благословлятиме нас.

І четверта думка. Коли ти щось ініціюєш, обов’язково перевір свої мотиви, пам’ятаючи, що Богові важлива не кількість виконаної праці, а внутрішні спонуки, які її ініціювали. Бога цікавить не те, що ти робиш, а те, ким ти є і чому ти це робиш.

У 18 столітті Веслі казав: «Коли ти не будеш гніватися, чи зможеш вбити? Якщо ти не будеш дивитися на жінку з пожадливістю, чи зможеш впасти в перелюб? Якщо ти навчишся говорити правду й у тебе буде «так-так» і «ні-ні», то чи потрібна тобі буде клятва?» Якщо Старий Заповіт був сфокусований на тому, щоб розібратися з наслідками, то Новий Заповіт випереджує причину. Це робота на внутрішньому рівні. І коли внутрішні проблеми вирішені, вони вирішуються й зовні. Коли Бог дивиться на нас, то Його цікавлять не зовнішні параметри нашої роботи, а наш внутрішній стан.

Августин ще в 5 столітті написав: «Не великі справи прославляють нашого Господа, а велика любов, із якою ці справи звершуються». Пам’ятаємо: «Бог так полюбив світ, що віддав…» Це масштаб любові. Який масштаб твоєї любові, що ти готовий зробити для Його справи? Що ти готовий ініціювати й наскільки ти готовий викластися?

Отож, Ісус обрав Собі учнів. Він захотів, щоб вони з Ним перебували, Він захотів посилати їх на проповідь і дав їм владу. Вони відреагували на це, і коли Він вознісся, пішли й проповідували Його слово всюди, а Господь підтверджував їхні слова чудесами й ознаками. Вони не залишилися на місці, вони були ініціативними.

Господь ініціює багато процесів у нашому житті. Я дуже хочу, щоб ініціатива, яку дав нам Господь, вивільнилася, щоб ми увійшли в своє покликання. А що таке покликання? Це збіг Божих інтересів та здіб­ностей людини. Господь кожному з нас дав великі здібності, і в Нього є плани стосовно наших здібностей. А як щодо тебе? Що ти ініціював за останні кілька років у своїй церкві чи домашній групі? Що ти зробив? Бути «паровозом» нелегко. Ти приходиш додому й кажеш, що більше нічого ініціювати не будеш. Але прокидаєшся вночі й відчуваєш вогонь у своїх кістках, будиш дружину й промовляєш: «Будемо молитися і йти далі». Чому? Бо внутрішнє спонукання не дає тобі спокою — і воно виражається в зовнішній діяльності.

Тож фокусуймося на можливостях, яких Господь дав нам величезну кількість, — і рухаймося вперед.

Михайло МОКІЄНКО (молодший)

Благовісник, 1,2020