Лист Богові

Минулими днями мені надто часто згадувався той лист. Лист, який я писала Богові, коли мене поглинув найтемніший біль.

Тоді я цілу добу непритомніла від болю фізичного — і не мала в собі сили триматися на поверхні, не тонути в його безпросвітності, хоч якось давати собі раду. Не мала сили, бо не розуміла навіщо. Емоційний біль випалював зсередини, і мені легше було отак: зісковзувати в провалля, не просити знеболювального, не пильнувати крапельниці у вені, мовчки занурюватися в густу темряву, що ставала перед очима…

Дорогий Володарю Мрій!

Ти все знаєш і так, але в моєму серці відчуття не вміють перероджуватися на думки, тому я пишу Тобі листи, які потім читатиму сама.

Інколи страху стає так багато, що, здається, він заступає Тебе. Він густий і липкий, і я не маю жодних сил дотягтися крізь нього до Тебе, хоч знаю: Ти завжди на відстані простягнутої руки. Найбільше я боюся захлинутися страхом, так і не вхопившись пальцями за Твою долоню, щоби Ти витяг мене на поверхню й реанімував. Найбільше я боюся, що, тонучи в страху, я втрачу віру в Тебе. І тоді не стане мене. Однак, коли я втомлююся борсатися й боротися, Ти дістаєш Свого джедайського (та що там джедайського, пробач мою незрілу віру — двосічного) меча й пронизуєш слизьку темряву довкола мене. І вона лускає, наче мильна бульбашка. Від раптового доступу кисню майже непритомнію, але байдуже: Ти тримаєш мене у Своїх руках.

Знаю, знаю, це найбезглуздіше з питань, однак люди ставлять його споконвіку (хоча б із часів Авеля), і я теж не можу не запитувати: чому з хорошими людьми трапляється погане? Чому ми не маємо, ну, не знаю, якогось небесного імунітету? Чому Ти дозволяєш нам терпіти стільки болю? Чому Ти дозволяєш добрим, найкращим мріям розбиватися на друзки? І ще й з таким жахливим брязкотом, залишаючи по собі стільки гострих уламків?

Може, Ти й відповідаєш мені щось на це, але я не можу розібрати слів, не можу збагнути, не можу прочитати з Твоїх губ, не можу вмістити в себе. Однак, дорогий Володарю Мрій, дай мені сили ніколи не ставити власних мрій вище за довіру до Тебе. Не дай великій бурі захитати мене, а холодним вітрам — вистудити моє серце.

Дякую Тобі за здійснені мрії. Дякую Тобі за розбиті мрії. Дякую за все, що Ти дав. І за все, що взяв, теж дякую.

Ти мій Цар навіть тоді, коли мені здається, що Твої ангели взагалі, взагалі-взагалі-взагалі не впоралися зі своїми обов’язками. Як і тоді, коли мені здається, що все Твоє небесне воїнство спустилося, щоби принести мені Диво, яке навіть не можу вмістити в себе.

Довіра Тобі — це те, що не дає мені ні втонути, ні захитатися. Це, звісно, не значить, що мені не болить. Лише Ти знаєш, наскільки сильно пошматоване моє серце.

Але приймаю. І, дорогий Володарю, саме тоді відступає мій найстрашніший страх: триматися за власні сподівання/біль/бажання/боязнь аж так сильно, що можна й загубити Тебе.

Дивися, ось я. Зболена, засмучена, втомлена. Ось Твоє рівняння. Ось Твоє «дорівнює». І ось мій підпис під ним. Так, згідна. Ні, не захиталася. Ні, вітри не вистудили мені серце. Тож я дуже люблю Тебе.

Надійка ГЕРБІШ

Благовісник,4,2019