З ким ти в човні?

З часу, як Ной збудував ковчег, минуло тисячі років. Але й до сьогодні описана в Біблії подія хвилює уяву людей, адже йшлося про глобальне явище — потоп, який охопив усю поверхню землі. Бог тоді сказав: «А Я ось наведу потоп, воду на землю, щоб з-під неба винищити кожне тіло, що в ньому дух життя. Помре все, що на землі! І складу Я заповіта Свого з тобою, і ввійдеш до ковчегу ти, і сини твої, і жінка твоя, і жінки твоїх синів із тобою. І впровадиш до ковчегу по двоє з усього, — з усього живого, із кожного тіла, щоб їх заховати живими з тобою» (1М.6:17-19). Ковчег став спасінням для Ноєвої родини від покарання. Бог «…не помилував першого світу, а зберіг самовосьмого Ноя, проповідника праведності, і навів потоп на світ безбожних…» (2Петр.2:5). Саме тому сьогодні ковчег має образно-символічне значення в християнстві. «Ковчег», «Ноїв Ковчег», «Ковчег спасіння» — таку назву мають помісні церкви, християнські видання, під такими гаслами відбуваються заходи.

Так званих «ковчегів» є багато. Хтось нас запрошує увійти до нього в ковчег, когось ми намагаємось переконати здійснювати свою життєву подорож у нашому човні. Тому хотілося б, щоб ми все ж таки задумалися над дуже важливим питанням: «З ким ми в човні?» Відповідь на нього значною мірою вказуватиме на результат нашої мандрівки.

Ноя названо «самовосьмим», і це означає, що він уособив восьмеро спасенних душ. Усі, хто був із ним, врятувалися від стихії. Хвилі раз по раз кидали Ноїв ковчег, але ті, хто був у ньому, відчували себе захищеними, у безпеці. Човен був бережений Богом, бо в ньому перебував праведний чоловік, який наперекір усім та усьому завжди слухав голосу Божого та виконував Його волю.

Зовсім інша доля спіткала тих людей, які опинилися на одній палубі разом із пророком Йоною. Бог закликав його проповідувати проти Ніневії, яка була дуже жорстокою. Але Йона вирішив уникнути своєї місії. «І встав Йона, щоб утекти до Таршішу з-перед Господнього лиця. І зійшов він до Яфи, і знайшов корабля, що йшов до Таршішу, і дав заплату його, і ввійшов у нього, щоб відплисти з ними до Таршішу з-перед Господнього лиця» (Йони 1:3). Місто, у яке направився чоловік, знаходилося за чотири тисячі кілометрів від Йоппії, на західному побережжі Іспанії. Як би сьогодні не пояснювали причину втечі Йони — чи боязню викривати гріхи жорстоких ніневітян, чи небажанням того, щоб столиця ворожої держави уникнула Божого покарання, — він уперто опирався вказівці Бога йти та проповідувати. А відтак плавання виявилося непередбачуваним: «А Господь кинув сильного вітра на море, — і знялася на морі велика буря, і вже думали, що корабель буде розбитий. І налякалися моряки, і кликали кожен до своїх богів, і викидали ті речі, що були на кораблі, до моря, щоб полегшити себе» (Йони 1:4-5). Загроза життю настільки була очевидною, що екіпаж став викидати вантаж у море, ніхто не був байдужим, усі просили своїх богів допомогти. Лише винуватець ситуації «зійшов до споду корабля, і ліг, і заснув. І приступив до нього керівник корабля, та й сказав йому: «Чого ти спиш? Уставай, заклич до свого Бога, — може, згадає цей Бог про нас, і ми не згинемо» (Йони 1: 4-6).

Йону помітив керманич, бо його поведінка на фоні збентеження та паніки усіх інших видавалася дуже дивною. Коли через жеребкування було викрито, що він є винуватцем бурі, Йона розповів про себе: «Я єврей, і боюся я Господа, Небесного Бога, що вчинив море та суходіл». І налякалися ті люди великим страхом, і сказали до нього: «Що це ти наробив?» Бо ці люди довідалися, що він утікає з-перед Господнього лиця, бо він це їм об’явив. І вони сказали до нього: «Що ми зробимо тобі, щоб утихомирилось море, щоб не заливало нас?» Бо море бушувало все більше. І сказав він до них: «Візьміть мене, і киньте мене до моря, і втихомириться море перед вами; бо я знаю, що через мене оця велика буря на вас» (Йони 1: 9-12).

Йона вже давно похоронив себе, ще тоді, коли прийняв рішення втікати від Бога. Він вважав, що легше померти, аніж йти та проповідувати Ніневії про її гріхи та покарання. Для нього не було несподіванкою, що Бог його переслідує. Утікаючи від Нього, він усвідомлював, що втікає не від Бога, Який «вчинив море і суходіл», а від безвиході та від самого себе. Але чи можна втекти від себе? Найпростіший вихід із ситуації, що склалася: «киньте мене до моря». Розумів, що перша ж хвиля накриє його з головою — і він піде каменем на морське дно.

Гуманність та жалість подорожніх перевершила його сподівання. З великим подивом сприйняв вказівку командира корабля команді налягти на весла. «Що вони роблять? Чому залишили на борту корабля?» — не міг заспокоїтися Йона. «І міцно гребли ці люди, щоб дістатися до суходолу, та не могли, бо море бушувало все більш проти них» (Йони 1:13).

Такими діями перешкоджали зустріччі Йони з Богом. Чи не слід було зробити навпаки — прискорити її? Тому усі зусилля виявилися даремними. Веслувальники, як і Йона, зрозуміли, що марні старання втекти від Самого Бога. Чи можна протистояти бурі, викликаній Ним? Звичайно, що ні. Усі були доведені до відчаю, знаючи, в чому причина їхніх бід. «І вони кликнули до Господа та й сказали: «О Господи, нехай же не згинемо ми за душу цього чоловіка, і не давай на нас неповинної крови, бо Ти, Господи, чиниш як бажаєш!» І підняли вони Йону, і кинули його до моря, — і спинилося море від своєї лютости» (Йони 1:14-15).

Йона на кораблі — це не до добра. Але інколи ми стаємо подібними до його подорожніх. Вважаємо, що більш гуманні, як Сам Бог, терплячіші, стриманіші, добріші, до кінця намагаємося боротися з Ним та не даємо Йому можливості втрутитися в ситуацію, у чомусь Його переконуємо, наполягаємо та не відступаємо від свого наміру замість того, щоб привести до тями всіх таких, як Йона. Бог йшов по п’ятах чоловіка не для того, щоб із ним розквитатися за його небажання покоритися Йому, а для того, щоб його чомусь навчити, змінити та використати в спасінні великого міста.

Очевидно, черево риби для тих, хто свідомо уникає свого покликання спасати інших, — найкращий спосіб для покаяння. Ми говоримо не про тих, хто під поривом вітру впав за борт корабля і яким потрібно допомогти, а про тих, які ховаються в найнижчих трюмах, а Бог хоче поставити їх на передову, бо Він вирішив, що без них Йому просто не обійтися. Бог інколи розхитує наш човен до неможливості, кидає його зі сторони в сторону, б’є хвилями, вимагаючи віддати Йому «Йону». А ми наполегливо впираємося Його викликам, знемагаємо та захлинаємося від великої води, тим самим все більше гніваючи Господа. Чому разом з йонами ми стаємо втікачами від Нього?

Зрозуміла реакція людей на життєві бурі, які підіймаються проти них. Але коли з нами в човні не Йона, а Ісус, то ми повинні виглядати зовсім іншими. Не спантеличеними та розгубленими, а впевненими і сміливими. Цього не вистачає інколи нам, як колись учням Ісуса Христа: «І знялася ось буря велика, а хвилі вливалися в човен, аж човен водою вже був переповнився! А Він спав на кормі і на подушці… І вони розбудили Його та й сказали Йому: «Учителю, чи Тобі байдуже, що ми гинемо?» Тоді Він устав, і вітрові заборонив, і до моря сказав: «Мовчи, перестань!» І стих вітер, — і тиша велика настала. І сказав Він до них: «Чого ви такі полохливі? Чому віри не маєте?» (Мр.4: 36-40). Паніка та невпевненість були розцінені Ним як невірство.

Отже, від того, з ким ми пливемо в нашому життєвому кораблі та хто його керманич, залежатиме не тільки наша земна мандрівка, але й те, до якого берега ми в результаті дістанемося.

Ігор КРОЩУК

Благовісник, 3,2019