Благовісник

Творіння з «вірусом рабського менталітету»

Пропонуємо вашій увазі уривок із книги «Незручне запитання» проповідника та християнського письменника, секретаря відділу освіти Української Церкви ХВЄ Богдана Галюка, яка незабаром вийде друком. У ній автор закликає кожного читача-християнина відповісти самому собі на запитання: «Хто я — обмануте, невизначене чи зріле творіння?»

Відроджена людина може заразитися деякими духовними вірусами (дехто ніколи від них не був вільний і непомітно проніс їх зі світу в Церкву), які з року в рік мутують і набирають різних огидних форм. Про один із таких вірусів будемо мати розмову.

Апостол Павло в посланнях до коринтян і до галатів говорить про відверте рабство гріха, порівнюючи його з духовною смертю: «Чи покликаний був ти рабом? Не турбуйся про те. Але коли й можеш стати вільним, то використай краще це. Бо покликаний в Господі раб — визволенець Господній; так само покликаний і визволенець — він раб Христа. Ви дорого куплені, тож не ставайте рабами людей!» (1Кор.7:21-23), «Христос для волі нас визволив. Тож стійте в ній та не піддавайтеся знову в ярмо рабства!» (Гал.5:1). А клінічна назва духовного вірусу, від якого можна смертельно захворіти, — «рабський менталітет». І вражає він спершу духовну зону нашої відповідальності.

Спочатку пригадаймо, хто такий раб. Це той, у кого немає власної волі; свого часу; хто залежить від подачки хазяїна (не турбується ні про що, оскільки їжа, одяг, захист — клопіт господаря), тому націлений отримувати; не має права порівнювати свою роботу з роботою іншого раба; як правило, завжди когось ненавидить: господаря, інтелігентів, успішних, багатих та ін. Але найбільше ненавидить чужу свободу.

Я зауважив, що кожного року рабський менталітет мутує й перетворюється в більш огидного віруса, який має велику здатність проникати навіть у найстійкіші організми християн. Ось кілька його мутацій.

Перша — «рабський менталітет, одягнутий у радянську шинель». Під його дією в християнина виникає бажання перекласти відповідальність на інших. Ми надіємося в усьому на когось: чи то на вождя (до цього дуже звикло старше покоління), чи то на пастора, телепроповідника, загалом — на якогось лідера, який за нас думатиме, нас годуватиме (бо, мовляв, це його обов’язок, бо він повинен). Чи то на дружину, яка стане духовнішою й правильно виховуватиме наших дітей. Або на чоловіка, який повинен дружину приймати такою, якою вона є (про власну трансформацію така жінка ніби й не чула нічого), бо він же духовний лідер сім’ї. Надіємося, що наші діти якимось чином (без нашої особливої участі — без наших бесід, консультування, підбадьорення й виховання) самі стануть духовно зрілими, навчаться справлятися з викликами сучасності.

Поневолена людина, як смерті, боїться відповідальності. Чому? Тому що в неї паралізована воля. Згадаймо ізраїльський народ: «І нарікали ви по ваших наметах і говорили: З ненависти до нас Господь вивів нас з єгипетського краю, щоб дати нас у руку амореянина на вигублення нас» (5М.1:27).

Бог дарує людині свободу, бо Йому потрібне смирення не раба, а вільної людини. Творець будить волю людини, повертає їй право вибору, потім практично демонструє, що саме Він, а не фараон, її друг. Господь чудесним способом звільняє Ізраїль із рабства й у пустині вчить його бути смиренним не перед обставинами, а перед Богом, Який керує обставинами.

Одна моя знайома якось поверталася із зустрічі з друзями. Було вже пізно, у темному провулку її наздогнав ґвалтівник. Це був не злодій чи розбійник, його не цікавили особисті речі або коштовності дівчини. Він злобно прошипів: «Якщо пікнеш — ніж у горлі». І в руці заблищало гостре лезо.

Ось що потім розповіла Ірина: «Що дивно, я стою й не боюся. Він не вимагав сумки, грошей. Він хотів мене зґвалтувати. У напівтемряві від далеких проблисків нічних вогників бачу, як виблискує короткий ніж у його правій руці. Розумію, що він може мене проштрикнути прямісінько в живіт. Прошу відпустити мене й спокійно, пильно дивлюся йому в очі. Про себе молюся й кажу йому: «Бог любить тебе».

У цей момент він опускає очі, не витримує мого погляду. «Добре, я тебе пожалію», — розвертається й швидко йде в темний провулок. А я непорушно стою й кричу йому вслід: «Ісус любить тебе! Зупинися!» Він озирнувся й пішов далі, а я стою — і молюся. Мені не хотілося втікати, кричати, бігти. Відчуваю в собі силу. Відчуваю, що біля мене Хтось великий, сильний і всемогутній. Він одного разу сказав: «Дитино моя, де б ти не була й що б ти не робила, Я завжди буду з тобою. Чуєш? Завжди». Відтоді я утверджуюся в цих словах з року в рік. І коли моя віра хитається, Він щоразу зміцнює її в ось такі моменти».

У таких життєвих провулках випробовується наша віра. У житті кожного християнина настає мить, коли не допоможе ні віра Білі Грема чи Давида Вілкерсона, ані віра Джона Бівера чи Т.Д. Джейкса. А силу матимуть лише наші особисті стосунки з Богом.

У такі миті 90 псалом царя Давида стає нашим кредо: «Хто живе під покровом Всевишнього, хто в тіні Всемогутнього мешкає…»

Іноді через такі обставини Бог вчить християнина повної довіри Йому («А інших — мудрості, щоб самі не ходили вечорами!» — цю фразу тут додала б моя мама).

З цією мутацією «вірусу рабського менталітету» можна деякий час спокійно жити. До пори до часу це не загрожуватиме духовному життю. Але одного разу, коли треба буде використати власне відкриття про Бога, відоме лише нам, а не пастору чи телепроповіднику, його наявність у нашому духовному організмі може призвести до летального випадку.

Друга мутація «вірусу рабського менталітету» сформувалася під впливом західної демократії. Ми стаємо «демократами» в злому: якщо стикаємося з найменшими випробуваннями, то, замість того, щоб побороти їх, ганебно втікаємо. «Держава мені винна, церква мені винна, пастор мені винен!» — як правило, у таких випадках крутиться знайома пластинка. І якщо нам не догодили, розвертаємося і просто йдемо, не прощаючись (як кажуть, по-англійськи).

Блогер Роман Савочка розповів, що якось натрапив на статтю з дивною назвою «Я більше ніколи в житті не піду в Макдональдс, хоча раніше його обожнював!»

«Дивно, але її написав пастор великої церкви. Яка причина? Чому пастор церкви, у якій понад 32 тисячі чоловік, так розбушувався? Прочитаймо разом його розповідь.

«Макдональдс був моїм улюбленим рестораном протягом багатьох років, — пише пастор. — Я їв там 4-5 разів на тиждень. Разом із цим я ходив туди постійно зі своєю донькою купувати Хепі-міл і нові іграшки, а також ми проводили час на гірці, від якої моя донька просто в захопленні. Природно, що всі дні народження дочки ми теж проводили там з її друзями. Також я постійно хвалив цей ресторан у своїх проповідях, захоплюючись швидкістю обслуговування і чистотою туалетів. Але після вчорашнього дня все змінилося...

Сьогодні я з сумом заявляю: «Я більше жодного разу в житті не переступлю навіть порогу цього закладу!» Після вчорашнього випадку ні я, ні моя дружина навіть ногою туди не ступимо! Ніколи в житті, ні за яких обставин, ні за які гроші!»

Дочитавши до цього, я був трохи шокований і подумав: що так розлютило пастора? Що ж там сталося?

«Учора, коли я зайшов у Макдональдс і замовив, як завжди, своє улюблене меню, мені замість виноградного соку подали апельсиновий! Я підійшов до менеджера й пояснив, що замовив меню, у якому мав би бути виноградний напій. Менеджер же мені відповів: «Я перепрошую, але ми змінили меню й тепер подаємо тільки апельсинові напої, а виноградні ми взагалі забрали з нашого асортименту».

Я не міг повірити в почуте... Це мене розлютило й поклало кінець моєї любові до Макдональдсу...

Відразу зазначу, що багато аспектів у ресторані мені досі подобаються — це швидке обслуговування, чистота, якість їжі, привітний персонал, але те, що вони змінили мій улюблений напій, вплинуло на моє рішення, і я більше ніколи не прийду туди! Ніколи!»

— Та це ж дурниці! — скажете ви. — Як можна через один напій прийняти таке дивне рішення? Тим більше, що все інше там на вищому рівні.

— Ось тут-то я вас і піймав, — каже пастор. — Багато людей роками ходять до церкви і їм все подобається: хороша атмосфера, поклоніння, духовна проповідь. Але іноді стаються якісь дрібниці на зразок: зі мною не привіталися або змінили те, що мені подобається, — і люди приймають доленосне рішення — покидають церкву».

Як на мене, дуже доречне порівняння, оскільки ця проблема актуальна сьогодні. Одного разу до мене підійшов чоловік і сказав: «Раніше я відвідував церкву, але потім перестав».

Природно, я поцікавився чому. «Та тому, що там одні лицеміри», — відповів він роздратовано. Я його запитав: «А ти зараз вчишся?» — «Так, у крутому університеті». — «А якщо ти дізнаєшся, що декан цього університету лицемір, покинеш навчання?» — «Я не впевнений, — відповів він. — До чого тут декан до мого університету?»

Дуже багато людей сьогодні повелися на якісь незначні речі й перестали ходити до церкви. Зрозуміло, що люди не досконалі, і в церкві відбуваються різного роду зміни, які нам не завжди подобаються, але це не повинно вплинути на нашу віру в Бога!

Іноді випробування можуть насунутися навіть з тилу, та вони не повинні вплинути на нашу віру, а також і на бажання служити іншим. Ця друга мутація «вірусу рабського менталітету» також спрямована на те, щоб лише отримувати. А Біблія вчить: «Служіть один одному кожен тим даром, якого отримав, як доморядники всілякої Божої благодаті» (1Петр.4:10).

Джон Кеннеді, 35-й президент США, сказав: «Не питай, що твоя країна може зробити для тебе, але що ти можеш зробити для неї». Проста фраза, яка принесла йому популярність і яка, насправді, родом із Біблії. Сьогодні вона звучить до всіх інфікованих (і до здорових з метою профілактики) християн: «Не думай, що твоя церква може дати тобі, а що ти можеш зробити для церкви». Ідея дуже проста й правильна. Уявіть: якщо всі ми приходимо, щоб тільки отримати, у результаті — ніхто нічого не отримає, але якщо всі прийдуть, щоб віддати, — отримає кожен. Якщо ти бачиш проблему — стань відповіддю на неї, а не втікай.

Третя мутація «вірусу рабського менталітету», підживлена негативними емоціями, шукає причину проблеми ззовні й осуджує оточення. А зрештою робить неправильні висновки, перекриваючи шляхи до власного покаяння.

Як усе відбувається? Спершу вірус підштовхує нас когось ненавидіти: хазяїна, інтелігентів, служителів, успішних, багатих, лицемірів, обставини та ін. У душі з’являється легка антипатія, потім — слабке роздратування, заздрість (а, можливо, й весь пакет негативних емоцій), а потім — чітке переконання, що проблема ж то не в мені, а в інших: «Усі вони — причина моїх негараздів!»

Але ж справжня свобода — це не переміна обставин, а зміна світосприйняття. Лицеміри нікуди не зникнуть. Успішніші, розумніші, багатші теж завжди будуть поруч із нами. Основна мета Бога — не змінити все навколо, не помістити нас в утопічний Сіон у штаті Іллінойс, де не буде жодного впливу світу, але змінити нас ізсередини. Не лише вивести з Єгипту, але, передусім, вирвати Єгипет із нашої душі.

Несприятливі, важкі умови не можуть бути виправданням, щоб не служити Богові. Іноді саме вони допомагають людині сконцентрувати всі ресурси, щоб знайти Творця. Йоні перебування в череві кита допомогло перевірити власні мотиви. Трьом єврейським хлопцям палюча вогненна піч була потрібна, щоб дізнатися справжню ціну своєї віри. Вавилонський полон для Ізраїлю — щоб навернутися до Господа. Багато українських письменників написали шедеври не завдяки сприятливим умовам, а всупереч незручним. Тарас Шевченко часто навіть не мав паперу, щоб записати свої вірші, але став душею українського народу та основоположником класичної української літературної мови.

Цар Салиму Мелхиседек не мав можливості читати на ніч Біблію, але всім єством шукав Творця, хоча навколо проживали лише безбожники (див. 1 М.14:18-20). Бо віра — це глибокі внутрішні переживання та світоглядні життєві пошуки. Відповіддю на віру стає піклування про Своїх дітей Самого Бога, Який спонукає навіть зовсім чужих людей (в тому випадку Аврама) дати десятину праведнику.

Обмануте творіння не усвідомлює, що носить духовний «вірус рабського менталітету».

Благовісник, 3,2019