Без жертви догодити Богові не можна…

У моєму робочому кабінеті стоїть стара, ще довоєнна друкарська машинка. Для мене ця річ дуже цінна, бо нагадує мені радянські часи, коли я на ній підпільно друкував християнські вірші, проповіді й навіть книги. Це було небезпечно: друкарські машинки мали бути зареєстрованими. Але я розумів, що служіння Богові вимагає жертовності. Не просто в сенсі пожертвувати час чи гроші, але й бути готовим тою чи іншою мірою страждати за Господа. Я був готовий до цієї жертви. Я свідомо вибрав дорогу слідування за Ісусом, пожертвувавши навчанням у вищому навчальному закладі, відмовившись від омріяної професії журналіста…

А потім настала Перебудова. Відчинилися широко двері не лише у світ свободи слова, але й у світ інформації. І я зі здивуванням дізнався, що моя жертва — не така вже й жертва… Що тисячі християн клали на олтар набагато цінніше, аніж відмова від вищої освіти, престижної професії чи посади. І особливе враження на мене справила біографія Річарда Вурмбрандта…

Йому дали два терміни ув’язнення, разом 14 років. Я знаю в’язнів за віру з більшими термінами, але ув’язнення Річарда не зрівняти ні з чим. Фізичні та моральні тортури, які довелося перенести цьому румунському пастору, не порівняти навіть із сумновідомими концтаборами Сталіна.

Коли після тюремного пекла йому та дружині вдалося виїхати на Захід, і він свідчив про злочини Чаушеску перед сенатом США, то роздягнувся до пояса, щоб продемонструвати сліди тортур. Люди, які звикли до спокійного життя, були вражені. Вурмбрандту зламали чотири хребці й багато інших кісток. На тілі залишилося 18 шрамів від порізів та опіків, він переніс декілька сеансів так званої «музичної шкатулки», його заморожували й били палками по стопах ніг. Постійне недосипання, недоїдання, примусові наркотики… Пастор згадує, що від таких тортур він впадав у стан повного фізичного виснаження та прострації, іноді настільки, що навіть не міг згадати молитву «Отче наш». Ці тортури не пройшли безслідно: будучи вже на волі, виступаючи перед аудиторією, він здебільшого робив це в інвалідному візку, йому було важко стояти.

Хтось може думати, що перебування в тюрмах мучеників за віру рясніє чудесами: Бог рятував від тортур і болю, зціляв, підтримував, наводив жах на мучителів і робив багато інших чудес. Може з кимось і десь таке відбувалося, але таких історій немає в книгах румунського пастора, якщо не брати до уваги того, що він, будучи хворий на туберкульоз, провів у палаті смертників (з якої ніхто живим не виходив) вісім місяців, вийшов із неї й прожив після того не один десяток років. Чудеса в іншому. У тому, що мученики Христові витримали всі тортури — і при цьому не втратили віри й любили своїх катів!

Виникає запитання: чому ж ця людина терпіла такі страждання, заради чого? І чи не було іншого шляху? Був, але Річард Вурмбрандт вибрав його свідомо.

…У 1944 році комуністи захоплюють владу в Румунії. Пастор Річард Вурмбрандт служить румунам та радянським солдатам, проповідуючи Євангелію та друкуючи Слово Боже. Через рік влада організовує так званий «Конгрес культів», який зібрав керівників та служителів усіх релігійних течій в країні. Він у прямому ефірі транслюється на всю країну. Релігійні лідери виступають, співаючи оди та присягаючи на вірність комуністичному режимові. Дружина Вурмбранда Сабіна, яка сидить у залі поряд з чоловіком, не витримує: «Річарде, вийди до мікрофону, змий сором із лиця Ісуса». Річард міг промовчати, залишившись у зручному кріслі. Але пастор, добре знаючи, яку ціну доведеться платити, встає і виступає перед чотирма тисячами делегатів, нагадуючи, що їхній обов’язок як християн — славити тільки Бога…

Через три роки Вурмбрандта викрадає таємна поліція прямо на вулиці й кидає в одиночну камеру. Через два роки комуністи заарештовують Сабіну й примушують виконувати непосильні роботи на Дунайському каналі. Дев'ятирічний Міхай, син Вурмбрандтів, залишається самотнім і безпритульним. Сабіну звільняють у 1953 році, і вона продовжує працювати в підпільній церкві. Їй повідомляють, що її чоловік помер у в'язниці…

Провівши через усі кола пекла, у 1964 році пастора звільняють із ув’язнення. Він продовжує працю. Наступного року небайдужі люди з Заходу вносять за сім'ю Вурмбрандтів викуп у розмірі $ 10 000 — і вони виїжджають з Румунії. Таємна поліція погрожує й наказує Річарду мовчати про те, що йому довелося пережити. А в 1966 році, у Вашингтоні, він дає свідчення перед підкомітетом внутрішньої безпеки сенату США…

Вийшовши з в’язниці, Вурмбрандт згадав Якова, який працював на тестя за свою дружину Рахіль 14 років. Біблія оповідає, що ці роки видалися Якову як один день, тому що він любив Рахіль. Пастор провів паралель із собою — він теж провів за ґратами 14 років за Христа, і вони здалися йому як один день, тому що він любив Його.

Любов… Це, напевно, головна причина, яка спонукує людину жертвувати всім, що для неї цінне.

Мати готова на будь-яку жертву заради дітей. Чоловік готовий на жертву заради дружини — і навпаки. Справжні друзі нерідко йдуть на подвиги та терплять незручності заради один одного. Любов же до Бога особлива, бо її об’єктом є невидима особа, Яку неможливо побачити та втиснути у фізичні, звичні нам рамки. Тому ця любов невід’ємна від віри в Невидимого. Віри, без якої, як читаємо у Святому Письмі, неможливо догодити Богові. Так що це ланки одного ланцюжка: віра-любов-жертва. Тому ми маємо повне право перефразувати біблійну фразу: «Без віри, без любові, без жертви догодити Богові не можна».

Але любов досконала тоді, коли вона взаємна. Одностороння любов приносить біль, і жертва при такій любові віддає гіркотою. Тому, коли говоримо про любов до Бога, ми повинні пам’ятати, що спочатку була любов Бога до людини. Вона була особливою, виразившись через особливу жертву. «Так бо Бог полюбив світ, що дав Сина Свого Однородженого, щоб кожен, хто вірує в Нього, не згинув, але мав життя вічне» (Ів.3:16). Господь, Творець Всесвіту приносить Себе в жертву, щоб дати людині шанс наблизитися до Нього і — полюбити у відповідь.

У книзі «Мучений за Христа» Річард Вурмбрандт пише: «Сидячи один у брудній, повній щурів камері, у декількох сантиметрах від божевілля й смерті, ця змучена тортурами людина підняла свій погляд до Неба й закривавленими губами благала Бога проговорити до нього. І Бог відповів... але не словами, а повними відчаю несамовитими криками залишеного на хресті Христа. У своїй тяжкій скорботі в XX столітті, за залізною завісою, мученик за Христа почув ці крики залишеного, змученого Христа...» Він зрозумів Божу відповідь і ототожнив свої особисті страждання з віковими стражданнями Церкви Христової.

Парадокс, але жертва, принесена в ім’я любові, приносить приємність. У жертовній турботі один за одного чоловіка та дружини — радість у очах та посмішка на обличчі коханого чи коханої. У виснажливих тренуваннях спортсмена — неповторна мить перемоги на змаганнях. Життя, принесене в жертву заради Христа, — це радість спілкування з Тим, Хто колись приніс заради тебе жертву набагато більшу, аніж твоя. Розуміння того, заради чого ти жертвуєш, додає сил, наснаги й терпіння.

Жертва Річарда Вурмбрандта була особливою. Це не означає, що всі послідовники Христа повинні йти саме такою дорогою. У кожного своя жертва, у когось більша, у когось менша. Але вона мусить бути свідомою та добровільною. Господу не потрібна любов і жертва з примусу. Великий апостол Павло якось сказав: «Те, що для мене було за надбання, те ради Христа я за втрату вважав. Тож усе я вважаю за втрату ради переважного познання Христа Ісуса, мого Господа, що я ради Нього відмовився всього, і вважаю все за сміття, щоб придбати Христа…» (Фил.3:7,8). Він ані трохи не жаліє за тим, від чого йому довелося відмовитися, хоча до зустрічі з Христом вважав ці речі цінними та важливими. Але з точки зору любові до Бога, служіння Йому, це виявилося просто сміттям.

Інша людина після зустрічі з Христом відійшла від Нього з печаллю. Бо Вчитель сказав йому: «Одного тобі ще бракує: Розпродай усе, що ти маєш, і вбогим роздай, і матимеш скарб свій на небі. Вертайся тоді, та й іди вслід за Мною!» (Лк.18:22). Незважаючи на бажання бути послідовником Ісуса, молодий чоловік виявився не готовий жертвувати заради Нього…

Дуже часто люди, чимось жертвуючи, розраховують на те, що ця жертва принесе якісь приємні наслідки. І це логічно. Батьки хочуть бачити здорових, розумних та щасливих дітей, чоловік хоче бачити щасливою жінку — і навпаки. Воїн, помираючи, вірить у мирне життя дітей та онуків. Віруюча людина, окрім відчуття Божої любові та присутності в земному, повному проблем та горя житті, має надію на життя вічне в Царстві Небесному. Авраам, який заради Бога пожертвував своєю батьківщиною та спокійним життям, усе життя промандрував, не отримавши обіцяного. Але він вірою бачив благословення, які отримують його нащадки, і невидиму небесну країну, яку не порівняти із земною.

…У 2000 році румунське телебачення запустило телепроект «Великі румуни», метою якого було визначення ста найвидатніших представників румунського народу всіх часів. Перше місце зайняв Стефан III Великий (1457-1504) — господар Молдавії, православний святий. П'яте місце румуни відвели Річарду Вурмбрандту…

Вдячний народ належно оцінив жертву свого великого мученика. Але я, згадуючи його, іноді думаю: а як же оцінить подвиг свого послідовника сам Христос? Я вірю: він уже отримав свою нагороду з рук Сина Божого. Бо він любив. Він вірив. Він жертвував. І тому отримав право увійти в Боже Царство. Царство, яке Господь приготував для тих, хто готовий заради віри в Нього жертвувати найціннішим.

Юрій ВАВРИНЮК

"Благовісник", 1,2019