Практика оптимізму

Випробування будь-якої віри — її практичний ефект у житті. Якщо правда, що оптимізм спонукає світ рухатися вперед, а песимізм затримує, тоді сповідувати песимістичну філософію — небезпечно…
Варто песимізму хоча б раз опанувати розумом — і тоді все життя стає шкереберть, усе марнота й ловлення вітру. Для людини немає способу зцілитися від особистісного чи суспільного безладу, хіба що в забутті або знищенні. «Нумо їсти, пити й веселитися, — каже песиміст, — бо завтра помремо». Якби я дивилася на власне життя з позиції песиміста, я б розпалася на шматочки. Я б марно шукала світла, яке не торкається моїх очей, чи музики, яка не дзвенить у моїх вухах. Я б день і ніч благала — і ніколи б не була задоволена. Я б сиділа окремо від усіх, у жахливій самотності, жертва страху та відчаю. Але через те, що я вважаю своїм обов’язком — перед собою та іншими — бути щасливою, то я уникаю муки гіршої, аніж будь-яка фізична нестача.

Хто посміє дозволити цій нездатності до надії чи всякого добра кинути тінь на мужність тих, хто несе свої тягарі неначебто привілеї? Оптиміст не може відпасти, не може спіткнутися, бо він знає, що його невдача перешкодить ближньому триматися. Через це він безстрашно стоятиме на своєму місці й пам’ятатиме про обов’язок мовчання. Кожному серцю досить власної печалі. Він візьме в руки залізні лещата обставин і використає їх як інструменти, щоб зламати перешкоди на своєму шляху. Він працюватиме так, неначебто від нього самого залежить утвердження Царства Небесного на землі.

Ми бачили, що філософи світу — проповідники Слова — були оптимістами; такими ж є і люди дії та досягнень — Виконавці Слова. Доктор Хауї знайшов шлях до душі Лори Брайтман, бо почав із віри, що йому це вдасться. Англійські юристи казали колись, що глухо-сліпі люди — дурні в очах закону. Дивіться ж, що робить оптиміст. Він заперечує холодну юридичну аксіому; він дивиться поза межі безрадісної нечутливої плоті... бачить ув’язнену людську душу й спокійно та рішуче рушає в напрямку її звільнення. Його зусилля — переможні. Він створює розум із нерозуму й доводить закону, що глухо-сліпий — дієздатна людська істота.

Коли Хауї запропонував навчити незрячих читати, він зіткнувся з песимізмом, що сміявся над його наївністю. Якби він не вірив, що людська душа — могутніша за незнання, яке накладає на неї окови, якби він не був оптимістом, то він би не перетворив пальці незрячих на нові інструменти. Ніякий песиміст ніколи не відкривав таємниці зірок, не плавав до нових земель, яких немає на карті, не відкривав нові небеса людському духові.

…Коли доктор Сегвін оголосив точку зору, що людей зі слабким розумом можна навчити, люди знову сміялися й у своїй самовдоволеній мудрості твердили, що він сам не кращий за недоумкуватого. Проте благородний оптиміст вистояв, і мало-помалу неохочі вірити песимісти побачили, що той, із кого вони насміхалися, став одним зі світових філантропів. Тож оптиміст вірить, пробує і досягає. Він завжди знаходиться на сонячному місці. Одного дня щось чудове й невимовне сходить і світить на нього, і він приймає його. Його душа зустрічає споріднене й співає радісний марш назустріч кожному новому відкриттю, кожній свіжій перемозі над труднощами, кожному додатку до людського знання й щастя…
Кожен оптиміст іде в ногу з прогресом і підганяє його, у той час як кожен песиміст триматиме світ у застої. Наслідки песимізму в житті нації такі самі, як у житті особистості. Песимізм убиває інстинкт, який спонукає людину боротися з бідністю, неосвіченістю та злочинністю, і висушує всі фонтани радості на світі. У своїй уяві я покидаю країну, яка підносить мужність бідних, і відвідую Індію — пекло фаталізму, де триста мільйонів людських істот, яких важко назвати мужами, поглинутих у неосвіченість та біду, кидають себе ще в глибшу яму. Чому вони такі? Тому що протягом тисяч років вони були жертвами власної філософії, яка вчить їх, що люди — як трава, а трава в’яне, і немає більше нічого зеленого на землі. Вони сидять у тіні й дозволяють обставинам, які б мали опанувати, тримати себе в лещатах, аж поки перестануть бути Людьми, а лише змушені танцювати й вітатися, як маріонетки у виставі. За якусь часину приходить смерть і жене їх геть до могили, а їхнє місце займають інші маріонетки з іншими картонними пристрастями й бажаннями, — і шоу триває століттями.

Поїдьте в Індію — і ви побачите, як цивілізація розвивається, коли нації бракує віри в прогрес і вона схиляється перед богами темряви. Під впливом брахманізму геній та прагнення до кращого стали придушеними. Немає нікого, хто б став другом бідних чи захистив сироту й удову. Хворі лежать недоглянуті. Сліпі не знають, як бачити, глухі не знають, як чути, і вони полишені при дорозі вмирати. В Індії — гріх вчити сліпих і глухих, бо їхнє страждання вважається карою за гріхи в попередньому стані існування. Якби я народилася посеред цих фаталістичних доктрин, то б усе ще перебувала в темряві й моє життя було б пустелею, по якій би ніякий караван думки не пройшов би між моїм духом і зовнішнім світом.
Індуси вірять у витривалість, але не в опір; через це їх підкорювали чужинці. Їхня історія повторює історію Вавилону. Народ здалеку прийшов скоро й швидко, і жоден не спіткнувся, ні спав, ні дрімав, він приніс на землю спустошення, і в людей відібрав їжу й запаси: усі запаси хліба й усі запаси води. І ні можновладець, ні воїн, ні суддя, ні пророк, ні мудрець, ні сила древніх не визволили їх. Направду, горе — спадок тих, хто ходить сумний та понурий по цій сяючій землі, яка солодить душу, а вони сліпі до її краси та глухі до її музики, а також тих, хто називає зло добром, а добро злом, ставить темряву на місце світла й світло на місце темряви…

Оптимізм — це віра, яка веде до досягнення; нічого не можна зробити без надії. Коли наші прабатьки заклали основи американської держави, що надавало їм сили виконати завдання, як не бачення вільної общини? Супроти холодного, негостинного неба, через білу засніжену пустелю, де зачаївся дикун, проблискувала райдуга обіцянки, до якої вони звертали обличчя з вірою, яка вирівнює гори й заповнює долини, вибудовує мости над річками й несе цивілізацію до найдальших границь землі. Хоча піонери не могли будувати відповідно до єврейського ідеалу, який вони бачили, однак вони дали форму всьому, що найбільш довговічне й витривале сьогодні в нашій країні. Вони принесли в глушину думаючий розум, друковану книгу, глибоко вкорінене бажання до самоврядування, а також англійське загальне право, яке однаково судить короля й підлеглого, — закон, на якому базується вся структура нашого суспільства.
Важливо, що засади цього закону оптимістичні. У латинських країнах суд виступає з песимістичним упередженням. Ув’язнений вважається винним, поки не доведуть його невинність. В Англії та Сполучених Штатах існує оптимістична презумпція, що обвинувачуваний — невинний, аж поки заперечити це не стане неможливим. За нашої системи, кажуть, виправдовують багатьох злочинців; але це безсумнівно краще, ніж мали б страждати багато невинних. Песиміст волає: «У людині немає добра, воно в ній не затримується! Усе йде через постійні втрати до кінцевого хаосу. Якщо й була колись думка про щось добре, вона безсила, і світ прямує до руїни». Але ж, дивіться, закон двох найбільш тверезомислячих законослухняних націй на землі передбачає добре в людині й вимагає доказу поганого.

Оптимізм — віра, яка веде до досягнення. Пророки світу були добрі серцем, інакше їхні прапори стояли б самі в полі й нікому було їх захищати. Світ слухає сильного чоловіка, Лінкольна, який не спіткнеться в час сумніву, біди чи нужди. У далечині він бачить успіх, і з натужною надією, сподіваючись супроти безнадії, він надихає націю. Упродовж ночі відчаю він каже: «Усе добре», — і тисячі знаходять спокій у його впевненості. Коли така людина осуджує й вказує на ваду, нація слухається, і слова ортора потрапляють до вух людей; але вухо стає нечутливим до плачу, звичного для Єремії.

Нашим газетам слід пам’ятати це. Преса — трибуна сучасного світу, і багато залежить від проповідників, які займають місце за нею. Якщо протест преси проти неправедних заходів на користь, тоді протягом 99 днів слово проповідника має бути життєрадісним і бадьорим, щоб на сотий день голос осуду міг мати у сто разів більшу силу. Таким був шлях Лінкольна. Пророк не без честі, якщо він не песиміст. Екстатичні пророцтва Ісаї зробили набагато більше, щоб повернути вигнанців Ізраїля до своїх домівок, ніж зробив плач Єремії, щоб визволити їх із рук лиходіїв.

Навіть у день Різдва чи згадують люди, що Христос прийшов як пророк добра? Його радісний оптимізм — як вода для спраглих вуст, і найвищий виразник цього — вісім блаженств. Протягом дев’ятнадцяти століть християни споглядали Його сяючий лик і відчували, що все разом вийде на добро. І святий Павло теж учив віри, яка дивиться за межі найважчого в нескінченний горизонт небес, де у світлі досконалого розуміння губляться всі обмеження. Якщо ти народився незрячим, шукай скарбів темряви. Вони більш коштовні ніж офірне золото. Ці скарби — любов і добро, і правда, і надія, і їхня вартість вища за рубіни й сапфіри.

Ісус промовляє і Павло проголошує послання миру й послання розуму, віру в Ідею — а не в речі, у любов — не в завоювання. Оптиміст — це той, хто бачить, що дії людей не керуються ескадронами чи арміями, а моральною силою, що завоювання Олександра й Наполеона менш тривалі, ніж мовчазне опанування світу Ньютоном, Галілеєм і святим Августином. Ідеї потужніші від вогню й меча. Вони безшумно поширюються землями, і людство виходить і пожинає багатий урожай завдяки Богові; але досягнення воїна — як наметове містечко: «сьогодні — табір, завтра — усе знищене й щезає, лишається кілька ям і куп соломи». Такою була Добра Звістка Ісуса дві тисячі років тому. Різдво — свято оптимізму.

Хоча і є велике зло, яке ще не покорилося, і оптиміст не сліпий щодо цього, все ж він повний надії. Зневіра не має місця в його кредо, бо він вірить у нетлінну праведність Бога та гідність людини. Історія записує тріумфальне сходження людини. Кожна зупинка в її прогресі — лише пауза перед могутнім стрибком уперед. Час теж не розлагоджений. Якщо справді деякі з храмів, у яких ми поклонялися Богові, упали, ми на цих святих місцях побудували нові — ще вищі й святіші, ніж ті, що розсипалися. Якщо ми втратили якісь із героїчних фізичних якостей наших пращурів, ми замінили їх духовною шляхетністю, яка відхиляє гнів і перев’язує рани переможених. Усі минулі досягнення людини — і наші: більше того, її мрії стали нашою явною реальністю. У цьому наша надія й упевнена віра.

Як я стою у світлі щирого й справдешнього оптимізму, моя уява «малює ще більш славетні тріумфи на хмарі-завісі майбуття». Серед лютої боротьби й шуму систем і сил, які змагаються між собою, я бачу, як повільно виринає яскравіша духовна ера — ера, у якій не буде ні Англії, ні Франції, ні Німеччини, ні Америки, ні цього чи іншого народу, але одна родина — людська раса; один закон — мир; одна потреба — гармонія; один засіб існування — праця; один наглядач — Бог.

Якби я спробувала заново сформулювати кредо оптиміста, я б сказала щось на зразок: «Я вірю в Бога, вірю в людину, вірю в силу духа. Я вірю, що святий обов’язок — заохочувати та підтримувати себе та інших; стримувати язика від будь-якого нещасливого слова супроти Божого світу, бо ніяка людина не має права скаржитися на Вселенну, яку Бог зробив доброю та яку тисячі людей прагнули робити доброю. Я вірю, що ми повинні діяти так, щоб більше й більше наближати час, коли жодна людина не житиме зручно й невимушено, поки інша людина страждає». Ось постулати моєї віри, і все ж є ще один, від якого залежить усе, — нести цю віру понад кожною бурею, яка її затоплює, і зробити її принципом у нещасті та недузі. Оптимізм — це гармонія між духом людини й Духом Божим, Який виявляє Його діла добрими.

1903 рік

Переклала з англійської Наталія Добжанська-Найт

"Благовісник", 2,2018