Зректися самого себе

Коли хоче хто йти вслід за Мною, хай зречеться самого себе, і хай візьме щоденно свого хреста, та й за Мною йде (Лк.9:23).

Історії, почуті в дитинстві, часто залишають яскраве та незабутнє враження на все життя. Одна з таких історій супроводжує мене й донині. Моє дитинство та молодість припали на атеїстичний період нашої держави. Християнство й усе, що пов’язане з ним, було поза законом. У тому числі й християнська література. Якимось чудом у нашу церкву потрапила книга (видана, до речі, підпільно примітивним ручним способом) про місіонерів, що працювали в Еквадорі серед племені аука. Це була історія про відвагу та високе покликання п’ятьох молодих людей, які відмовившись від перспектив благополучного життя в Сполучених Штатах, подалися в південноамериканські джунглі проповідувати Євангелію одному з найбільш кровожерливих племен аука. Перша безпосередня спроба контакту з індіанцями закінчилася трагічно: усіх місіонерів було вбито. Через декілька років дві дружини загиблих зробили спробу продовжити служіння чоловіків — і ця спроба стала успішною.

Мене тоді вразила самопожертва молодих людей, які, знаючи про велику небезпеку, свідомо вибрали таку нелегку дорогу служіння людям.

«…Хай зречеться самого себе». Ці слова Ісуса Христа були сказані як відповідь тим слухачам, які під впливом проповідей мандрівного Вчителя загорілися бажанням стати Його послідовниками. Але Ісус не спішив поповнювати ряди своєї школи, Він явно не ставив за мету кількість. Йому потрібна була якість. Йому потрібні були свідомі послідовники, які знають за ким і заради чого йдуть. Які приймають рішення не під впливом емоцій, а серйозно все зваживши, знаючи, чого це буде їм вартувати.

Ця думка проходить через усю Євангелію. Про неї читаємо в посланнях апостолів. Посвята справі служіння Богові — чи не найголовніший складник самого служіння. А посвята ставить перед людиною, що зробила вибір, певні вимоги. «Від днів Івана Хрестителя Царство небесне силою здобувається». Бути християнином — це не просто благодать, яка впала з неба, це постійна, наполеглива праця над собою. Це зречення самого себе. «І живу вже не я, а Христос проживає в мені», — каже апостол Павло про своє слідування за Христом (Гал.2:20).

Іноді християни не до кінця розуміють фразу про зречення себе. В історії відомі періоди, коли ці слова сприймалися буквально: ревні віруючі настільки «зрікалися» себе, що це породило цілий напрям у християнстві, відомий як аскетизм. Люди відмовлялися від елементарних людських потреб, відгороджувалися від світу, проводячи час у постах, молитвах та самобичуванні. Але Христос не це мав на увазі. Самозречення — це не стільки зовнішня форма поведінки чи способу життя, скільки інструмент, за допомогою якого християнин досягає певної мети, який робить його справжнім послідовником Господа.
Самозречення — переважно релігійний термін, який нині не надто популярний. Але він в деяких моментах ідентичний сучасному термінові — самодисципліна.

До самодисципліни сьогодні ставляться по-різному. З одного боку, філософія свободи та вседозволеності, самоповаги та вільного вираження своїх поглядів і смаків, на думку декого, не дуже поєднується із самодисципліною, яка нібито має на увазі обмеження отих самих свобод. З іншого боку, все популярнішими стають тренінги, спеціальні заняття, школи, які пропонують найрізноманітніші методи самовдосконалення та самодисципліни як шляху до успіху (а філософія успішності все більше пропагується в сучасному суспільстві). Існують методики самодисципліни для бізнесменів, спортсменів, простих людей. Несподівано західний секуляризований світ, особливо молодь та інтелігенція, став захоплюватися східними релігійно-філософськими системами (хатха-йога, раджі-йога, дзен-буддизм), у яких присутні елементи самодисципліни та самовдосконалення. Великого поширення набули біографії відомих бізнесменів, акторів, політиків, у яких розповідається про їхній героїчний шлях до успіху через самодисципліну та посвяту вибраній справі.

І це стосується не лише сучасного суспільства: такі погляди в тій чи іншій формі відомі з давніх-давен.

Отже, Христос не сказав чогось нового. Він лише акцентував увагу Своїх послідовників на тому, що Його вчення — справа серйозна та відповідальна й вимагає певних зусиль. Таких, яких люди докладають в будь-якій іншій сфері, посвячуючи себе чи то бізнесу, чи мистецтву, чи просто улюбленій справі, й де самодисципліна — один із засобів досягнення мети. Людина, яка нехтує робочим розкладом, яка може проспати початок роботи чи то в офісі, чи на будівництві, чи на полі, яка вчасно не виконує поставлених перед нею завдань, бо «не в насторої» чи «голова болить», — ризикує втратити роботу. Спортсмен, який пропускає заняття, не дотримується графіку тренувань, режиму харчування та сну, ніколи не досягне високих результатів. Співак чи музикант, який щоденно по багато годин не вдосконалює свої музичні здібності, не зможе показати всіх можливостей свого таланту. Військовий, що нехтує теоретичним та практичним навчанням і тренуванням, порушує дисципліну, не зможе виграти битви.

Християнин, який не обмежує себе в чомусь другорядному заради служіння Богові, не може стати повноцінним послідовником Христа. Ми не говоримо про гріховні речі, яких взагалі потрібно уникати й від яких нас застерігає Слово Боже. У житті є чимало речей, які не заборонені, але часто вони шкодять людині, яка йде до поставленої мети. Тому в кожній сфері людської діяльності є свої обмеження. Вони прописані в правилах, статутах та розкладах, є відповідні люди, які контролюють дотримання цих вимог. Але в ідеалі найкращим контролером повинна бути сама людина, яка розуміє важливість поставленої цілі, яка відповідально ставиться до свого завдання й готова жертвувати другорядним заради головного.

«…Хай візьме щоденно свого хреста». Серед людей ця фраза сприймається більше як негативна. «Несе свій хрест», «тяжкий хрест йому випав», «позбувся нарешті свого хреста» — ці вислови, які часто можна почути, носять песимістичний характер. Хрест став синонімом важкого тягаря, приреченості, безвиході. Не думаю, що Ісус мав це на увазі. Так, хрест є тягарем, вимагає сил, часу та жертовності, але він не повинен стати моральним тягарем, який придушує нас та завдає прикрості. Хрест повинен стати насолодою. Так, ця фраза не абсурдна. Обмеження, зречення, дисципліна можуть бути насолодою. Але при умові, коли до цих слів додаємо «само»: самообмеження, самозречення, самодисципліна. Бо коли робимо щось із примусу, такі вимоги, такий «хрест» справді будуть пригніченням та причиною роздратування й невдоволення.
І це легко проілюструвати простими життєвими прикладами.

Мати, яка «самозрікається» заради дитини, терплячи передродові незручності та переносячи породільні фізичні муки, обмежуючи себе в сні, розвагах, їжі та інших життєвих задоволенях, відчуває себе щасливою, розуміючи, що це робить для найріднішої істоти («Журиться жінка, що родить, бо настала година її. Як дитинку ж породить вона, то вже не пам'ятає терпіння з-за радощів, що людина зродилась на світ…» (Ів.16:21)). Коли чоловік та дружина, які по-справжньому кохають, самодисплінують себе і жертвують собою заради щастя один одного, вони мають найвищу насолоду від такої жертви (згадайте Якова, який служив 14 років заради коханої, 1М.29). Людина, яка свідомо відмовляється від чогось особистого заради блага якоїсь групи людей чи суспільства, отримує стимул та натхнення робити це із задоволенням (Неемія: «Як почув я ці слова, сів я та й плакав, і був у жалобі кілька днів, і постив, і молився перед лицем Небесного Бога» Нем.1:4); Павло: «Я бажав би сам бути відлучений від Христа замість братів моїх, рідних мені тілом…» Рим.9:3).

Так само й християнин бере свого хреста свідомо, з радістю та оптимізмом, знаючи, що тимчасові труднощі та зречення варті високої мети, що стоїть перед ними. «Бож ярмо Моє любе, а тягар Мій легкий!» (Мт.11:30). «Усе я вважаю за втрату ради переважного познання Христа Ісуса, мого Господа, що я ради Нього відмовився всього, і вважаю все за сміття, щоб придбати Христа…» (Фил.3:8). Християнське життя, хрест Христа, який тисне на людину морально, психологічно та духовно, не є справжнім тягарем, про який говорив Христос. Навпаки, він повинен стати тим стимулом, який додає сил, натхнення та впевненості в слідуванні за Богом. І самодисципліна в духовному житті сконцентровує на тій високій меті, що стоїть перед нами. Вона допомагає нам триматися у здоровій духовній формі, як щоденне тренування спортсмена — у фізичній. Вона допомагає зберегти себе в чистоті та святості, які даровані Христом. Вона дає сили перемагати гріх та спокуси й береже від духовного падіння — і зрештою доведе до Царства Небесного, яке обіцяє Господь.

Юрій ВАВРИНЮК

"Благовісник", 2,2018