Чому я ходжу в церкву, навіть коли мені не хочеться

У мене такі ж спогади про церкву, як і в більшості дітей із євангельських сімей, що виросли в церкві й відвідували зібрання приблизно в той самий час: біблійні історії на фланелографі, печиво в недільній школі, слова відомих пісень, виведені на екран над головою.

Ще до того, як я стала достатньо дорослою, щоб робити щось більш значиме, ніж просто під час проповіді малювати якісь закарлючки, церква стала невід’ємною частиною мого життя. Іноді мені було нудно, іноді я просто розважалася, але відвідування церкви не обговорювалося — це робили всі.

Коли я стала трохи старшою, то усвідомила, що не всі ходять у церкву, але вважала, що відві­дувати зібрання — це моральний обов’язок. Це означало, що я серйозно ставлюся до віри, що я хороша людина й роблю щасливішим Бога (чи уникаю Його гніву). Коли я досягнула відповідного віку, щоб приєднатися до молодіжної групи, інші фактори лише утвердили мою активну позицію: церква була там, де були мої друзі, де були симпатичні хлопці й де проходила основна частина мого суспільного життя.

Вступ у коледж означав, що мої батьки більше не водитимуть мене в церкву й моє суспільне життя не буде зосереджене там, але я й далі відвідувала зібрання, вважаючи це основною ознакою слідування за Ісусом. Де ж іще я могла зростати у вірі й знайти духовне товариство?

У наступні декілька років сталося щось дивне. Я пішла за Ісусом прямо з церкви на вулиці, де спілкувалася з бездомними людьми, їла разом із ними піцу й слухала розповіді людей, які жили в притулку для безхатьків у районі, у якому я щонеділі роздавала сніданок. Ісус проявлявся в найбільш несподіваних і неприглядних місцях.

Я підтримувала спілкування з іншими християнами, але більше не розуміла важливості відвідування церкви. Я відчула, що не для того церква, щоб відвідувати її лише тому, що кожен у ній має своє місце. Мені здавалося, що важливо не те, як часто я з’являюся на недільному зібранні, а як часто приходжу до людей, які мають потреби: просто мовчки вислуховуючи їх, плачучи з ними, ділячись своєю їжею, часом, простором і піднімаючи з ними голос у боротьбі за справедливість.

Чим більше я дізнавалася про вбогість і систематичну несправедливість, із якою стикаються люди, тим більше засмучувалася церквами, щоденні програми яких геть відірвані від світу. Я стомилася від молитов без дії, банальних духовних формул без будь-якої згадки про ту Євангелію, яку проповідував Ісус, — благу звістку для бідних, звістку про свободу для полонених, прозріння для сліпих. Я втратила надію, що колись церква знову діятиме спільно, щоб якомога точніше відображати Ісуса.

Але потім сталася інша дивна подія. Я йшла за Христом — і, нарешті, Він привів мене назад у церкву. Я була здивована: у ній багато людей, які прагнуть справедливості. Тоді я усвідомила, що церква — це не просто місце для тих, хто діє спільно й робить усе правильно. Вона більше схожа на притулок для найрізноманітніших людей, щоб нагадували один одному про історію, до якої усі ми причетні, — про те, як Бог любить нас і як Він оновлює наш мир і наші душі, незважаючи на всю завдану нам шкоду й життєві втрати. Вона нагадувала школу для навернених, у якій усі ми помилялися на основних уроках на тему любові. Ми співали про цю любов і потребу нести її; ми співали про смирення і надію. Ми дивилися один одному в очі. Ми сповідували свої гріхи. Ми ділилися хлібом і вином, згадуючи про те, що всі поєднані в одне ціле в цій неблагополучній сім’ї, яку зібрав Бог.

Проте все було далеким від досконалості , іноді я переживала розчарування, нудьгу чи біль, але все було в порядку, оскільки Бог був там. Так, люди в церкві могли бути апатично, критично чи егоїстично налаштовані, але й зі мною іноді ставалося щось подібне. І я, як і всі решта, потребувала прийняття й любові, незважаючи ні на що.

Одного разу літня жінка з церкви доручила мені знайти людей, які б щонеділі допомагали роздавати хліб та вино для причастя. Я була впевнена, що так вона намагається прив’язати мене до постійного відвідування церкви й пунктуальності — і її план, безумовно, спрацював. Узявши на себе цей невеликий обов’язок, я зрозуміла, як багато людей треба задіяти, щоб створити молитовний, відкритий, сповнений поклоніння простір, яким ми насолоджуємося щонеділі. Якби всі, хто задіяний у музичному служінні, в озвученні, навчанні дітей у недільній школі й проповіді, виходили на люди лише в ті дні, коли не переживали стресів, зайнятості, утоми, нудьги, печалі, розчарування чи були налаштовані на лежання на пляжі, то в нас взагалі не було б церкви.

Тому я поступово зрозуміла, що відвідування церкви — це щось більше, ніж просто моральний обов’язок, боязнь покарання чи навіть будування дружніх зв’язків, духовна їжа або пошук однодумців, з якими можна добиватися справедливості в цьому світі. Відвідування церкви може означати, що ви займаєте місце, у якому разом із іншими будете переживати благодать Божу, будете разом учитися, падати, прощати й разом спотикатися.

Зрештою, я зрозуміла користь постійної жертвенної посвяти великої кількості людей, які протягом багатьох років приймали мене у своє товариство, а тепер я можу зробити те ж саме ради інших: перебувати на своєму місці навіть у ті дні, коли, як мені здається, це зовсім марно. Коли пісні не торкаються мене, коли я не хочу розмовляти з людьми про складний тиждень, який мені довелося пережити, коли мені хочеться виспатися — саме в такі моменти я знаю, що мені, як ніколи, треба бути в церкві.
Не тому, що Бог чи будь-хто інший осудить мене за мою відсутність, а тому, що це моя можливість представити церкву людям, які йдуть зі мною по життєвій дорозі. Це можливість запропонувати іншим місце, де вони можуть зустрітися з Богом, і навіть створити простір, у якому я сама з Ним зустрінуся, коли найменше цього очікуватиму, — бо Бог посеред людей, які є моєю церквою.

Труді СМІТ

"Благовісник", 3,2017