Благовісник

Бог, Який бореться з Богом

Стосунки з людьми будувати нелегко. Але принципи побудови стосунків людей із Богом схожі з принципами побудови стосунків із людьми. Проте в стосунках із людьми ми бачимо того, із ким спілкуємося, — сприймаємо його емоційні та вербальні реакції на наші слова та дії. У стосунках із Богом по-іншому — ми можемо, опираючись на свої знання чи відчуття, тільки уявляти, що думає про нас Бог. Проте ми не завжди знаємо достеменно, чи правильно зрозуміли Бога. Особливо гостро ці сумніви починають звучати в миті, коли Бог видається нам дуже далеким. Такі моменти були в житті Йова, Давида, пророків та й Самого Христа.

«Бог, Який бореться з Богом» — такими словами Мартін Лютер описав боротьбу Христа в Гетсиманії і момент, коли Христос відчув, що залишений Богом на Голгофському хресті. «У Гетсиманії й на Голгофі, — пише відомий християнський журналіст Філіп Янсі, — Богу Самому довелося стикнутися із прихованістю Бога». Ми теж нерідко можемо відчувати щось подібне у своєму житті. І саме це ускладнює наші стосунки з Богом.

З приводу цього пригадується один випадок із життя Мартіна Лютера. Маючи загострене відчуття справедливості й прагнення до ідеальності, не раз впадаю в розпач, коли відчуваю, що ніколи в цьому світі не стане все справедливим та ідеальним. Такі ж моменти розпачу траплялися й у житті великого реформатора. Тоді йому часто допомагала дружина, підтримуючи та підбадьорюючи його. Але одного разу, побачивши, що чоловіка ніяк не розрадити, вона вдалася до радикальних дій — одяглася в траурний одяг. Коли Лютер запитав у неї, що трапилося, жінка відказала: «Померла дуже важлива персона». — «Скажи мені, хто?» — запитав він. — «Бог». — «Ти маєш на увазі Небесного Отця?» — «Так. Бог помер. Помер!» — Лютер насупився: «А хто тобі сказав про це?» — «Ти!» — «Коли?!» — «Коли бачу твій відчай, твою депресію…»

Й у нас трапляються моменти, коли «Бог помирає» в нашому житті. Зазвичай щодо таких ситуацій мені доводилося чути звинувачення на адресу самої людини, як от: «Якщо ти не відчуваєш близькості Бога, проблема в тобі», або: «У християн не може бути депресії». Проте життя не завжди однозначне, й іноді воно свідчить, що може…

Інколи пролунає більш толерантна відповідь про «сім етапів побудови правильних стосунків із Богом» чи «п’ять кроків для отримання відповіді на молитву». І кроки ніби адекватні й етапи ніби логічні — проте не діють у житті, хоч ти плач. Бо немає інструкції, яка регламентує особисті стосунки, оскільки всі ми різні, і Бог по-різному будує взаємини з нами. Так само кожен із нас — із Богом.

Утім, у нашому сприйнятті часто є вже готові сформовані картини того, якими мають бути стосунки. Наприклад, жінка готує обід, а чоловік шпаклює стіни. А що, коли чоловік — кухар, а жінка — маляр? Я маю знайомого, який вчився на кухаря й готує значно краще від дружини. Він каже: «Дехто з мене підсміхається. Але я все одно готую вдома. Це мені подобається. І мені байдуже, що думає хтось інший, це справа моя й моєї дружини».

Так само й у наших стосунках із Богом. Хтось гадає, що треба молитися лише на колінах, а інший розмовляє з Богом, згорнувшись клубочком на постелі; хтось молиться дуже голосно, а хтось веде з Богом мовчазні діалоги; хтось присвячує Богові цілу годину вранці, а дехто увечері; хтось молиться ночами, а дехто просто протягом дня розмовляє з Богом про всі буденні справи; до когось Бог говорить напряму, а до іншого — через Писання, через книги, через інших людей… І питання тут не в тому, як правильно, а в тому, що відбувається в нашому серці та який плід цих взаємостосунків у нашому житті. Саме тому ми й називаємо їх ОСОБИСТИМИ.

Проблема часто виникає тоді, коли особистий досвід ми сприймаємо як універсальний, а особисті відкриття — як всезагальні. Наприклад, Бог відкриває людині, що саме їй не треба їхати в іншу країну для проживання. І така людина, озброївшись цим відкриттям, засуджує людей, які виїхали туди, або ж переконує інших не робити цього, хоча цих, інших, Бог, можливо, хоче бачити саме там. Це, чесно кажучи, найбільш нейтральний приклад. Але є безліч таких випадків, коли особисті відкриття для однієї людини, зведені в ранг універсальних, стають навіть руйнівними для іншої.

І якщо запитати такого порадника: «Чому ти гадаєш, що це актуально для всіх?», він упевнено відповість: «Мені сказав БОГ!» Акцентуючи саме на слові «Бог», а не на «МЕНІ».

Звісно, побудова особистих стосунків не виключає впливу чи допомоги третьої сторони. Мої стосунки з кожним із моїх дітей є, безумовно, особистими, але, будуючи їх, я читаю книги й слухаю проповіді про виховання дітей, раджуся зі своєю мамою й іншими людьми, спілкуюся з педагогами й вихователями своїх дітей, і, зрештою, говорю про своїх дітей із Богом. Писання також, наприклад, радить старшим жінкам вчити молодих любити чоловіків і дітей. Тобто будувати стосунки потрібно вчитися. Але не всі зауваження й поради навіть наймудріших людей я вважаю актуальними й гідними того, щоб ними керуватися в стосунках зі своїми дітьми. Не всі з них, які діяли в житті інших і приносили чудові результати, будуть плідними в моїх стосунках. Буквальне копіювання досвіду інших людей не принесе бажаного результату. Можна молитися годинами, але не відчувати тісних стосунків із Богом. Можна тижнями постити, але не отримати бажаних змін.

Бувають ще й такі християни (та й усі ми певною мірою були такими, роблячи свої перші кроки в спілкуванні з Богом), які з усіма своїми проблемами біжать до служителів, вважаючи їхні слова істиною в останній інстанції. Один мій знайомий служитель порівняв подібні стосунки з фастфудом. Це швидко приготована їжа, але не зовсім корисна. Безперечно, Бог дає мудрість служителям, проте, опираючись лише на досвід та поради інших людей, не побудуєш власного досвіду спілкування з Богом. Щоб мати тісні особисті стосунки з Богом, потрібно спілкуватися з Ним особисто. Так, це довше (як, до речі, й приготування здорової їжі), це вимагає більше зусиль, можливо, спричиняє більше помилок і призводить до розчарувань, але відкриття, отримані від Бога особисто, приносять набагато більше радості й користі в житті ніж ті, які ми отримали, так би мовити, «з других рук».

Часто в нашій свідомості слова «дружба», «сім’я», «кохання», які характеризують близькі стосунки, зводяться лише до певних позитивних емоцій. Коли ж стикаємося з негативними, то зазвичай спішимо зробити висновок про кінець кохання, дружби чи інших стосунків. Насправді ж позитивні емоції — це лише вторинна ознака справжніх стосунків. Зрілі стосунки — це передусім праця. Як і в стосунках із людьми, так і в стосунках із Богом, ми повинні докладати зусиль, щоб ці стосунки розвивати. Навіть найбільша дружба поступово слабне, коли люди перестають зустрічатися й спілкуватися. Щось подібне не раз було в моєму житті, коли спілкування з дуже близькими мені людьми, із якими не бачилася тривалий час, ставало натягнутим, відчувався брак спільних тем. Тобто, щоб стосунки розвивалися й зміцнювалися, потрібно зустрічатися, спілкуватися, жертвувати чимось своїм. Потрібно разом сміятися й плакати, відкривати найпотаємніше. Звісно, із Богом це зробити набагато легше й безпечніше, проте, як не дивно, віруючі люди не відкриваються навіть перед Ним. У своїх стосунках із людьми вони пережили стільки травм і отримали стільки болю, що не готові ділитися своїми глибинними переживаннями навіть із Богом.

Не знаю, чи це національна ментальність така, чи щось інше, але я зауважила, що українці особливо не вміють відкривати свого серця перед іншими людьми, навіть найближчими, не вміють обговорювати проблем, із якими стикаються в стосунках. Вирішення конфлікту у відносинах у нас часто зводиться до двох схем: «промовчати, простити й забути» або ж «висловити все й розірвати стосунки». Це часто призводить до ще більш глибоких конфліктів між людьми, що унеможливлює побудову довірливих взаємин. А також до того, що цей досвід переноситься й на спілкування з Богом.

Говорячи безпосередньо про стосунки з Богом, можемо побачити дві крайності, до яких вдаються християни. Одні, стикнувшись із вищезгаданою прихованістю Бога, стають скептиками або ж агностиками, говорячи про неможливість пізнати Бога, мати з Ним особисті стосунки. Вони більше опираються на розум, намагаючись логічно обґрунтувати біблійні тексти й «розкласти по поличках» всі знання та уявлення про Бога в пошуках формули наближення до Нього. Їхнім девізом можуть бути слова середньовічних богословів-реалістів: «Знаю, щоб вірити».

Є люди, які надають «духовному» надто великого значення. Вони вірять тому, що бачать і відчувають. Їх можна побачити на всіх з’їздних зібраннях, щодо кожного питання вони їдуть до пророків, іноді самі роблять спроби пророкувати. Але часто стається так, що цей духовний досвід не змінює їх, оскільки свою віру ці люди будують на відчуттях та емоціях. А справжні зміни відбуваються все-таки тоді, коли ми перемінюємося через віднову свого розуму.

Часто у своїх спробах бути «близько з Богом», «духовні люди» з кожним питанням звертаються до Нього. Мені доводилося спілкуватися з такими з них, які казали, що навіть запитують у Бога, які продукти їм сьогодні їсти й чи варто йти на роботу. Часто такі люди отримують відповіді, але не від Бога. Один мій знайомий таким способом постійно отримував відповіді на всі свої життєві питання, і це виглядало настільки духовно, що можна було б навіть позаздрити, якби одного разу він не сказав, що отримав від Бога повеління розлучитися зі своєю дружиною.

Я в жодному разі не переконую відкинути емоційний складник у стосунках із Богом. Скоріше підводжу до думки про необхідність тримати баланс, щоб «непорушений дух ваш, і душа, і тіло» були «непорочно збережені на прихід Господа нашого Ісуса Христа!» (1Сол.5:23). Богові важлива кожна сфера нашої особистості, і Його бажання — щоб гармонійно розвивалися й наш розум, і наші емоції, і наша воля, які відіграють значну роль у побудові близьких взаємостосунків як з людьми, так і з Ним. При цьому також дуже важливо враховувати вік християнина. Не раз мені доводилося чути слова, звернені до натхненних Божою присутністю новонавернених людей: «От почекай, ще трохи — і перша любов погасне, і Бог вже не буде таким близьким до тебе». Замислившись над своїм життям, я спочатку сприйняла ці слова майже за істину. Проте з часом зрозуміла, що причина того, що Бог так яскраво не проявляється в житті, — не втрата першої любові. Я відчувала, що моя любов до Бога не зникала, але вона ставала іншою, більш осмисленою й жертвенною. Отже, проблема тут не в любові, а в тому, що ми стаємо трохи старшими, і Бог уже ставиться до нас по-іншому.

Чи не так у наших сім’ях? Немовлятам ми приділяємо колосальну увагу й майже весь свій час. Діти підростають і поступово стають більш самостійними. Зрештою, у підлітковому віці ми вже не годуємо дітей із ложечки й не зав’язуємо їм шнурівок. Ми даємо їм певні доручення й контролюємо їх. Коли діти стають дорослими, батьки, звільнивши їх від свого контролю, лише спостерігають за їхнім життям — і, якщо стосунки були побудовані правильно, пишаються їхніми досягненнями, підтримують, коли важко, розділяють їхні радісні моменти.

Духовні діти, які лише «пізнали Отця» (див. 1Ів.2:12-14) і вперше назвали Бога Батьком, потребують особливої уваги й піклування — і Бог постійно поруч. Їхнє життя повне захоплення — їм прощені гріхи, вони відкривають Боже Слово. І от зрештою досягають віку, коли це Слово Боже в них пробуває. Тобто настає момент, коли Бог каже: «Тепер ти маєш Мою зброю і Мою силу, тож ти повинен сам перемагати спокуси лукавого». І в такі моменти може видатися, що Бог далеко, але Він поруч, Він усе контролює, спрямовує, учить. Саме в такі моменти духовних битв і перемог ми розуміємо Бога більш глибоко, проникаємо в Його серце і Його біль, ми дивимося на інших людей так, як дивиться Бог, і зрештою досягаємо такого стану, коли пізнали не просто Батька, а «Того, Хто від початку», тобто Бога в Його повноті. Це значить, що ми стали дорослими — і Бог розмовляє з нами зовсім по-іншому, ніж із дітьми.

І, можливо, наші емоції іноді не такі піднесені, і Бог видається не настільки доступним, проте ми знаємо Його серце, захоплюємося Його величчю, цінуємо Його дружбу. Ми шукаємо не лише Його благословень, але й прагнемо пізнати Його волю й готові виконати її навіть тоді, коли хочеться заволати: «Боже мій, Боже мій, нащо мене Ти покинув?!»

Ольга МІЦЕВСЬКА

"Благовісник", 3,2017