Дружба з Богом

Якось я їхав маршруткою на християнський молодіжний з’їзд. Від зупинки потрібно було йти ще певну відстань. І раптом згадав, що забув зайти в аптеку, щоб купити пластир для натертої взуттям ноги. А з’їзд — за містом! «Це ж тепер цілий день потрібно буде мучитися» — промайнуло в голові… У цей самий момент очі опустилися на стежку, і по шкірі побігли мурахи: прямо переді мною на землі лежав… пластир! У голові, скажу вам, пронісся цілий рій думок — я вже й очі протирав, і розглядався на всі боки. Та ні — і з вигляду, і на дотик справжній пластир, чистий, запечатаний. Як це можливо?! І усвідомлення: я ж навіть нічого не сказав — тільки подумав!

Напевно, є люди, які скажуть, що це просто випадковість. Особисто я називаю випадковості такого рівня маленькими чудесами. Таких маленьких буденних чудес ми іноді навіть не помічаємо. Однак, Бог часто промовляє до нас саме через них. Це — один зі способів Його присутності.

Бог, Який хоче дружити

У цій статті я хочу сказати, що ми забули про дружбу з Богом. Але спочатку скажу, що ми забули про дружбу взагалі. Сьогодні вона мало не архаїзм з абстрактним змістом. Подумайте прямо зараз про тих людей, яких ви називаєте Друзями (так, саме з великої літери). Чи багато таких у вашому житті? В Ісуса Христа були Сімдесят — учні, які відійшли, спокусившись Його словами про тіло і кров. Було ближче коло — Дванадцять, які довіряли, навіть не до кінця розуміючи (одна з ознак дружби). І найближчі — Іван, Яків і Петро, які були з Ним в сокровенні й важкі хвилини.

До Ісуса підійшли учні Івана Хрестителя з простим питанням: «Де живеш?» Схоже на звичайне знайомство, коли ми запитуємо одне в одного: «Як тебе звати, ким працюєш…» Він міг просто назвати їм вулицю, номер будинку, але натомість — запрошує в гості: «Ідіть і побачите!» Ми не впускаємо абикого у власне житло, адже це глибоко особистий простір. Зайшовши до когось у дім, можна побачити характер людини, чим вона живе, які має звички… Про що говорить цей жест довіри з боку Божого Сина? Він із самого початку Свого служіння на землі хотів близького спілкування з людьми! Хотів їм відкритися, стати зрозумілим. Учні провели той день у гостях у Ісуса. Та найцікавіше сталося далі! Один із них, Андрій, приходить до свого рідного брата Петра й каже: «Ми знайшли Месію!» Пізніше Пилип знаходить свого друга, Нафанаїла, і переконує: «Ми знайшли Того, що про Нього писав Мойсей і Пророки!» Мені важко уявити, що Ісус їх цілий день переконував, що Він Той Самий! Учням вистачило просто побути в присутності Божого Сина, побачити Його оселю, спосіб життя, щоб зрозуміти — це справді Месія, Пророк!

Наприкінці Свого шляху, коли вже надходив час розлуки з учнями, Ісус наголошує: «Ви друзі Мої!» І далі відкриває дві обов’язкові умови взаємної дружби. Перша — «якщо чините все, що Я вам заповідую», тобто дружба передбачає взаємоповагу: не можна не рахуватися з потребами, бажаннями друга. І друга — «бо Я вам об’явив усе те, що почув від Мого Отця», тобто дружба передбачає відвертість: друзі довіряють один одному сокровенні думки.

Бог пропонує нам дружбу! Ісус Христос закарбував на хресті найвищу дружбу на цій землі — дружбу людини й Бога: «ніхто більшої любові не має над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх!» Але чи можна назвати наші стосунки з Богом дружніми? Ви не раз чули, що нас розділяє з Богом гріх. Хочу сказати дещо глибше. Власне, навіть не гріх (ця перепона була знищена жертвою Христа), а наша нещирість, небажання йти Йому назустріч. У дитинстві в мене був друг, найближчий, нас називали — нерозлийвода. Якось я став помічати, що він каже мені неправду, лукавить. Згодом довелося переконатися в цьому, переживши болісну зраду від нього. Після цього ми стали практично чужими. Майже не спілкувалися й бачилися дуже рідко. Роздумуючи про цей випадок, завжди ловив себе на думці: якби він визнав свою неправоту, я пробачив би (ми всі помиляємось) — і наші стосунки могли б налагодилися. Та він зробив вигляд, ніби нічого не сталося. Іноді ми займаємо таку ж позицію в стосунках із Богом. Забуваємо, що наші вчинки завдають Йому болю, живемо своїм життям, роблячи вигляд, що все нормально, ігноруючи Його.

Християнство без дружби

У дитинстві одна із стін моєї кімнати була завішана плакатами спортсменів і співаків, якими я захоплювався. Я знав їхні біографії, знав напам’ять пісні, кількість виграних боїв або забитих голів. Та, зустрівшись зі мною на вулиці, ніхто з них не впізнав би мене. Є одна категорія людей, які у свій час скажуть: «Господи, Господи, хіба ми не Ім’ям Твоїм пророкували, хіба не Ім’ям Твоїм демонів виганяли, або не Ім’ям Твоїм чуда великі творили?» А Бог відповість: «Я ніколи не знав вас...» Тому що не було стосунків! Знання про Бога — це ще не стосунки. Служіння Богу — ще не означає стосунків. І навіть молитва (!) не завжди засвідчує наявність стосунків. Іноді люди переживають у своєму житті справжнє осяяння, подібне до того, яке пережив Савл, майбутній апостол Павло. Усе життя він, здається, ревно служив Богу. Та, побачивши видіння на дорозі в Дамаск, промовив: «Хто Ти, Господи?» Таким чином без стосунків віра перетворюється або на формальну обрядовість, або, ще гірше, на войовничий фанатизм…

Іноді люди кажуть: «Я не розумію Бога, Він для мене далекий!» Часто причина в тому, що вони знають про Нього тільки з чужих розповідей, проповідей. І ніколи самі не спробували Його пізнати — через молитву, читання Божого Слова. Дехто каже: «Я не можу читати Біблію, вона для мене незрозуміла!» Мені це нагадує такий випадок. В університеті я мав нагоду спілкуватися з письменником Василем Слапчуком і навчатися від нього. Пам’ятаю, що його твори здавалися мені складними й незрозумілими. Та познайомившись із ним особисто, я став краще розуміти його творчість. Буває, читач не може сприйняти Біблію, бо не спробував спочатку пізнати її Автора, усвідомити Божу любов до нього. Ще одне: немало людей (навіть у церкві) вагаються дати ствердну відповідь на питання, чи впевнені вони у своєму спасінні. Чому? Одна з причин — вони не знайомі з Ісусом особисто. Христос сказав одному з розбійників, які були розп’яті біля Нього: «Поправді кажу тобі: ти будеш зо Мною сьогодні в раю!» Чи міг цей злочинець після слів Христа бути впевненим у своєму спасінні? Звичайно, що так! Чому? Тому що він почув це особисто від Божого Сина!

У церкву вперше прийшов один юнак, познайомився з молоддю. Прощаючись, він сказав: «Мені у вас подобається! Але я не зможу так жити. Адже, якщо стану християнином, мені не можна буде пити, курити, ходити на дискотеки…» Ось таке уявлення в багатьох людей: ніби віра в Бога — це список вимог і заборон, дитяча гра в «можна — не можна»… Дорослі стосунки передбачають відповідальність за свої вчинки, якої не дуже хочеться на себе брати.

Божі друзі

Авраам — перший, кого названо другом Божим. Ця дружба йому непросто далася. Спочатку — залишити свою землю, народ. Не мати пристановища, бути вічним мандрівником. Поневірятися й сумніватися, зазнати голоду, війни й небезпек. Усе життя сподіватися на нащадка, а потім… Те, що попросив у Авраама Бог, досі здається незрозумілим і жорстоким. Так, це було випробування, так, Бог не допустив принесення Ісака в жертву. Але… Чи міг Друг просити таке?! Якщо ми цього не розуміємо, то, напевно, просто ще не досягли такого рівня дружби! Авраам настільки довірився своєму Другу в особі Бога, що був готовий віддати Йому свого сина… Бог настільки полюбив людство в особі Свого друга Авраама, що віддав Єдинородного Сина для його спасіння…

Шадрах, Мешах, Авед-Него… Знаєте, чому нам відомі їхні імена тисячі років потому? Бо вони по-справжньому дружили з Богом. І за цю дружбу довелося стояти перед лицем смерті. Найцікавіше в цій історії — розгубленість царя: «Вони, мабуть, просто не почули, не зрозуміли наказу, тож їм ще раз пояснимо!» Але пояснення не діють, і тоді розгубленість перетворюється на гнів: «Ви що собі дозволяєте?! Я взяв вас у свій двір, годую зі свого столу, подивіться на свій одяг коштовний! А що вам дав Бог? Як живе ваш народ! Ви що, проміняєте це прекрасне життя на вогненну піч?» Таке воно — примітивне розуміння людей, які поклоняються бовванам: «Буду тобі служити — бо боюся, що покараєш. Вирішиш мою проблему — буду тобі поклонятися». Але ці троє хлопців мали з Богом стосунки: «Царю, ти нічого не зрозумів! Бог нам потрібен не для багатства, удачі, слави...» Вони любили Його. І Друг був поряд із ними в печі!

У якийсь момент Ілля не витримав і став просто сміятися з пророків Ваала: «Кличте голосом сильнішим, бо він бог! Може, він роздумує або відлучився, або в дорозі! Може, він спить, то прокинеться!» Деякі люди думають: щоб догодити Богові, потрібно кричати, колоти себе (виснажувати постами й молитвами?)… Але Ілля знав: коли ви з Богом друзі, і ти все зробив за Його словом, то достатньо однієї молитви — і зійде вогонь!

Серед учнів Ісуса Христа було двоє дуже різних за характером, але однаково щирих у любові — Петро та Іван. Перший рубав мечем за Ісуса! Другий лежав на Його лоні. Перший був запальним і поквапливим. Другий знав про Христа те, чого не знали інші. Перший, не розуміючи, відрікся, утік. Другий навіть під час розп’яття був близько від Учителя. У кожного з них був свій шлях і своя дружба з Ісусом. Петру потрібно було пережити Тиверіаду, пізнати, що Друг любить навіть після зради. Друг любить не за те, що ти не помиляєшся, а тому, що спішиш до Нього — по воді чи вплав! Іван пережив інше — він став свідком останніх годин Ісуса й прийняв від Нього піклування про Його матір. Петро отримав жереб — постраждати за Христа. А Іван — єдиний із учнів, хто не зазнав мученицької смерті, проте передав пророчі видіння про останній час. І тепер немає сенсу порівнювати себе з іншими, тому що в кожного — своя дружба з Богом. «Що тобі до того? — сказав Ісус. — Ти йди за мною!»

Як це — дружити з Богом?

Коли прийшов до церкви, я ще досить довго жив під почуттям вини, вважаючи себе недостойним Божої любові. Не в останню чергу — і через відповідний настрій церковних проповідей… Переживаючи певну невдачу в житті, завжди сприймав її за покарання, і уявляв, що в цей момент Бог дивиться на мене зверхнім поглядом Судді. В один із таких вечорів, коли навіть молитися було важко під тягарем «караючого Божого перста», я раптом пережив одне з надприродних осяянь: Бог зовсім не такий, Він — Друг, який завжди поряд, щоб підтримати й допомогти! Після цього зрозумів, що з Богом можна спілкуватися не тільки на колінах, і не тільки в горливих молитвах. А найбільш сокровенні хвилини став переживати, коли, сидячи на ліжку, просто розказував Йому щось як земному другу, чув Його поради, докори й похвалу. Я навчився цінувати ранки, коли вдосвіта можна молитися в живій тиші природи й переживати неймовірну Божу присутність.

Років п’ять тому трапився ще один переломний момент, який відкрив переді мною раніше неусвідомлену важливу грань дружби з Богом. Це був докір Святого Духа, який змусив замислитися: за що я молюся? Відповідаючи чесно, 90% моєї молитви — «дай», «допоможи», «влаштуй», «зціли», «прости»... Тобто в основному егоїстичні прохання. І тільки в кінці — кілька слів подяки. Мені стало надзвичайно соромно й неприємно. Виходить, я схожий на того «друга», який приходить тільки тоді, коли йому щось потрібно. Який чекає уваги насамперед до себе й не готовий жертвувати заради іншого. Це — не дружба! Таке, на перший погляд, просте усвідомлення кардинально змінило спочатку мою молитву, а потім і загалом стосунки з Богом. Тепер я просто не можу вимовити в молитві слово «дай»!

Це фундаментальна думка моєї статті. Ми забули про те, що до Бога можна прийти просто так. Не для того, щоб каятися, не для того, щоб просити, навіть не для того, щоб дякувати (і це все потрібно у свій час). Ви запитаєте: а про що ж тоді ще говорити з Богом? А говорити й не потрібно. Справжня дружба — коли ти можеш із другом просто помовчати. Або заспівати разом пісню. Або розказати, як пройшов твій день. Не пробували так? У тому й проблема, що багато людей просто не уявляють, про що можна поговорити з Богом, крім власних проблем! І це — трагедія…

Узагалі, наша віра визначається тим, наскільки ми ставимося до Бога як до реальної особистості. Один пастор розповідав, як одного разу в нього з’явилося величезне бажання зробити для Бога щось приємне! Він купив букет троянд, поставив вдома у вазу — це для Нього! І коли став молитися, то пережив таку Господню присутність, як ніколи раніше. На перший погляд, це звучить дещо божевільно: навіщо так буквально все робити? Деякі речі нам легше сприйняти «образно» — тоді вони звучать не так різко. Можливо, так ви сприйняли й заголовок моєї статті? Мушу розчарувати: якщо не подивитися на дружбу з Богом настільки реалістично, наскільки це можливо, її не вдасться поглибити й зміцнити! Поставмо собі практичні запитання: чи був би я задоволений, якби мій друг спілкувався зі мною так, як я спілкуюся з Богом? Чи не був би він ображений, якби я ставився до його слів так, як я ставлюсь до Біблії. Чи хотів би він зі мною дружити, якби я проводив з ним стільки ж часу, як проводжу з Ісусом?

Бути нашим Другом — це рішення, яке прийняв Бог, пославши у світ Свого Єдинородного Сина Ісуса Христа. Від нас залежить тільки, чи робитимемо кроки назустріч Йому. Я зрозумів одне: якщо хочеш Його пізнати, іноді доведеться забути все, що знав про Нього раніше!

* * *

Пам’ятаю один ранок, коли я прокинувся дуже здивованим. Напередодні ввечері ледве дійшов додому через гострий біль у нозі — розтягнув сухожилля. На ногу не міг стати, вона боліла навіть тоді, коли до неї не торкався. Уночі кілька разів прокидався від болю. Втратив усяку надію потрапити на роботу. Так-от, уранці не повірив — нога була здорова! Біль повністю зник. Якби не легке тепло в суглобі, то подумав би, що це все мені просто наснилося. Подивився на телефон — шоста година. Хоча й лягав о першій, спати зовсім не хотілося. Один із тих чудових ранків, коли можна бути наодинці з Богом, гуляти парком і молитися.
Я помітив, що після того, як став приходити до Бога не «за чимось», а просто так — Він Сам піклується про все. Мабуть, це і є дружба, коли просити не потрібно... Справжній Друг близький у проблемі, й завжди знає, чи потрібна допомога. Я не просив Бога за зцілення сухожилля. Я тільки встиг подумати про пластир для натертої ноги… Це, напевно, здається наївним. Але я сприймаю це як невидиму турботу Друга, з яким люблю проводити час.

Дмитро ДОВБУШ

"Благовісник", 3,2017