Благовісник

Пенітенціарна служба: покаяти, а не покарати

Служіння засудженим для християн завжди було особливо важливим. Ще Ісус навчав, що той, хто відвідає людину в в’язниці, проявить співчуття самому Синові Божому. Тому як тільки у віруючих Радянського Союзу, а пізніше й незалежної України з’явилася можливість проповідувати Євангелію, одним із перших місць, куди ступила нога благовісників, були тюрми. Сьогодні це важливе служіння, яке офіційно визнане державою. Про нього розповідає керівник Департаменту соціального служіння УЦХВЄ В’ячеслав КОГУТ.

УЦХВЄ є одним із засновників Української міжконфесійної місії «Духовна та благодійна опіка в місцях позбавлення волі», і я її виконавчий директор. Також на майданчику місії згідно з наказом Кабінету міністрів була створена Душпастирська рада з питань релігійної опіки в пенітенціарній системі України.

Душпастирство в місцях позбавлення волі — це, напевне, одне з найважливіших завдань, які стоять у роботі з цим непростим контингентом людей, які переступили межу закону та вчинили важкі злочини. Раніше ця система носила назву «Державний департамент із питань виконання покарань». З цього випливало, що завданням цього органу було просто виконати вирок, винесений судом. Ніхто не задумувався над тим, що людина, відбуваючи покарання, може озлобитися на суспільство, сім’ю, перейняти досвід інших злочинців, відточити свою протиправну майстерність і вийти на волю ще більш досвідченим злочинцем. Пізніше її перейменували в пенітенціарну службу, що на латині означає «розкаяння» (poenitentia). Держава зрозуміла, що без душеопікунів вони не можуть покаяти, перевиховати засуджених.

Важливим є служіння примирення. Коли спілкуєшся з людьми по той бік колючого дроту, взнаєш їхній біль та проблеми. Часто вони не примирені з батьками, дружинами, дітьми. І на капеланів лягає велика праця: примирити людину з рідними, близькими, іноді з потерпілими, щоб вона могла відновити сім’ю, мир у серці й мир із Богом.

Нерідко, коли ми на служіннях порушували тему суїциду, молилися за людей, присутні підходили до нас і казали: «Не знаємо, до кого саме ви сьогодні зверталися, але принаймні одного — мене — ви спасли від самогубства».

Якось на різдвяні свята ми готували особливі подарунки для малолітніх засуджених. Перед цим давали їм можливість у спеціальних листах сказати, що б вони хотіли отримати на Різдво. Хтось просив кросівки, хтось годинника, хтось куртку, спортивний костюм. А дехто насмілився попросити на свято батьків. Ми таємно домовилися з адміністрацією, і тоді, коли на різдвяній зустрічі роздавали замовлені подарунки, декого чекав сюрприз. Хто замовив кросівки чи годинника — надзвичайно раділи, а ті, хто хотів зустрічі з батьками, почувалися незручно й сиділи опустивши очі, напевне, жаліли що не попросили чогось такого. Коли ж ми зачитали їхні прохання, то сказали їм оглянутися назад. Бачили б ви, як вони бігли прямо через ряди до своїх рідних. Ми, як могли, намагалися проявити до них батьківську турботу, щоб вони могли відчути різдвяну атмосферу сім’ї. Потім до нас підходили деякі хлопці, кажучи: «Навіщо я куртку просив, краще б ви маму привезли…»

Душпастирська робота повинна бути не лише серед засуджених, але й серед персоналу. Ми також її частково проводили у вигляді різних заходів та особистих бесід. Самі працівники, офіцери навіть деколи робили нам зауваження, мовляв, ми опікуємося засудженими, а ними ні.

Якось я був свідком такої неприємної ситуації, коли один офіцер публічно дуже кричав на прапорщика. Я потім підійшов до нього, трохи присоромив, після чого той попросив пробачення і в підлеглого, і в мене. А потім каже: «Ти знаєш, я сьогодні зранку був у начальника, він «побалакав» зі мною майже в такій же формі. А в мене немає такої людини, душпастира, до якої я міг би прийти, поговорити, щоб він міг за мене помолитися, підтримати. То я й зганяю злість на більш слабкому». Ця розмова мене присоромила, що ми в погоні за спасінням злочинців зовсім не думали про персонал.

Після цього ми провели чимало різних заходів саме для персоналу пенітенціарної служби.

Під час візиту Ніка Вуйчича в Житомирську колонію №4, це був жовтень 2019 року, я запрошував представників міністерства. Їх тоді дуже торкнулися слова Ніка про те, що можна бути вільним у місцях позбавлення волі, а можна бути на волі, але як у в’язниці. Це зацікавило персонал, і ми тоді вперше, уже на рівні центрального апарату пенітенціарної служби ввели програму «5 хвилин із капеланом». Представники різних конфесій по черзі приблизно раз на місяць приходили в київський ізолятор й мали можливість звертатися до персоналу, молитися за них, їхні сім’ї. Коли службовці більше познайомилися з капеланами, вони підходили до них під час чергових відвідувань для особистих бесід.

Є чимало свідчень, коли така душеопікунська робота давала свої результати. Це сотні, а то й тисячі перемінених життів. Деякі з них виконують пастирське, капеланське та інші служіння. Серед персоналу також бачимо плоди нашої праці. Один із офіцерів київського слідчого ізолятора, якого свого часу торкнулося Боже слово, нині є членом київської церкви ХВЄ. Навіть серед начальників виправних закладів є люди, які відвідують церкви, а переїхавши за кордон, звертаються до нас, щоб ми допомогли знайти там церкву.

Коли ми в місцях позбавлення волі проводимо зустрічі з засудженими, згідно з правилами, на них має бути присутній офіцер. Хоча ці правила не завжди ретельно виконуються, але в одному закладі був офіцер-психолог, який добросовісно виконував свої обв’язки й завжди був у залі з засудженими. Одного разу він раптом встав і сказав: «Я хочу покаятися». Ми дуже здивувалися: у присутності в’язнів, він, майор, старший психолог, вийшов наперед, став на коліна й покаявся. Він став Божим служителем, в офіцерській формі виконував служіння в зоні. Коли з кимось не справлявся, то запрошував на зібрання, роздавав християнську літературу. Прийняв водне хрещення й став частиною церкви.

Був випадок у чернігівському слідчому ізоляторі, коли ходили з камери в камеру, роздавали Слово Боже, молилися за людей. Один із тих, що були в камері, раптом став сильно плакати. Офіцери не можуть нас залишати сам на сам з цими людьми. Вони стояли в нас за спиною й були одночасно й налякані, й раді, коли цей чоловік з-під подушки дістав мотузку, на якій хотів повіситися. Офіцер був шокований, бо й він міг мати неприємності, адже мотузки не повинно бути в камері. Але те, що підозрюваний дістав її при офіцерові, знаючи, що зберігати мотузку — порушення, було незвичним. Він віддав її офіцерові, і той пообіцяв, що не буде вносити цей випадок у справу.

Благовісник, 1,2021