Благовісник

Пророчий голос для світу

Церкві дано місіонерське завдання у світі. Ми — пророчий голос для суспільства й відповідальні за його долю. Ми не просто маємо певне місіонерське завдання — ми за своєю суттю місіональна спільнота, яка є носієм глобальної місії. І саме душеопікунська робота в суспільстві — один із напрямків цієї місії. Наше завдання — допомогти людям налагодити свій духовний світ, звільнитися від своїх травм, від проблем. Влада України у свій час зрозуміла, що в армії потрібен вплив Церкви, потрібні капелани — душеопікуни для солдатів, які допоможуть їм правильно реагувати в складних ситуаціях зони бойових дій.

Цікавий приклад особливого духовного впливу на суспільство — церква «Нур» (світло — арабською) у Казахстані. Її членом є навіть двоюрідний брат Нурсултана Назарбаєва, який покаявся після того, як віруючі помолилися за його дружину — і вона отримала зцілення від раку. Члени цих церков вирішили, що не будуть підтримувати корупцію у своїй країні — будуть чесними, не даватимуть хабарів. Уявляєте, як складно, коли всі «дають на лапу», а ти відмовляєшся. Ти стаєш останнім: тебе не прооперують як слід, хорошого місця роботи не буде й т. ін. ДАІ отримала наказ спиняти віруючих і штрафувати їх (причину ж знайти завжди можна), щоб натиснути на них. Але я одного разу їхав із братом Назарбаєва. Нас спиняє представник ДАІ, і брат каже мені: «От зараз побачиш, що буде». Міліціонер віддає честь і говорить: «Ага (так звертаються до дуже шанованих людей в Казахстані), моя донька захворіла. Помолись, будь ласка, я сам заплачу тобі». Тобто люди побачили в християнах світло й стали навертатися до Бога. У цій церкві покаявся директор митної служби всієї країни й відмовився від корупції, покаялися провідні представники економіки — і відмовилися від корупції.

Понад сто тисяч казахів-мусульман покаялися протягом останніх десяти років. Але, щоб це стало можливим, церква «Нур» усвідомила потребу душеопікунства. Вони розділилися на дві категорії: царі — це люди, які чесним способом заробляють гроші, щоб можна було жертвувати, ділитися з тими, хто служить, та священники — люди, які звершують душеопікунство в суспільстві. І це приводить до неймовірних результатів. Наприклад: в Алмати покаявся керівник кафедри історичних наук національного університету. Він провів дослідження й написав книгу про християнське коріння казахського народу (як виявилося, до 14 ст. всі казахи були християнами). І тепер про людей, які навертаються до Бога, не можуть сказати: «Ти продав свою націю, зламав віру», бо вони мають аргумент: «Я повертаюся до духовного коріння предків». Цей історик тепер виконує місіонерське служіння в Туреччині, і там уже є церква.

Апостол Петро писав, що ми священство царське (див. 1Петр.2:9). Тобто на нас покладена відповідальність за духовний контекст цього світу. Грецьке слово «екклезія», яке перекладене в Писанні як церква, означає «взятий зі світу для певної відповідальності за світ». Цим терміном у той час окреслювали не релігійну структуру, а парламент — вибраних людей, які покликані дбати про потреби всього суспільства. З огляду на це слова Христа: «На скелі оцій побудую Я Церкву Свою, і ворота пекельні не подужають її» (Мт.16:18, переклад П. Куліша) набувають нового змісту. Христос буде будувати лише «екклезію» — а це парламент, який бере на себе відповідальність за долю світу; це люди, які служать людям і беруть на себе відповідальність за духовні потреби інших людей, щоб їх привести до Бога.

Поняття «ворота» в культурі, у якій писалася Євангелія, означають місце, де збирався парламент для вирішення судових та інших справ. І в контексті цього робимо висновок: Христос буде будувати свій парламент, і на тому місці, де перебуватиме той парламент, не буде владарювати нечестива система. Тобто коли ми як церква беремо на себе відповідальність за долю нашого світу, сили пекла втрачатимуть свій вплив.

Ми — як те зерно, вкинене в землю, щоб прорости й принести плід. Якщо ми не впадемо в бруд цього світу й там не помремо, то не зможемо принести плоду. Але якщо підемо туди й помремо, то принесемо плід навіть у стократ. Ми всі хочемо залишитися в коморі. І багато християнських церков облаштовують свої комори й сперечаються про те, що можна, а чого не можна в нашій коморі. Але користі з нашого перебування в цих коморах небагато — там можна зіпріти й втратити життєздатність. І з часом нас, як ту сіль, яка втратила силу, кинуть під ноги й топтатимуться по ній. Сіль має бути у світі, де вона принесе свою користь. І душеопікунство потрібне передусім як душеопікунство, так би мовити, світське — не в сенсі світського походження, а в сенсі світського спрямування. Ми призначені для того, щоби піти в цей світ і відкрити йому очі.

І як тільки церква відчинить свої двері та вікна для служіння світові, як тільки церква стане брати активну участь у житті суспільства — світ змінюватиметься. Але ця активна участь передбачає не просто наслідування того, що відбувається у світі. Ми повинні дати світу гідну альтернативу. Не просто реалізувати певні проекти, діючи за світськими принципами, іноді хитруючи й «даючи на лапу». Не просто посміхаючись іншим, як це роблять люди у світі. Ми повинні показати високі стандарти чесності, поваги, турботи, і тоді люди стануть рівнятися на нас. І люди підуть у церкву, шукаючи опіки й допомоги, шукаючи наших молитов, бо усвідомлять, що ми те світло, якого вони потребують.

Ще один вимір душеопікунства, який би я хотів окреслити, — це євангелізаційне душеопікунство. Коли ми працюємо у світі, розуміючи своє призначення, то нам треба навчитися приводити людей до Ісуса Христа. Євангелізаційне душеопікунство — це допомога людині, яка шукає Бога, знайти Його, звільнитися від тих ланцюгів минулого, які сковують людину. І я мушу вам сказати, що люди цього світу не просто тримаються за свої гріхи, часто вони просто не можуть самі звільнитися від них. Наприклад, кілька місяців тому я молився разом із турком-мусульманином, який не знав, як знайти вихід із складних обставин, у які він потрапив.

А зустрілися з ним ми так. Під час одного зі своїх візитів до Туреччини я жив у готелі, і до мого товариша, який знав турецьку, підійшов один із працівників готелю й запитав: «Слухай, а той німець, який разом із тобою, випадково не євангельський пастор, бо він так схоже на нього поводиться?» Мій друг відповів, що справді пастор, і запитав цього чоловіка, чому він мною зацікавився. Той розповів: «Я проклятий. І коли я був у нашого імама (духівника в мечеті), він сказав мені, що через це прокляття в моєму житті не буде щастя й дітей ніколи не буде. Але єдиний, хто може мені допомогти — це євангельський пастор». І він попросив зустрічі зі мною. Під час розмови він розповів мені про прокляття, про те, як вони з дружиною мріють про дітей. Я ж запитав у нього: «А ви замислювалися над тим, чому мулла послав вас до мене, бо ж за вашим вченням я єретик? Як я з неправильною вірою можу звільнити вас, які вірять правильно?» Він пильно поглянув нам мене й сказав: «Та я вже давно думаю про це й дивуюся. І не лише це мене дивує». — «А хочете, я вам поясню, чому саме так?» — «Звісно, якщо можете». Я послав його по Коран. Коли він приніс, я сказав йому розгорнути його за певним посиланням. Там було записано: «Аллах ніколи не чує молитву, проказану в ім’я грішника». Я питаю: «Правильно написано?» Він відповідає: «Авжеж! Усе в Корані правильно!» Тоді я веду його до різних текстів, у яких йдеться про те, що Магомет згрішив. Тоді я запитую: «А коли ви молитеся, то молитеся Богу єдиному в ім’я Його пророка Магомета?» — «Так». — «Так от, відповідно до Корану, якщо молитися в ім’я грішника, то Аллах не чує. І мулла це розуміє, тому й послав вас до мене». Він поглянув на мене й запитав: «А ви як молитеся?» — Я спрямував його до іншої сури, у якій сказано: «Смерть тому, хто стверджує, що Іса Масих (Месія) колись згрішив», і сказав: «Я молюся в ім’я Ісуса, Який не згрішив. І Бог мене чує». Цей чоловік пильно подивися на мене й запитав: «А що мені тоді робити?» — «У вас вибір простий, — відповів я, — або ви молитеся в ім’я Магомета, як імам, і будете назавжди під прокляттям, або станете молитися в ім’я Ісуса». Він запитав, що це означає, і ми розпочали розмову про Ісуса Христа, у кінці якої цей чоловік став на коліна й звернувся до Христа, віддаючи Йому своє життя. А потім в ім’я Ісу- са я вигнав демонів, і він отримав звільнення. Чоловік аж підстрибнув із криком: «Я вільний!» Я запитав: «І хто це зробив для тебе?» — «Аллах». — «І ще…» — «В ім’я Ісуса Месії», — проказав він. — «От тепер підеш додому й поділишся цим із дружиною, і разом із нею помолитеся, як ми з тобою, і Господь дасть вам істинну свободу від усіх проклять».

Цей чоловік, як би цього не хотів, сам не міг отримати звільнення, і я як душеопікун, щоб мати змогу допомогти йому, мусив ознайомитися з ісламом і з Кораном, щоб достукатися до його серця. Інакше я ніколи не зміг би йому допомогти. Бо як я можу допомогти людині, не розуміючи цієї людини?

Як я можу допомогти травмованій людині, яка пережила сильний стрес на лінії фронту? Усі волонтери, а особливо солдати, які побували в зоні бойових дій, розкажуть одне й те ж: що вони іноді спати не можуть, що в них буває сильний головний біль, що іноді на них накочується така злість, така ненависть, яка робить їх буквально душевнохворими. Отримані травми, із якими правильно не розібралися, з часом ведуть до психозу — а це вже захворювання, а не просто стан людини.

Тому, щоб допомогти цим людям, треба знати, як функціонує людина і як надати їй допомогу. І це означає, що треба докласти зусиль, щоб набути певних знань у тій чи іншій сфері. Я б сказав, що не можна практикувати душеопікунство в загальному. Ми часто вкладаємо в це поняття неправильне значення. Вважаємо, що опіка над душею полягає в тому, щоб людина розповіла про свою проблему — і ми помолилися з нею. Ну, ще ми можемо дати якусь універсальну пораду на зразок: «Ти ж маєш розуміти, що Ісус Христос може звільнити нас від усього, що нам заважає. Молися до Нього, Він дасть тобі Свого Духа Святого — і ти станеш вільним».

Я серед наших християн зустрічав стільки травмованих і розбитих людей, але іншими мовами вони розмовляють як світові чемпіони. І все-таки це не допомагає їм отримати повної свободи в Богові — їхнє життя як було розбитим, таким і залишилося. Це не означає, що всі ми такі, але треба знати й розуміти, як допомогти кожній окремій людині. І підходи до кожного можуть дуже відрізнятися. Наприклад: одного алкоголіка чи наркомана, який прийшов до Бога, Він одразу ж звільняє, а іншого Бог не звільняє. Він що — неправильно покаявся? Ні, це не так. Бог має Свій план для кожного, і ми повинні зрозуміти це, зрозуміти стан людини і те, як привести її до Бога. Ми повинні знати, що кому порадити, як з ким помолитися.

Душеопікун повинен знати, що таке служіння звільнення, як діють демони, як вони можуть заволодіти людиною. Я не можу розмовляти з людиною, не маючи певних знань. І часто це чисто гуманітарні знання (знання антропології, психології), щоб бачити, як функціонує людина та які фактори впливають на її поведінку. Без цього ми не зможемо зрозуміти людину. Іноді це може бути знання мови. Коли повною мірою ти не розумієш мови, якою спілкуєшся, то можуть виникнути певні труднощі через, наприклад, вживання омонімів чи фразеологізмів. Навіть у трактуванні Писання ми можемо помилятися, якщо не розуміємо мови. У грецькій, приміром, слово «світ» («космос») має різні значення. А в Новому Заповіті знаходимо слова «не любіть світ» і «так Бог полюбив світ». Тут йдеться про різне: у першому вислові — про гріховну систему, яка панує довкола нас і протистоїть усьому божественному, а в другому — про людство, яке потребує вибавлення. Це два різні поняття, але одне й те ж слово. Тому ми повинні знати мову, бо людина може нам розповідати, а ми її неправильно зрозуміємо.

Знати мову — означає не просто розуміти всі слова, а й тонкощі їх вживання. Наприклад, у середовищі християн є своя мова, яку розуміють ті, хто перебуває в цьому колі. Я виховувався не в християнській сім’ї, і коли тільки став приходити на зібрання, то розумів третину формулювань із тих, які чув, хоча всі слова були мені знайомі. Якось я просто «підвис», коли почув: «Ми сьогодні будемо славити Агнця». У нашому середовищі також є особлива інтонація, із якою ми проповідуємо. І це також може стати на заваді тому, щоб люди нас правильно сприймали.

Тобто наша культура, наша мова, наші знання визначають рівень нашої здатності допомогти невіруючим людям, які шукають допомоги. Тому нам треба готуватися. Варто також враховувати особливості національні, особливості місця проживання людини, бо це дуже впливає на спосіб мислення й сприйняття світу. І якщо я не знаю людей, із якими маю працювати, то роблю так, як зрозуміло мені. Євангелізаційне душеопікунство має бути якісним, бо ми працюємо з душами людей, працюємо з людськими долями — тому імпровізації тут немає місця.

Йоганнес РАЙМЕР

Благовісник, 1,2021