Церква та суспільство

Заборонена дружба

Шестирічний Петрик запитує маму:
— Мамо, а можна, я піду погратися до Сашка?
— Ні, Сашко поганий хлопець, з ним не можна гратися!
Петрик після тривалих роздумів знову звертається до мами:
— Мамо, а я хороший?
— Не завжди, але загалом ти в мене хороший.
— Тоді можна, щоб Сашко зі мною грався?..

Ти знаєш, що ти – людина?
Ти знаєш про це чи ні?
Василь Симоненко

Наближались до Нього всі митники й грішники, щоб послухати Його. (Лк.15:1)
Австралійський пастор і професор місіології Майкл Фрост якось висловив неймовірно нахабну думку, порівнюючи Ісуса Христа з Його сучасними послідовниками: «Ісус проводив час із людьми. Він любив служити неспасенним. Дуже схоже, що й грішникам, зневаженим, відкинутим, теж подобалася його товариство. І це ті люди, які сьогодні не хочуть мати нічого спільного з послідовниками Христа…»

На євангелізації в тубдиспансері один чоловік зустрів нас словами: «Ну-ну, послухаємо, чого ви нас навчите!» Холодок. Недовіра. Я б сказав, навіть якась прихована образа в цих словах. І так — майже завжди. Це не виняток, це тенденція. Цю величезну невидиму прірву між «віруючими» і «невіруючими» людьми я відчув відразу, як почав служити після свого навернення.Впевнений, що початок цієї тріщини криється зовсім не в міжконфесійному протистоянні. Навіть рудиментами атеїстичної та антипротестантської політики на пострадянських теренах це не назвеш.Тобто й не без того. Але тут щось інше…

Чому інше? Тому що є безліч локальних і глобальних прикладів, коли вищезгадані бар'єри безслідно зникають силою любові, людяності, дружби. Коли шаблони «не тої віри», «піти в секту» і т. ін. облітають, немов лушпиння, відкриваючи людській свідомості сутність християнського життя.

Ми певний час служили в одному гуртожитку, дружили зі студентами, спілкувалися, проводили тематичні зустрічі… Врешті самі студенти стали розпитувати про наші богослужіння і приходити до церкви. Люди, про яких читаємо в Євангеліях, не перевдягалися, приходячи до Христа, не намагалися набрати побожного вигляду. Прокажені приходили в проказі, злидарі в лахмітті, блудниці… словом, було зрозуміло, що це блудниці. Отож, був випадок, коли зі мною на богослужіння прийшла одна дівчина. Одягнута… ну, не так, як звикли в церкві (хоча цілком в межах пристойного). Дякувати Богу, все пройшло добре, та й зібрання їй сподобалося. Однак через деякий час до мене дійшла інформація, яка викликала одночасно подив і жах. Що ж, я тоді був ще досить наївним новонаверненим і не міг навіть уявити, щоб комусь прийшло в голову докоряти невіруючу людину за її одяг, а то ще й змусити накинути хустину… Мені тоді пощастило: тих, хто хотів так зробити, щось зупинило. Але після цього випадку мені стало страшно приводити людей. Адже ті стосунки, які іноді досягаються роками, можуть бути за одну хвилину зведені на нівець необережним словом чи вчинком. Подібних випадків, які закінчилися значно гірше, на сьогодні я начувся немало.

Фарисей, що покликав Його, міркував собі, кажучи: «Коли б був Він пророк, Він би знав, хто ото й яка жінка до Нього торкається, бо ж то грішниця!» (Лк.7:39)
Це вам нічого не нагадує? «Дивіться, блудниця! Прийшла сюди?Та як вона посміла? Хоч би перевдягнулася! Ще вчора грішила, а сьогодні думає, що можна поплакати — і все проститься? А Він? Чого Він досі мовчить? Пророк називається! Був би пророком, знав би, хто Його торкається!» А Він знав, хто Його торкається! Жінка-грішниця прийшла із щирим серцем і знайшла в Христі Друга.

Якось я мимоволі став свідком ситуації, коли диякон однієї церкви накричав на «невіруючих» дівчат, які проходили через церковне подвір'я. Мовляв: тут не прохідний двір. І ще нібито вони палили цигарки, хоча я чомусь нічого такого не помітив. Я тоді подумав: цікаво, чи погодяться вони після такого прийти на богослужіння, якщо запросити? І ще: навіть, якщо у них були цигарки, чи не можна було пояснити недоречність паління на території церкви іншими словами і спокійним тоном? Єдине, що мені нестримно захотілося тоді зробити — догнати їх і вибачитися. Просто вибачитися.

Відтоді я впевнений: ми живемо в час, коли, перш ніж щось проповідувати, потрібно вибачитися перед людьми за тих християн, які уже встигли з ними «поспілкуватися», які ставилися до них зверхньо й ображали своїми докорами. Без щирої любові докір – це антиєвангелія, це грубощі, це примітивна невихованість. Послухайте, з якого дива людина, для якої я чужий, з якою ми не сиділи за одним столом, не ділили кусень хліба, не обмінювалися сокровенними таємницями, повинна вислуховувати від мене якісь докори? Це те ж саме, що без запрошення увійти своїми брудними чоботами в чийсь дім. Чи потрібні докори взагалі? Потрібні. Але операції має робити хірург, а не м'ясник.

Так я і зробив у тубдиспансері — вибачився. І пояснив, що зовсім не вважаю себе праведнішим або кращим за жодного з присутніх, що маю ціль – лише підтримати й поділитися свідченням про Бога, Який у свій час допоміг мені. «Ага, розказуй. Знаю я вас…» – була відповідь. А що тут дивного? Неможливо кількома реченнями зцілити завдані рани. Тому потрібно багато спілкуватися й дружити.

Бо прийшов був Іван, що не їв і не пив, вони ж кажуть: «Він демона має». Прийшов же Син Людський, що їсть і п'є, вони ж кажуть: «Чоловік ось, ласун і п'яниця, Він приятель митників і грішників». І виправдалася мудрість своїми ділами. (Мт.11:18-19)
Саме так називали Ісуса Христа і фарисеї, і, б'юся об заклад, самі митники й грішники. Та й, власне, Автор наведених слів не спростовує цього статусу. Хоча слово «приятель» тут, звісно, вжите з іронією, зі злості, мовляв: дивіться, з ким дружить Божий Син! У цій ситуації українські фарисеї вжили б приказку: скажи мені, хто твій друг, і я скажу — хто ти. Звичайно, аби дружити, потрібно як мінімум мати щось спільне. Виходить, якщо ти дружиш із грішниками — мусиш розділяти їхні погляди? Не обов'язково!

На мою думку, дружба можлива принаймні в одному з двох випадків. Перший — коли є вірність спільним цінностям та інтересам. Другий — коли є рішення бути другом, допомогти іншому, тобто безумовна любов. Обидва випадки передбачають довіру, відкриття один одному сокровенних думок. Але якщо в першому — взаємна користь від дружби, то у другому випадку — ти жертвуєш. Так, жертвуєш — не своїми цінностями, але своїми інтересами! Тобі нецікаво дружити з п'яницею, неприємно чути лайку, вдихати тютюновий дим? А Ісус зробив це заради тебе! Важко навіть уявити величину контрасту між святістю небес і грішним світом. Але Він все одно прийшов, щоб стати твоїм Другом.

Ця тема стала мені по-особливому боліти після одної молодіжної конференції. Із залу передали запискуприблизно такого змісту: «Я нещодавно повірив у Бога. Маю чимало друзів поза церквою, з якими спілкуюся і проводжу багато часу. За це мене часто докоряють віруючі. Чи справді я чиню неправильно?» Відповідь була: «Не може бути дружби зі світом!» Подібне я чув від служителів багато разів. І це жахливо.

Виходить, друзі, якби я був «невіруючим», то ви й знати б мене не хотіли? То ви дружите зі мною тільки тому, що я одягаюся, як ви, говорю, як ви, молюся, як ви, і відвідую вашу церкву? Якщо я (не доведи Господи) залишу церкву, ви викреслите мене зі свого життя? Щось не дуже-то це схоже на дружбу… Я вирішив зробити невелику френд-ревізію і запитав у справді близьких мені людей: «Чи дружив би ти зі мною, якби я не належав до церкви, але вів порядне життя?» Якщо так, то чому? Якщо ні, то за що? Багатьох це змусило замислитися.

Простежмо, кого вважав своїми друзями Божий Син, конкретно називаючи їх словом «друг». По-перше – відданих людей, які цінували Його Слова і посвячували Йому життя: «Ви друзі Мої, якщо чините все, що Я вам заповідую» (Ів.15:14). По-друге – людей, які не ходили за Христом, жили звичайним життям, проте завжди були готові прийняти Ісуса у свій дім: «Друг наш Лазар заснув, та піду розбудити Його» (Iв.11:11). По-третє – як уже зазначалося, грішників, які потребували Його допомоги, і навіть відступників: «Ісус же йому відказав: Чого, друже, прийшов ти? Тоді приступили та руки наклали на Ісуса, і схопили Його» (Мт.26:50).

Що є людина, що Ти пам'ятаєш про неї, і син людський, про якого Ти згадуєш? (Пс.8:5)
Так бо Бог полюбив світ, що дав Сина Свого Однородженого… (Iв.3:16)
Мої роздуми про дружбу зрештою вилилися в роздуми над цінністю людини як особистості. Що має першочергове значення для Бога? За що Він помирав на хресті? За Закон, за правила, за заповіді? Ні. Він помирав за людину.

А для чого (кого) створена церква? Для людей чи для правил і постанов? «І сказав Він до них: субота постала для чоловіка, а не чоловік для суботи» (Мк.2:27). Бог спершу створив людину, а потім дав для її ж блага Закон. Коли з території дому молитви виганяють дівчат, які «неправильно» одягнуті, то це значить, що тут на першому місці не людина, а правила. Ісус бачив у людині, незалежно від того, ким вона була, її цінність. Цінність її в очах Отця — як дитини, яку Він створив. Зустрівши мене й тебе в проблемах, боротьбі, злиднях, гріхах, Бог протягує руку дружби.

На чому ж будується дружба? Що мене притягує до мого друга? Те, що він живе за певними правилами? Чи його внутрішній світ, почуття гумору, інтелект, таланти, неповторні якості характеру? Тобто — його особистість, Божа подоба в Ньому. Звісно, нас більше притягує до однодумців. Нам приємніше проводити час із тими, хто закінчує початі нами речення, солідарний із нашими поглядами. А як щодо служіння іншим? Ефективне благовістя без дружби в нинішніх умовах практично неможливе.

Дружба — право давати поради, дорікати. Друг — той, чиї слова для мене мають авторитет. Іноді ми з друзями «чистимо» одне одного — і це сприймається. Чому? Тому що це сказав мій друг! Він не раз підставляв плече, допомагав у скрутну хвилину, сумував, коли мені було сумно, радів за мої перемоги. Я довіряю його думці, знаю, що він хоче мені добра. Мій друг заплатив ціну за те, щоб радити мені! А ти хто такий, перший зустрічний «апостоле», який вважаєш, що можеш вибити ногою двері мого серця і принести в мою заблудлу душу свою незаперечну «істину»? Чому маю вірити, що ти хочеш мені добра, якщо я навіть не достойний, щоб ти зі мною дружив? Чому я маю думати, що ти переймаєшся моїм життям, якщо навіть провести зі мною час за нейтральним заняттям, а не за духовними бесідами — для тебе ганебно?

І сталось, як Ісус сидів при столі у домі, ось зійшлося багато митників і грішників, і вони посідали з Ним та з Його учнями. Як побачили ж те фарисеї, то сказали до учнів Його: «Чому то Вчитель ваш їсть із митниками та із грішниками?» (Мт.9:10-11)
Чи не дратує тебе сьогодні те, що дратувало фарисеїв в далекі біблійні часи? Так, Він проводив з грішниками час. Він сидів з ними за одним столом. Сміявся і жартував. Радив і дорікав. Підбадьорював та втішав. На думку фарисеїв, Ісус повинен був вигнати грішників! Вони повинні були боятися Його. Його святості! А вони ходять за Ним, вони слухають Його, вони довіряють Йому, вони маєтки продають, вони просять пробачення у скривджених ними, вони залишають свої бізнеси, вони омивають пахощами Його ноги, вони відмовляються від гріховного життя! Весь світ іде за Ним!

І за християнами піде весь світ, коли вони навчаться розуміти людей, бути їм друзями.

Якось я зайшов у сервісний центр компанії мобільного зв'язку. Цей візит можна назвати абсолютно випадковим. Річ у тім, що зайшовши у двері, я раптом передумав оформляти те, що хотів. Не встиг розвернутися, щоб піти, як практично опинився лицем до лиця з чолов'ягою літ сорока, який якраз щось доказував працівникам сервісу. Скандалив, можна сказати. І тут він рвучко розвертається до виходу — а там я, ледь не зіштовхнулися. Далі почалося найцікавіше. «О, привіт!» — раптом каже невдоволений клієнт, ніби ми давно знайомі. «О, привіт!» — відповідаю таким же тоном, ніби підіграючи йому. Чоловік оглянув мене з ніг до голови (до слова, я якраз був у білому костюмі — літо, спека) і каже: «Слухай, бачу, ти інтелігентна людина, ходімо поспілкуємося! У мене всі друзі — п'яниці, абсолютно нема з ким поговорити!» І пішли ми в літнє кафе. Він купив дві пляшки пива. Одну поставив на столі перед собою, іншу — переді мною. Відкорковану. Я взагалі-то пива не п'ю. Так йому й пояснив. «Ну й добре. Не хочеш — не пий!» Ми проговорили близько двох годин. Спочатку ні про що. Потім про дуже конкретне. Він розповів мені речі, які першому зустрічному не розповідають. У нього було щось на зразок внутрішньої кризи – цінностей, цілей, ідей. А я поділився історією свого життя, пошуками, відповідями… і вірою. Потім ми попрощалися. Чолов'ягу звали Сашко.

Це було якось так природно, наче випити склянку води. Але, сидячи за столиком на виду в цілої площі з пляшкою пива перед носом, у мене час від часу проскакувала думка: цікаво, що буде, якщо мене так «сфотографує» (в переносному й прямому значенні) хтось із церкви…

Два чоловіки до храму ввійшли помолитись, один фарисей, а другий був митник. (Лк.18:10)
«Їсть з митниками і грішниками», «Приятель митників і грішників»... Ми ці слова взагалі ігноруємо, ми їх не сприймаємо. Так, щось таке в Біблії, здається, є. Але то зовсім не означає, що ми повинні так робити. Там не те малося на увазі. Так то ж Христос, а то ми. Так то тоді, а то зараз…

Які б відмовки ми не вигадували, ті, кого фарисеї цуралися, від кого з огидою відверталися — були найтіснішим колом спілкування Божого Сина. «Дякую, Боже, Тобі, що я не такий… як цей митник!» Ми цього не кажемо, на словах ми – саме смирення, та в глибині душі — ставимося до неоцерковлених людей, ніби чимось кращі за них. Ніби Бог нас більше любить. Ніби ми чимось заслужили статус Божих дітей.

Ви б знали, які пронизливі погляди доводилося ловити на собі, коли вперше прийшов до церкви. Ну, я був у своєму стилі — довге волосся, затемнені окуляри… Це було моє знайомство з недружніми християнами. А потім, по дорозі додому, була дружня розмова з одним із них. Завдяки цій розмові я лишився в церкві. Вже після навернення такі ж погляди, звернені на «грішників», бачив не раз. І згадував слова: «Поправді кажу вам, що митники та блудодійки випереджують вас у Боже Царство» (Мт.21:31).

Як побачили ж те учні Яків й Іван, то сказали: «Господи, хочеш, то ми скажемо, щоб огонь зійшов з неба та винищив їх, як і Ілля був зробив». (Лк.9:54)
Іноді замість того, щоб, виконуючи функцію «царів і священиків», бути заступниками людей перед Богом, ми стаємо заступниками Бога перед людьми. Ісус сказав: «Не знаєте, якого ви духа!»

Сповнені Духом Святим люди палають любов'ю до людей не залежно від їхніх вчинків і цінують кожну особистість як найвищу цінність, як Боже творіння. А не ставлять Закон і святість понад усе.

Від нас залежить, чи зміниться сумна тенденція і контраст між Євангельським Христом і Його сучасними послідовниками. Будьмо людяними. Уважаймо не лише на Писання, як писав Павло Тимофію, а й на себе. В цьому гармонія. Так спасемо й себе, і тих, хто нас слухатиме.

Дмитро ДОВБУШ

"Благовісник", 3,2014