Церква та суспільство

Патріотизм — це гріх?

Автор: Іван Ковальчук

У роках 1946-1949 ми жили в північній частині Аргентини. Там знаходилася невелика громада віруючих євангельських християн. За винятком однієї родини, усі були українці, але богослужіння відбувалися виключно російською мовою. Мій тато звернувся до керівника громади з проханням, щоб на богослужіннях час від часу співати пісні українською мовою. Відповідь була: «Юрію, ти хочеш будувати Україну в Аргентині? Її ніколи не було, нема і не буде. Націоналізм — це гріх!»

Своїм дитячим розумом мені було тяжко збагнути проблему національної ідентичності нашого народу. Від того часу минуло багато років, багато чого змінилося, але справа національної свідомості нашого народу продовжує бути великою болючою проблемою.

Чи може віруючий християнин бути патріотом? Серед інших національностей це питання вже давно вирішене, але серед нашого народу, зокрема серед євангельських віруючих, воно й досі дискусійне й болюче. Проаналізуймо його на основі Слова Божого.

Що таке патріотизм? Словник української мови, виданий Академією наук Української РСР, подає таке пояснення: «Патріотизм — це любов до своєї батьківщини, відданість своєму народові, готовність для них на жертву й подвиги. Патріотизм є одним з найбільш глибоких почуттів, закріплених віками і тисячоліттями відособлених вітчизн».

Словник англійської мови: «Патріот — це особа, яка любить, підтримує й обороняє свою батьківщину».
Нашому українському народові накинули думку, що патріотизм — це те саме, що націоналізм, нацизм або фашизм, а тому патріотизм треба вважати за велике зло. Багато із нашого народу смиренно прийняли таке фальшиве поняття. Багато, щоб доказати, що вони є вільні від того «зла», говорять чужою мовою й навіть приписують собі чужу національність.

Що Біблія каже про патріотизм? Вона виразно говорить про той факт, що найбільші біблійні діячі, були великими патріотами. Наприклад, Мойсей, «коли виріс, відрікся зватися сином дочки фараонової. Він хотів краще страждати з народом Божим, аніж мати дочасну гріховну потіху» (Євр.11:24-25). Чи це не патріотизм? Через любов до свого народу Мойсей відрікся всіх розкошів, привілеїв і навіть перспективи стати фараоном, що вспадкував би, будучи сином дочки фараонової. Він волів краще страждати зі своїм народом, аби досягнути для нього чогось кращого. В дорозі до обіцяної землі Ізраїль грішив. Бог бажав покінчити з ним. Мойсей заступається й просить прощення: «А тепер, коли б Ти пробачив їм їхній гріх! А як ні, витри мене з книги Своєї, яку Ти написав» (2М. 32:32). Покласти своє життя за свій народ — це оптимальна жертва патріота, але бути витертим із книги Божої — це щось поза межами людського розуміння. Мойсей був готовий на все ради свого любого народу.

Візьмімо приклад із Нового Заповіту — апостола Павла. Він уважав себе «з роду Ізраїля, з племени Веніяминового, єврей із євреїв» (Фил.3:5). Його ми називаємо апостолом народів, але він ніколи не соромився визнавати свою національність і виявляти любов до свого народу. Як Мойсей, так і Павло були готові на все ради свого народу. Зверніть увагу на наступні слова ап. Павла: «Кажу правду в Христі, не обманюю, як свідчить мені моє сумління через Духа Святого, що маю велику скорботу й невпинну муку для серця свого! Бо бажав би сам бути відлучений від Христа замість братів моїх, рідних мені тілом» (Рим.9:1-3). Як патріоти, найбільше добро, що можемо зробити для свого народу — це передати йому спасаючу вістку Христової Євангелії на його рідній українській мові.

Можна було би багато сказати про патріотизм Естери, Мордехая, Неемії, Ездри й інших, які були готові пожертвувати своїм життям ради добра свого народу. Вони ризикували своїм добробутом і життям, аби спасти свій народ від загибелі.

Століттями Україна перебувала під окупацією своїх незичливих сусідів, які програмово застосовували різні методи, щоб асимілювати наш народ і стерти з лиця землі всяку пам'ять про українство. Часто наші люди йшли на послуги своїм ворогам. Багато хто закохався в російську мову, а що ще гірше — зненавидів свою.
Багато українців і досі тримаються накинутої їм думки, що українська мова не є мовою, а є селянським діалектом. Найчастіший аргумен церков, які тримаються російської мови на своїх богослужіннях: «У нас є кілька сімей, які не розуміють по-українськи, а тому мусимо триматися російської мови, її всі розуміють». Так виходить, що українці мусять розуміти й говорити по-російськи ради росіян, але росіяни не мусять розуміти по-українськи. Найчастіше буває, що переважна більшість у церквах — українці, але вони мусять іти на поступки. Як тільки українці виявлять якісь почуття до своєї мови, зараз їх називають «націоналістами». Чи це справедливо? Хіба це по-Божому?

Багато з наших церков назвали свої церкви «слов'янськими», мовляв, усі слов'янські народи включені й усі мають рівні права, але найчастіше це лише гарна «кришка», щоб під нею усе провадити по-російськи. Хтось дав гарну відповідь на питання: «Хто такі слов'яни?» «Слов'яни — це українці, які говорять по-російськи!»

1991 рік залишиться славним роком для України як дата проголошення її незалежності. Без одного пострілу, чудом Божим Україна стала вільною й суверенною Державою. На диво, не всі українці раді волі України. Багато з них і далі готові нести ярмо поневолення, зокрема щодо мови. Замість того, щоб із радістю вхопитися за своє рідне й порвати всякі кайдани неволі минулого, вони й далі тримаються чужого.
Хтось сказав: «Бог вивів ізраїльтян із Єгипту за один день, але вивести Єгипет із ізраїльтян потребувало сорок років». Щось подібне можна сподіватися й від українців. Коли уряд України прикладає всі свої старання для відродження нашої Батьківщини, ми, християни, мали б приєднатися до цих старань і бути світлом, тобто бути першими в цій благородній праці. Ми покликані шанувати й любити свій народ, свою мову й культуру й ці почуття передати нашим дітям і внукам.

Де межі? Південна Америка залишиться для мене сумною картиною через крайнощі в цьому напрямку як з одного, так і з другого боку. Ми покликані бути свідомими українцями, любити свій народ, свою культуру, свою мову й свої звичаї, але в той же самий час ми повинні бути толерантними до так званих «несвідомих українців». Ми повинні любити «зрусифікованих» українців. Маємо любити й шанувати росіян. Це ж саме мають робити й росіяни стосовно українців. Нехай національна справа не доводить нас до ненависті й зневажання один одного. На жаль, історія нашого українського руху переповнена сумними випадками в цьому напрямку. Нехай вони не повторюється!

Так звані «батьки США» були глибоко віруючими людьми й у той же самий час великими патріотами. Хоч в Америці церква й держава відокремлені, але в керівництві країни завжди були урядовці, які любили Бога й були великими патріотами. Не було б перебільшенням сказати, що в жилах американців, у крові циркулює патріотизм.

Американські віруючі серйозно ставляться до своїх патріотичних обов'язків: моляться за свою країну, беруть участь у виборах, платять податки, виконують закони тощо. Президент Кенеді залишився в історії зі своїм славним кличем: «Не питай, що країна може зробити для тебе, а питай, що ти можеш зробити для неї». Це робить Америку величною, могутньою й благословенною країною. Такий приклад вартий наслідування.
Пора всім українцям пробудитися від національного сну. Пора почати любити свою мову й культуру як дарунки від нашого Творця. Пора молитися за нашу Батьківщину й робити все можливе для її відновлення, її кращого майбутнього. Пора передати своїм дітям, внукам і правнукам любов до всього рідного!

США

"Благовісник", 4,2012