Церква та суспільство

Бог і Україна!

Автор: Лідія ВУДВУД

Батьківщина… Для кожного вона починається з найдорожчого, найріднішого, найсокровеннішого. Для мене вона почалася зі стежки до батьківського саду. Пам'ятаю, як ми садили його разом з батьком біля нової хати, коли мені було п'ять років. Відтоді пройшло немало років. Та кожного разу, повертаючись до рідного порогу і взявши в руки запашне яблуко, я зі сльозами на очах подумки кажу: «Дякую, тату!» Дякую, Небесний Батьку, за цей милий серцю куточок рідної землі, за цей сад, який продовжує родити уже третьому поколінню. Дякую за те, що можу повертатися сюди з далеких доріг і відчувати тепло рідного дому. Одного разу я не зможу прийти на це місце, але знаю, що мій Небесний Батько приготував у небі для нас вічну батьківщину, яка набагато прекрасніша. Ця земна — лише відблиск тієї сонячної, ні з чим незрівнянної батьківщини. Та чи зможемо ми досягнути її, якщо не навчимося любити й цінувати нашу земну вітчизну?

Ми часто сприймаємо її як щось звичне, належне нам, забуваючи, що вона дається Богом, про що говорить Слово Боже: «Я дам оцей край потомству твоєму» (1М.12:7). Ми часто розпоряджаємось нею, як своєю власністю: не бережемо, не цінуємо, зраджуємо, продаємо. І, як ізраїльський народ, пізнаємо її справжню ціну тоді, коли опинимось «на ріках вавилонських». Я переконалась у цьому на власному досвіді.

Моє дитинство проминуло на чудовій волинській землі. Я полюбила її скромну красу, шум дібров, ріки, що густо поросли верболозом, біленькі дерев'яні хатки, її добродушних, щирих людей. Та по-справжньому я навчилась цінувати все це, коли опинилась у величезному промисловому місті на Донбасі.

Терикони, які постійно курилися, різнокольоровий дим із труб металургійних заводів навівали враження, ніби ти опинився у величезній кузні. Хотілося вирватись кудись на простір, піднятись із цих хмар диму до синього неба, дихнути на повні легені чистим повітрям, пройти босоніж по зеленій травичці, як на рідній Волині. Та годі було шукати такого куточка! Вся земля була перерита, сплюндрована, засипана червоною породою, вкрита вугільним пилом. Не чути було пахощів дерев, коли вони розцвітали навесні, не чути співу пташок, не видно мерехтіння зірок на небі. Та не так боляче було дивитися на спустошену землю, як на духовно спустошених людей, єдиним задоволенням яких було, вийшовши з шахти, розвеселити своє серце спиртним. Замість милозвучної рідної мови з їхніх уст тоді зривались такі мовні звороти, від яких холонуло в серці. Сіра земля… Сірі люди… Сірі будні…

Проте були і свята. Червоні… Тоді ці люди виходили на вулиці з червоними прапорами й демонстрували «вірність ідеалам комунізму», вигукуючи гасла, у яких прославляли своїх вождів та «партію — розум, честь і совість епохи». А в перервах між скандуванням лозунгів, зупинившись, крадькома старались «підняти дух» знову ж таки хмільними напоями. Напевно, як розумію тепер, тоді не так гостро відчувалося, ким ти є насправді: людиною чи «коліщатком і гвинтиком» у тому страшному механізмі, який безжально нищив усе духовне, усе нестандартне, не схоже на сіру масу.

Чому? Чому? Безліч болючих «чому». Я не могла зрозуміти,чому ці люди стали такими? Що так скалічило і духовно знищило їх. Я тоді ще не знала близько Бога, але служити тим богам, яким служили тут, не хотіла. Я відчувала себе білою вороною серед оточення, у яке потрапила. Туга за рідним краєм, за близькими людьми, відчуття духовної порожнечі гнітили мою душу. Я не знаходила задоволення ні в роботі, ні в нових друзях, ні в сім'ї. Я шукала відповіді, я шукала виходу. Так жити було неможливо. Щось мусило змінитись…
Повіяли над Україною чорнобильські вітри… Вітри, які пробудили свідомість багатьох. Попіл Чорнобиля стукав у серця: «А що далі?.. Що буде з Україною?.. Чому це сталося?..»

Це була зупинка. Зупинка «переможного ходу» Божою рукою. Куди іти далі?.. «На дорогах спиніться та гляньте і спитайте про давні стежки, де то добра дорога,— то нею ідіть, і знайдете мир для своєї душі» (Єр.6:16), — каже Слово Боже. Я почала шукати той добрий шлях.

На той час почали друкувати заборонену в Радянському Союзі літературу. Мені відкрились нові погляди письменників, яких я вивчала в інституті: Достоєвського, Толстого, Гоголя. Я жадібно читала все нове, що виходило з друку, те, що було за сімома замками: твори філософів Соловйова, Бердяєва, Карсавіна, твори Солженіцина. Я зрозуміла, що ми були жорстоко обмануті, позбавлені істини, світла. Мені було жаль себе, жаль цих людей, які мене оточували, які не знали нічого, крім важкої рабської праці в шахтах, куди не проникало сонце. До того ж вони були позбавлені ще й світла, яке б освітлювало їхні душі. Масова культура, якою намагались просвітити темряву трудящих, робила її ще більшою, тому що не давала відповіді на основні питання: «Що є людина? Для чого вона живе? Що є істина?». Тому що «вони Божу правду замінили на неправду, і честь віддавали, і служили створінню більш, як Творцеві» (Рим.1:25). Образ нетлінного Бога замінили на мізерних божків — вождів, партію, які вели до «світлого майбутнього» й привели до повного духовного знищення.

Я почала ходити до православної церкви. Відчувала полегшення в серці, але душа шукала чогось більшого. Дістала Біблію — і стала читати. Я розуміла, що всі ті книги, які я перечитала за час навчання в школі, в інституті, взяті разом, не варті цієї Книги. Кожне слово було бальзамом для спраглої душі, лікувало, відкривало щось нове, незвідане. Читаючи про Мойсея — великого патріота свого народу, який вивів свій народ із єгипетського полону, я думала про те, що мій народ також перебуває в рабстві. Адже на своїй українській землі ми не мали права спілкуватись рідною мовою, наші діти не могли вчитися в українській школі, ніде не чути було української пісні, а в книгарнях та газетних кіосках неможливо було купити українську книгу чи газету. Ми не бачили України в Україні. Ми почували себе, немов ізраїльтяни на ріках вавилонських. Душа плакала, згадуючи рідний край, чудову Волинь, яку колись я оспівувала у своїх віршах. Моя арфа мовчала. А якщо говорила, то лише з сумом у серці:

Припаду я до тебе осіннім листком
І сніжинкою ляжу на зоране поле.
Рідна земле, ти стала цілющим ковтком
В спраглу днину, настояну болем.
Я до тебе спішу з круговерті доріг,
Сірих буднів гіркого полону,
Щоб тобі уклонитися, отчий поріг,
І припасти до рідного лона…

Господь почув наш плач і відповів на молитви тих, які благали свободи для свого народу. Проголошення незалежності України було остаточним звільненням від рабства, від темряви, від неправди, у якій так довго тримав нас комуністичний режим. Боже світло засяяло над нашою країною. Відкривалася можливість проповідувати Боже Слово. У цей час я свідомо приходжу до Бога і приймаю хрещення по вірі. Гасло «Бог і Україна!», проголошене в перші дні незалежності, було для мене не просто гаслом, а покликом до дії. Усі, хто був не байдужим до долі України і її народу, почали діяти.

У Донецьку відкривається перша українська школа. Мене запрошують на посаду заступника директора з виховної роботи. Ось тут я зможу реалізувати Божий план, щоб повернути цим людям віру, культуру, рідну мову! Не вагаючись, я взялась за цю справу, розуміючи, що це завдання від Бога. У школу прийшло багато дітей із віруючих сімей, адже в програму ми включили уроки «Закону Божого», бесіди з християнської етики, уроки української культури та народознавства. Батьки, українська громада, діаспора, греко-католицька церква, церкви ЄХБ та ХВЄ сприяли нам в цьому. 15 учителів нашої школи прийшли до Бога. Це давало змогу відкривати істину дітям на всіх уроках, на виховних годинах, на позакласних заходах. Спраглі дитячі серця, немов квіти, пили живу воду істини, у них сіялося добре, розумне, вічне.

Але ворог не спав. Місцева влада не могла змиритись із тим, що в Донецьку раптом з'явилася духовно-націоналістична школа, і всіляко намагалась її закрити. Одна комуністка, прийшовши в нашу школу і почувши, чого ми навчаємо дітей, вигукнула: «Ви страшні люди, вас не можна пускати до дітей! А як же наука, фізика, хімія?» На це ми відповіли, що Менделєєв, Павлов, Ейнштейн, Шевченко,Толстой, Достоєвський були глибоко віруючими людьми.

Надмірний контроль з боку управління освіти, щоденні перевірки, постійний холод у школі через відключення опалення, невчасна виплата заробітної плати, протистояння влади багатьох зламали — і вони пішли шукати легшого хліба, а ті, хто залишився, продовжували Божу справу, незважаючи на всі труднощі.

Маючи не дуже міцне здоров'я, я розуміла, що без Бога мені не пройти через ці труднощі, і просила у Нього сил. Я вдячна, що Він зцілив моє хворе серце, щоб я могла ще більше віддаватись на служіння Йому. Господь постійно, як Батько, навчав, утішав, застерігав, вказував, що я мушу робити, як діяти в тій чи іншій ситуації, щоб виконати Його волю. Бог був з нами, і ми відчували Його руку, дивлячись на те, як українці з Австралії, Канади, США, західних областей України підтримували нас і матеріально, і духовно. На свято Різдва, на літніх канікулах наших учнів запрошували львів'яни, тернопільчани, щоб діти познайомилися з українською культурою, поглибили свої знання рідної мови. Греко-католицька церква опікала нас, намагаючись прищепити любов до Бога, до Його законів, до Слова Божого. Бог показував нам, що Він є близьким і реальним через цих людей, які так щиро й тепло приймали нас у своїх сім'ях, які давали нам відчути, що Він любить однаково всіх — і на Сході, і на Заході.

Та найбільш реально батьки і діти переконались у Божій милості влітку 2002 року. Ми з групою учнів перебували у Львові, де діаспора організувала табір з вивчення української мови. Нам запропонували поїхати на екскурсію в Скнилівський аеропорт. Так трапилось, що діти розгубились у багатотисячному натовпі людей, і їх годі було зібрати. Моя душа відчувала якусь тривогу, хоч діти були досить самостійні (учні 9-11кл.), і я стала молитись, щоб Господь зібрав нас. Як не дивно, усі наші діти незабаром були разом. Почалося шоу, де пілоти показували свою майстерність. Тривога в моєму серці збільшувалася, і я рішуче сказала: «Через 10 хвилин ми всі виходимо звідси». Діти вмовляли мене ще подивитися, але я була твердою у своєму рішенні. І не даремно. Бог хотів поквапити нас. Коли ми відійшли на відстань приблизно триста метрів від трибун, де зібралися тисячі людей, почувся несамовитий рев 70-тонного реактивного літака, який, зробивши піке над нашими головами, не зміг знову піднятись вгору і полетів прямо туди, звідки ми щойно вийшли. Страшенний стовп вогню і диму піднявся над тим місцем. Мої діти завмерли від жаху, а потім, зрозумівши, що сталось, почали обнімати один одного й плакати. Я також ридала, молилась і славила Бога, що Він вчасно вивів нас і врятував від смерті. Усі, навіть скептики, зрозуміли, що це Божа рука. На другий день усі, без винятку, пішли до храму, щоб подякувати Богу за життя і помолитись за ті сім'ї, які втратили близьких і рідних.

Коли ми повернулися в Донецьк, батьки однодушно визнали, що тільки завдяки Богу ми залишилися живими. Бог підтвердив мої слова, що Він є живий і реальний, і не посоромив мене в надії на Нього. Навіть ті, яким не дуже подобалося, що я завжди зверталась до Бога і Його Слова, тепер усе сприймали по-іншому. Діти після цієї поїздки писали у своїх творах, що в їхній свідомості й у серцях щось перевернулося, вони, по-перше, побачили Україну в Україні, а по-друге — пізнали Бога.

Бог і Україна… Незалежність… Свобода… Багатьом вона відкрила можливість більше полюбити Україну, знайти Бога, багатьом — понести радісну вістку спасіння в усі куточки колишнього Радянського Союзу, а багатьом — вибрати собі краще місце під сонцем, там, де тепліше, безпечніше, де ніхто не буде переслідувати за погляди, за віру. У кожного був вибір, як писав український поет Юрій Клен:

Блажен, хто гордо кинув рідний край
І з посохом в руці пішов шукати
На чужині незнаній дальній рай…
Та тричі той блажен, який за чай
І хліб теж не хотів себе продати,
Але, минаючи тропу розлук,
Зостався, щоб зазнати хресних мук…

Я вдячна Богові, що там, у зрусифікованому, духовно знищеному Донбасі, Він знайшов мене, вказав дорогу істини, дав можливість нести світло правди тим, які не знали Його, навчив по-справжньому любити й цінувати край, який Він подарував нам. Один брат якось поспівчував мені: «Оце там, в Донбасі, ви змарнували свою молодість». Вірю, що це не так, і не жалкую, що провела там 25 років свого життя. Важко було йти крізь терни, але Господь був поряд. Я вдячна Йому за все. Надіюсь, що ті зерна правди, які я сіяла там зі сльозами, проростуть колись добрим колосом для Божої слави.

За одним лише жалкую. За тим, що гасло «Бог і Україна» для багатьох так і залишилося гаслом. Бог подарував нам свободу. Ми були такі щасливі, наші серця були повні надій. Пригадується Псалом 125 (126): «Як вертався Господь із полоном Сіону… наші уста тоді були повні веселощів, а язик наш — співання! Казали тоді між народами: «Велике вчинив Господь з ними!» Бог дав нам можливість духовно відродити Україну. Але хтось під відродженням розумів лише зовнішню форму (мову, культуру, звичаї, традиції), без його глибокої внутрішньої суті. Зодягнутись у вишиванку й розмовляти рідною мовою — цього ще не досить для того, щоб бути патріотом і духовною людиною. Потрібно будувати своє життя за Божими принципами, виконувати Божу волю. Ті, які розуміли це, замість того, щоб діяти, стояли осторонь в ролі пасивних спостерігачів, або, «обтрусивши порох із ніг своїх», поїхали за межі України. А ще інші в погоні за матеріальним, земним, забули про Бога, забули про рідну матір, яка плаче сьогодні за своїми нерозумними дітьми, що знову ділять її, продають, грабують, нищать, ґвалтують.

І знову полон…Що далі чекає Україну?.. Про це знає один Бог. Тож молімо Господа за наш рідний край, за тих, хто сьогодні в полоні неправди, нездорових пристрастей, ненависті, розчарувань і байдужості.

«Вернися ж із нашим полоном, о Господи, немов ті джерела на південь!»

"Благовісник", 4,2012