Помазаник у Новому Заповіті

Що означає «не піднімай руки на помазаника Господнього?»

Нерідко можна чути фразу «Не піднімай руки на помазаника Божого» стосовно пастирів сучасних церков. Мається на увазі заборона критикувати чи піддавати сумніву їхні дії та вчинки. Чи можна ці слова застосувати до новозавітних служителів?

Найперше, щодо «помазаника», то я б розділив його на два поняття: помазаник у Старому Заповіті та помазаник у Новому Заповіті й не став би їх ототожнювати. Чому? Біблійні Заповіти — це два різні періоди, у яких діють інші принципи, і навіть Той Самий Бог діє по-іншому в період Ізраїлю і в період Церкви. Наприклад: Дух Господній сходить на помазаника Самсона — і результатом стає тисяча вбитих ворогів (див. Суд.15:14-15). Дух Святий сходить на помазаника апостола Петра — і наслідком його проповіді стає три тисячі тих, які увірували та охрестилися (див. Дії 2:4.41).

Слово «помазаник» у Старому Заповіті може мати такі значення:

1. Людина, яка покликана й посвячена через помазання оливою на особливе служіння.

2. Словосполучення «помазаник Божий» було шанобливим зверненням до царів Ізраїлю (1Сам.12:3; 2Сам.23:1), а згодом, імовірно, стало використовуватися як офіційний титул царя (Пс.2:2; Плач 4:20).

3. Посвячені Господу люди, які виконували певні Божі доручення (Пс.105:15; Іс.45:1).

У Новому Заповіті «помазання» має символічне значення, оскільки практика помазувати оливою на будь-яке служіння в Церкві не підтверджується вченням апостолів. Тому помазання в період Церкви — це обдарування від Святого Духа, яке змінює людину й робить її здатною виконувати відповідне служіння для Господа.

У Старому Заповіті весь єврейський народ був відділений для Бога й належав Йому, однак особливе помазання оливою, після якого відбувалося зішестя Духа Святого, отримували тільки деякі люди: царі, пророки, можливо, священики.

У Новому Заповіті також уся Церква належить Господу, але Духа Божого отримує кожен (Дії 2:17,38). Мало того, без Духа Святого неможливо стати частиною Христової Церкви (1Кор.12:12-13). Тільки той, хто має Духа Святого, поправу належить Церкві. У такому разі, якщо прийняття Божого Духа порівнювати з помазанням, то в період Церкви кожен «Божий помазаник», бо ж усі мають Святого Духа. І, згідно з такою логікою, ніхто не має права «підіймати руку» на дитину Божу, оскільки вона «Божий помазаник» через перебування в ній Святого Духа.

Якщо говорити про різноманітні новозавітні служіння, то апостоли, кваліфікуючи той чи інший дар (покликання), проводять аналогію з членами тіла (див. Рим.12; 1Кор.12; Еф.4). Оскільки Церква — Тіло Христа, а кожен віруючий — член того ж тіла, то всі без винятку мають той чи інший дар від Святого Духа, як у тілі кожен член має відповідну функцію, — то звідси знову ж таки випливає, що кожен — «помазаник», відділений і одарований Духом Божим на відповідне служіння.

Отже, чи можна ототожнювати пастора місцевої церкви з «помазаником Божим»? Звичайно, можна, але не тільки його. Як ми вже дійшли висновку, кожен певною мірою помазаник. Пастор має тільки відповідне покликання та відповідальність на певний вид діяльності в Церкві Ісуса Христа. Але, крім пасторського, є й інші служіння: апостола, пророка, євангеліста, учителя. Тому не можна лише служіння пастора робити чимось особливим і унікальним, піднімаючи його над іншими служіннями.

Інколи слова «пастор» і «пресвітер» тільки словесні синоніми. Саме слово «пресвітер» означає посаду, воно перекладається як старійшина в громаді або головуючий чи відповідальний. Сама посада в церкві ще не робить людину чимось особливим. Унікальності надає той чи інший дар Духа Святого, носієм якого є кожен віруючий. Тому дуже добре, щоб на пресвітера місцева церква вибирала тих, хто має дарування пастора.

Звичайно, Новий Заповіт виокремлює деяких людей, які мали виняткове покликання (див. 1Кор.4:15; Фил.2:19-22). Їхні імена по-особливому зафіксовані в новозавітних книгах (Об.2:13; Фил.4:3). Вони зробили особливий внесок у розбудову Христової Церкви.

У Новому Заповіті виділяється й пасторське служіння, бо на пасторові лежить відповідальність за церкву, і він отримає відповідну нагороду (1Пет.5:1-4). Але це нікому не дає права цим маніпулювати й вимагати особливого ставлення до себе.

Василь ПОПУДНИК, вчитель УЦХВЄ, адміністратор відділу освіти

* * *

Помазаник Божий або Машіах в ТаНаХу — людина, на яку вилито спеціальну оливу помазання. Такими в Ізраїлі були царі й первосвященики: «Оце імена Ааронових синів, помазаних священиків, що він посвятив їх бути священиками» (4М.3:3).

Слово «пастор» — латинське слово, яке є перекладом грецького слова «пресвітер», — використовується понад 60 разів у Новому Завіті. Це грецьке слово буквально означає «над вівцями» — той, хто над вівцями: «прес» — над, «бютерос» — вівця.

У книзі Дії апостолів і Посланні апостола Якова ми бачимо, що пресвітери були духовними лідерами громад, але не виконували ніякої ритуальної священицької функції. Біблія не наділяє пресвітера й царськими повноваженнями. А ще — пресвітерів рукопокладали, а не помазували. З часів Тори рукопокладення символізує передачу повноважень. Мойсей поклав свою руку на Ісуса Навина, але не помазував його. Весь народ поклав руки на Левитів, делегувавши їм обов’язки, приписувані раніше первісткам Ізраїлевим, але Левити теж не були помазані.

Так само рукопокладення пресвітерів і пасторів символізує, що громада делегує їм повноваження бути духовними лідерами. На відміну від Левитів, пресвітер чи пастор не виконує ніякого ритуального служіння. Тому, з біблійної точки зору, пресвітер чи пастор не є помазаником Божим у старозавітному розумінні.

Пресвітерське служіння виборне, їм наділяють тих, у кого громада бачить відповідний дар лідерства. Але Павло каже, що пресвітерові потрібно виявляти виняткову честь — і по-іншому бути не може. Незважаючи на те, що пастор не наділений якимись надприродними силами, він, перш за все, — лице громади в суспільстві. Виявляючи повагу до пастора, громада поважає свій вибір, який вона зробила, помолившись Богові. І тому якщо члени громади ставляться нешанобливо до своїх пасторів і пресвітерів, то вони, перш за все, нешанобливо ставляться до власного молитовного вибору.

Пресвітер і пастор не наділені надприродними силами і, як і будь-які люди, можуть помилятися й навіть духовно падати. На відміну від пророка або первосвященика, або царя, духовний лідер, який не справляється зі своїм дорученням, може бути усунутий церквою з посади. Однак церкві це слід робити з обережністю, пам’ятаючи, що він — лице церкви, а тому потрібно дотримуватися рекомендацій: «Не приймай скарги проти пресвітера, хіба що при двох чи трьох свідках» (1Тим.5: 19).

Олександр БОЛОТНИКОВ, пастор

Благовісник, 3,2019