Коли прокляття стає благословенням

Історія мусульман, які прийняли Ісуса Христа

З 12 до 15 листопада в Києві проходила консультація П’ятидесятницьких Європейських Місій (РЕМ). Після урочистого відкриття цього міжнародного форуму, що відбувся на базі церкви «Філадельфія», біля 100 лідерів різних місій з усіх куточків Європи ділилися досвідом свого служіння та виробляли нові стратегії щодо місіонерської праці у світі, який надзвичайно швидко змінюється.

На цьому заході були присутні два представники Середньої Азії: батько і син. Їхнє служіння особливе: батько, з дитинства має порушення слуху, вже багато років працює з такими ж глухими у своєму регіоні. Син супроводжував його як перекладач з мови жестів. Вони розповідали про свою місіонерську працю, говорили про особливості та труднощі роботи в мусульманському середовищі.

Під час перерви між засіданнями ми звернулися з проханням до наших братів більш детально розповісти про своє служіння, на що вони радо погодилися, але попросили не згадувати не тільки їхніх імен, але й навіть міста та республіки колишнього Радянського Союзу, де проживають. Це небезпечно й може зашкодити їхній діяльності.

Що ж, представимо їх просто: батько та син із Середньої Азії.

Проклятий

Я народився в мусульманській родині. У мене шестеро братів, серед них тільки я глухий — і це робило мене особливою дитиною.

Мусульмани мають свята, на які запрошують усю родину, сусідів, знайомих. І саме на таких святах я особливо відчував свою фізичну ваду. Коли приходили гості, мене закривали в окремій кімнаті. І тільки через вікно я міг бачити гостей та святкування. Мене ховали, бо батькам було соромно, що в сім’ї є глуха дитина. В ісламі глухі, сліпі чи криві вважаються проклятими Аллахом, відкинутими, а для сім’ї вони велика ганьба. Я ще був малий, не розумів, чого мене ховають від гостей, запитував у батьків, чого так. Вони відповідали, що Аллах тебе прокляв, тому ніхто про тебе не повинен знати. Ось так я виростав.

Коли підріс, почав їздити по Радянському Союзі, у Північній Осетії познайомився зі своєю майбутньою дружиною. Вона єврейка й теж глуха. Коли я сказав, що буду на ній одружуватися, уся моя родина повстала проти мене: чому росіянка, не мусульманка, у нашій родині так не прийнято... Але я все-таки одружився на ній.

Не знаходячи любові й розуміння, я став жити грішним життям: курив марихуану, вживав наркотики. Це відбилося на здоров’ї: став хворіти, з ока постійно текло, спухли коліна, руки. Я надіявся, що Аллах мене таки полюбить і простить мені. Приносив у мечеть барана, щоб зарізали за мене, за мій гріх. Служителі брали барана, приносили його в жертву, але мене виганяли з мечеті. Я був дуже злий на всіх, хотів побити імама, який мене виганяв, але доводилося мовчки йти геть із думкою, що Аллах мене не любить.

Тоді я став ходити до ворожбитів. Одна з них сказала принести курку, віника, ще щось там. Стала шептати, бризкати на мене водою, дістала з курки серце, змусила з’їсти його сирим… Але ніякого полегшення, ніякого зцілення не сталося. Був лише біль, фізичний і душевний. Я знову перейшов на наркотики, це мене хоча б на якийсь час заспокоювало. А потім став приходити диявол та нашіптувати, що я проклятий і Аллах мене ніколи не прийме, що я так і помру страшною смертю…

Мені ставало все гірше та гірше, коліна пухли, мене лихоманило, відчував, як тіло наливалося чимось важким. Хворіла й моя дружина, 5 років вона майже не виходила з лікарні. Мені відверто казали, що так Аллах карає таких проклятих, як я.

Церква, де зцілюють

Якось до мене прийшов один глухий, як і я, чоловік і сказав, що він чув про одну церкву, де моляться — і Бог оздоровляє, але сам він там не був.

Ми прийшли з дружиною в ту церкву. Вона на відсотків 90 складалася з представників корінного населення, але служіння було російською мовою. Тоді наш син перекладав із мови жестів. Кажемо: «Ми чули, що ви можете помолитися — і ми станемо чути й говорити». Пастор відповів: «Ми помолимося, ми віримо, що Бог — цілитель, але не даємо гарантії, це Бог вирішує, яку відповідь дати».

Помолилися — ніякого результату, зцілення не сталося. Але ми відчули в собі якийсь вогонь, особливе тепло, і моя дружина сказала: «Хоча я й не зцілилася, але тут залишуся, тут мені сподобалося, моє серце відчуває теплоту, спокій та радість».

Десь через рік, а це був 1995-й, я побачив, що моя дружина змінилася, зцілилася, не хворіє, не в лікарні. Мене потягнуло в церкву, я почав ходити на богослужіння, слухати.

Підходить якось до мене пастор і каже: «Я хочу помолитися за тебе. Хочеш прийняти Христа?» «Так», — відповідаю. Зняв шапку. У мене в кишенях були сигарети, то я викинув їх. Він помолився. Я відчув, що втрачаю силу, падаю. Пастор сказав, що Дух Святий мене торкнувся.

Я пішов додому і знову взявся курити. Через деякий час приїхав єпископ зі столиці. Він прийшов до нас додому й помолився за мене з дружиною. Ми відчули присутність Духа Святого, вогонь і тепло. І тоді через цього брата прозвучало пророцтво, що Бог використає нас для великого служіння в Азії. В моєму домі висіли тексти з Корану, бо я ще надіявся, що Аллах мене прийме. Єпископ, коли побачив їх, то сказав забрати.

У мусульман мати в родині глухого — це вже ганьба, а якщо хто переходить у християнство — від такої людини родина взагалі відрікається. Мені сказали повернути всі тексти з Корану, які були в моєму домі. Але коли я повідомив, що їх спалив, то пригрозили мені, що я протягом тижня помру… Але я ще живу, а з моїх братів-мусульман уже нікого немає серед живих.

Служіння

Бог очищав мене від усіх гріхів, які я робив раніше, щоб використовувати в служінні. Були випробування, труднощі, але я розумів, що так відбувається моє очищення, мого серця, залежностей у тілі. Моє око, яке було покрите більмом і затекло, стало нормальним, ноги, які постійно були опухлими, стали здоровими. Повністю отримав зцілення усіх органів.

Я через 5 років труднощів та випробувань став розповідати своїм глухим друзям про Ісуса. Спочатку це було в нашому місті, потім — у навколишніх селах, і тепер у нашій області немає жодного глухого, який би не чув Євангелії. Після цього стали розширювати наше служіння на інші області республіки.

Ми організували спеціальну команду, бо я сам вже не міг охопити стільки територій. Стали шукати, хто б міг нам допомагати фінансово на дорогу, проживання, бо наші поїздки розтягувалися на багато днів. Багато допомагала нам церква, пастор особисто був зацікавлений в такій праці. Таким чином вдалося значно розширити географію нашої праці.

Коли приїжджаємо в нове місто, аул чи кишлак, ми шукаємо там глухих. Їх легко знайти: у будь-якому населеному пункті є базар — і там стовідсотково є хтось із глухих. Знайшовши одного, знайомишся з усіма, хто там живе, бо вони знають один одного. Ми пропонуємо зібратися усім разом для спілкування. Зазвичай збираємося в того, з ким першим познайомилися. Там розповідаємо про Ісуса. Багато ставлять запитань, а насамперед: «Нащо ти нам розповідаєш про Бога, коли Він не любить нас? Ми ж прокляті й відкинуті Ним». Тоді кажемо, що в Аллаха може бути й так, але Ісус любить людей такими, які вони є. Пояснюємо основи Євангелії — і багато хто приймає Христа у своє життя.

Ціна служіння

У нашій команді десь біля 30 людей. Ми на п’ятницю, суботу й неділю виїжджаємо в різних напрямках. Глухі їздять самі, для них достатньо мови жестів, щоб подорожувати й знаходити таких самих глухих. Ми потрапляємо в різні ситуації: забороняють, ловлять, арештовують. У одному місті я сидів 15 діб у міліцейському відділку. Зазвичай зустрічі відбуваються вночі, щоб не бачили сусіди. Бо якщо хтось побачить, що в дім заходять 20-40 людей, то викликають міліцію.

В одному з найнебезпечніших регіонів під час служіння арештували нашого брата. Довго не знали, що з ним робити, бо він з іншого міста приїхав. Там його дуже побили, пошкодивши внутрішні органи, і через два тижні він помер від внутрішнього крововиливу.

Але бувають і чудеса. В одному з небезпечних районів на нас донесли сусіди. З нами було біля 50 чоловік, ми сиділи в невеликій кімнатці — і раптом відчиняються двері, вриваються спецназівці в масках і з автоматами. Коли вивели нас надвір, ми побачили три автобуси, отже, операція готувалася заздалегідь. Відвезли в дільницю. Один із міліціонерів сказав, що потрібно покликати муллу, він скаже, що з нами робити. Приїхав мулла. Йому кажуть: «От ми зловили цих людей, що з ними робити? Якщо вони молилися, звершали намаз, то відпустимо, якщо ні, то будемо далі розбиратися». В одного з нас знайшли Новий Завіт. Мулла, побачивши його, і те, що ми всі глухі, сказав: «Відпустіть їх, це глухі, вони прокляті Аллахом, він їх все одно не чує, не возіться з ними». І нас усіх відпустили.

Ми глухим завжди пояснюємо, що в ісламі до таких людей, як ми, особливі вимоги. Там учать, що хоча ви прокляті, але служіть Аллаху, приносьте жертви, може він колись і прийме вас у рай. Ми вчимо, що у християнстві не так, Бог одразу прощає людині, незалежно від того, яка вона, глуха чи чує, сліпа чи зряча, багата чи бідна. Коли до Нього звертаєшся — Він одразу вислуховує й одразу відкриваються небеса.

Специфіка нашого служіння ще в тому, що наші команди суто чоловічі або суто жіночі, бо в ісламі чоловік не може просто так розмовляти з чужими жінками. Тому з жінками спілкуються жінки-місіонерки.

У деяких регіонах неможливо збиратися великими групами, тому ми проводимо по декілька зустрічей у невеликих групках по 4-5 чоловік. Наше служіння, як правило, — це особисте свідчення.

Трудність та, що глухі люди здебільшого не мають жодної освіти, не ходять у школу, дехто навіть не знає мови жестів. Раніше, за радянських часів, були спеціальні школи-інтернати для глухих, тепер цього немає. 90 відсотків не вміють ні читати, ні писати. Пояснюємо на малюнках. Хрещення не можемо проводити відкрито, у більшості випадків — у приватних будинках, у надувних басейнах. Далеко в горах, де немає людей, можемо проводити хрещення в річках, швидко, щоб ніхто не бачив.

У нашій країні ми вже євангелізували 120 населених пунктів. Але всіх їх є 500, так що праці багато. Нам не вистачає ні людей, ні фінансів, дуже потрібна допомога. Віримо, що Бог з нами. Ми вже 20 років у цьому служінні, вже не бачимо життя без нього. Тепер виходимо за межі нашої країни, маємо зв’язки зі служіннями в інших республіках Середньої Азії. Плануємо таке служіння в Афганістані.

Я давно вже був би в могилі, але завдяки Богові живий, та ще й можу Йому служити й приводити до Нього відкинутих суспільством людей.

Син

Син служителя працює разом із батьком.

— У мене є брати, теж глухі, але їхні діти чують. Сам я маю троє дітей, але усі глухі… Я спочатку не розумів, чому так сталося, за що це мені, може, щось не так зробив. Але з роками зрозумів, що Бог хоче мене бачити в цьому служінні. І тепер я разом із батьком працюю серед глухих, мандруємо й навчаємо. Бог мене й досі вчить більше довіряти Йому попри всі труднощі та небезпеки.

Розмовляв Юрій ВАВРИНЮК

Благовісник, 4,2019