Як діють Божі благословення у поколіннях?

Унікальна історія багатодітної сім’ї Володимира Савочки

Селище міського типу Степань, що розташоване на річці Горинь, належить до найдревніших поселень Полісся. На початку XIX століття тут, на Рівненщині, розгорівся потужний вогонь п’ятидесятницького пробудження, були проведені важливі з’їзди та конференції.

Коли відвідуєш церкву ХВЄ у смт Степань, одразу впадає в око велика кількість дітей та молоді. Активне життя християнських сімей позитивно впливає на благополуччя селища. У загальноосвітній школі нараховується понад тисячу дітей, до 30% з яких — діти з віруючих сімей. Директор школи — член місцевої церкви. Крім цього, є ще й дошкільний заклад, музична школа, яку також відвідують діти віруючих батьків.

Познайомившись ближче з пастором цієї церкви Володимиром Савочкою, зрозумів, у чому причина успіху як окремих сімей, так і місцевості загалом. Вона в чистій християнській науці, яка проповідується в місцевій церкві, та особистому прикладі зразкового, богобоязного життя її членів.

Володимир Васильович разом із дружиною Тетяною виховують 17 дітей. Історія його родини — це унікальний приклад того, як Боже благословення діє в поколіннях! Ми вирішили поспілкуватися з пастором, щоб він детальніше поділився з нами секретами успіху щасливої сім’ї, активної та живої церкви.

— Уже сам факт того, що я народився й був вихований у багатодітній християнській сім’ї, — велике благословення. Мій батько — Савочка Василь Олексійович — народився 1930 року в сім’ї пресвітера. Добрий приклад батьків, євангельська наука та гарячі молитви допомогли батькові ще тоді, в дитинстві, обрати правильний шлях та йти за Господом усе своє життя. Дідусь Олексій Павлович був дуже приємною людиною, завжди привітний, радісний, любив пожартувати з нами. В останні роки життя він зовсім перестав бачити.

Невеличка дідова хатина з маленькими віконцями стояла над самісіньким берегом річки Горинь. На широкій призьбі, яка була зроблена навколо хати, любили сидіти сусіди, ділитися новинами чи співати народних пісень. Дід Олексій не втрачав можливості розказати людям про новий шлях, який відкрив йому Бог.

Нам у дитинстві було дуже цікаво дізнатися, чи впізнає нас незрячий дід, коли ми прибігали до нього. Інколи навіть підбирали інший голос. Тоді, пам’ятаю, дід прикликає кожного до себе, долонею поміряє нас — і називає наші імена. А далі кладе свою руку на голову й благословляє. Бабуся Текля завжди пригощала нас чимось смачненьким, особливо запам’яталися соковиті яблука Білий налив, які, впавши з яблуні, що росла біля самого порогу, котилися з гори аж до річки, де був прив’язаний дідусів човен, майстерно витесаний із колоди.

Хорошим рибаком був дід Олексій, про це свідчила смачна бабусина юшка із сушених грибів та риби. А яким пахучим і смачним був чай із різнотрав’я! Це все залишилося приємними спогадами з дитинства…

— Ви виросли в багатодітній сім’ї. Чи відчували в чомусь нестачу? У яких умовах жила сім’я?
— Важко уявити собі, яких неймовірних зусиль потрібно було докладати нашим батькам, щоб забезпечити потреби такої багатодітної сім’ї. Адже не було в той час таких умов для проживання, які ми маємо тепер: ні пральної машини, ні газу. Транспортні засоби взагалі рідко хто мав, хіба що велосипед. Ніякої соціальної чи гуманітарної допомоги — розраховували люди лише на власні сили.

Великим благом було те, що мої батьки щиро любили Господа, молилися до Нього — і Він посилав своє благословення. Усі ми, дванадцять дітей, були і ситі, і одягнені — ще й іншим допомагали. Пригадую, як сусіди не раз казали батькові: «Як же Василь збирається прогодувати стільки дітей?» Та коли ми попідростали — мова стала зовсім іншою: «А що тобі, Василю, сіно погребти такою бригадою, чи картоплю викопати?..»

Батько все життя працював столяром, люди знали його як хорошого майстра. Мати справлялася, як то кажуть, на два фронти: і сім’ю нагодувати, і в колгоспі відпрацювати.

— Що найбільше вплинуло на ваше виховання чи стало прикладом для наслідування?
— У церкві батько виконував служіння диякона, проповідував і співав у хорі. Особливо дбав про молитовні зібрання, любив відвідувати сусідні церкви. Ще й тепер віруючі пригадують його полум’яні проповіді. Напевно, це передалося йому від діда Олексія, який дуже багато подорожував, проповідуючи Євангелію. Подорожував разом із такими братами, як Юхим Стрєлка, Ксенофонт Ширко, Павло Ярема. Часто мандрівки тривали по декілька місяців, а їхнім результатом були нові спасенні душі та відкриті церкви.

Цікаво було дізнатися, як наші батьки поєднували проповідь із професією. Мій дідусь та інші степанські брати за професією були шевцями, шили шкіряні чоботи, які на той час далеко не всі могли мати. Майже всі люди ходили в постолах, а хто мав взуття з натуральної шкіри, вважався заможною людиною. Отак йшли наші брати з села в село, зупиняючись де на тиждень, де на довше, доки не обують усіх, хто бажає. При цьому засівали людські серця Словом правди.

Отож, вчинки мого батька, його ревність та щирі молитви, а інколи й ремінь позитивно впливали на моє виховання.

— Чи доводилося сім’ї терпіти переслідування за віру в Бога?
— Батько був два рази засуджений на п’ятирічні терміни. Любив я ходити з батьком на роботу в цех, особливо коли він працював у другу зміну. Я знав, що після зміни прийде дядько Михайло, мій дядько, який також не один термін відсидів у в’язниці. Він працював нічним сторожем. І коли вже зустрінуться вдвох — починають згадувати пригоди, які траплялися на зоні, і як чудово рятував їх Бог. Я слухав їх залюбки! Які дорогоцінні хвилини, проведені в спілкуванні, у сімейній атмосфері, у розмові про Бога!

Ці приклади гартували мою, тоді ще дитячу віру. Опісля я й сам не раз переконувався, особливо під час проходження служби в армії, наскільки близько до нас Господь, коли нам важко.

Про один із випадів хочу засвідчити. Служити мені довелося з багатьма братами з Рівненської та Волинської областей в містечку Тихоокеанський, неподалік Находки. Нас по декілька чоловік розформували в різні військові частини. Ми впродовж служби використовували будь-яку можливість, щоб зустрітися й разом помолитися, разом провести зібрання. В одній частині зі мною служив ще один брат — Юрій Конько з Полян. Наш комбат вдавався до різних методів, щоб перевиховати нас. Він не раз повторював: «Либо я вас перевоспитаю, либо посажу, иначе я не офицер Советской армии». Дуже зручним моментом непомітно покинути частину в неділю був час перегляду кінофільмів. Усі солдати й офіцери після обіду охоче йшли в клуб, а ми мали декілька вільних годин.

Одного разу командир, дізнавшись, що нас немає, вирішив провчити нас. Він дав наказ, щоб усі солдати вишикувались біля клубу. І стали чекати, «поки богомоли всі гріхи відмолять». Погода була холодна, почався дощ. Поки нас сповістили — минуло більше години. Як тільки ми зайняли свої місця в строю, комбат наказав зайти всім у клуб. Та ми залишилися стояти на місці. Тоді він знову повернув усіх на майданчик. Так повторювалося декілька разів. Атмосфера загострювалася, в очах солдатів горів вогонь ненависті. На третій раз він поставив нас перед строєм і дав волю своїм емоціям. Виказавши все, що хотів, він став лихословити Бога. Тоді я відчув у серці, що Господь заступиться за нас. Було очевидно й для інших, що командир перейшов межу. Буквально на другий день він йшов по тому ж асфальтовому майданчику, упав і зламав ногу в стегні. Довгих три місяці лежав на витяжці в травматології.

— Розкажіть про свою сім’ю та родину. Наскільки я знаю, вона у вас дуже велика, і тепер її представники живуть по всьому світу?
— Так. Я маю велике благословення від Господа — чудову дружину Тетяну, сімнадцять дітей (9 синів та 8 доньок) і 6 внучат. З ласки Божої ми маємо все необхідне як для фізичного, так і для духовного життя — усе посилає нам небесний Отець. У родині моїх батьків 12 дітей, 95 внуків і 61 правнук, які проживають у різних країнах: Америці, Німеччині, Білорусі та Україні, виконують різні служіння. Намагаємось з усіма підтримувати спілкування.

— Ворог намагається знищити сім’ю, йде боротьба за сімейні цінності. Яким чином християнам потрібно захищати сім’ю?
— Тепер на захист сімейних цінностей, на захист сім’ї проводяться різні заходи, семінари. Християни розуміють, що цінності сім’ї потребують певної підтримки, особливо духовної, моральної. Найперше, така підтримка має бути в церкві, в родині. Найкращий «семінар» — власний приклад життя багатодітних сімей. Коли батьки приносять новонароджених діток у зібрання, щоб церква звершила молитву за їхнє благословення, служителі й проповідники нагадують обітниці, які даровані від самого Господа, наводять багато життєвих прикладів про Божу турботу. Це дає свій результат. Нехай будуть благословенні сім’ї народу Божого! Нехай будуть благословенні наші діти!

Олександр ГЕНІШ, блог «Власний погляд»

Благовісник, 3,2019