Благовісник

Свідчення

Тепер ми щасливі!

Мене звати Валерій, мою дружину — Лена. Багато років ми знали й вірили, що Бог є, але ніколи до Нього не зверталися і Йому не служили. Ми жили звичайним мирським життям. Я працював завфермою в колгоспі, Лена доглядала дітей, яких у нас народилося двоє. Коли я поїхав до Румунії на заробітки, то ніщо не віщувало біди. А вона вже була поряд. Коли я повернувся додому, Лена вже лежала паралізованою в районній лікарні. Їй потім у Вінниці зробили операцію на спинному мозку. Ми пережили чотири місяці безсонних ночей і невимовного болю. Біля Лени сиділи по черзі я, її сестра і мама. Через місяць у неї поворухнувся палець на одній нозі. Ми зраділи і з більшим ентузіазмом продовжували робити їй масажі, вправи для ніг — і це дало свій результат. Через чотири місяці я думав, що поставив Лену на ноги. Я навчав її заново ходити, немов дитя. Потім вона почала ходити сама — спочатку за допомогою костурів, потім з паличкою. Я привіз додому хлопчиків (вони були у моїх батьків на Черкащині), не бачились з нами більше трьох місяців. Старший, Костик, каже: «Я так за тобою заскучав!» А менший прийшов до мами, а вона не може його взяти на руки. Тоді він каже: «Мамо, я тебе продам і куплю іншу маму, бо ти не хочеш мене глядіти». Таке було...

Минуло два роки. Лена вже помаленьку ходила. Ми були щасливими. Але біда знову прийшла в наш дім. І знову Вінниця, знову операція. Після другої операції Лена уже не ходила. Їй робили масажі, але все безрезультатно. Через два роки їй зробили третю операцію, але на ноги вона так і не встала.

Мої «друзі» почали мене жаліти. Я почав жаліти себе. Життя пішло навкіс. П'янки, гулянки — всього було. Скільки Лена натерпілась від мене! Були хвилини, що хотів залишити сім'ю, але щось зупиняло мене від такого кроку. Аж потім я дізнався від Лени, що вона молилась за мене упродовж декількох років.
Настав 2004 рік. І ось мої давні знайомі-християни, які зараз в Америці, одного разу зателефонували нам і запитали: «Ви вже були скрізь: і в лікарів, і в знахарів, а до Бога ви звертались?..»

І ось я поїхав до євангельської церкви в Деражне Рівненської області. Там вперше за 44 роки свого життя став на коліна перед Богом. Познайомився з віруючими. Їхня щирість, доброта, впевненість у тім, що Бог живий і реальний, справили на мене позитивне враження. Вони з неабияким терпінням давали пояснення на мої наївні запитання про Бога.

Вдруге я їхав у Рівне вже з Леною. Потрапили на богослужіння в церкву «Молодіжна», що в Рівному. Молилися за оздоровлення дружини. Вів те богослужіння Дмитро Березюк. Коли спитав: «Хто хоче служити Богові?» — Лена виїхала вперед на візку. Мої очі наповнилися слізьми каяття, віри і болю. Я зрозумів — яка сила в цієї жінки! Протягом десяти років я її принижував, а вона молилася за мене, вона вірила, що буде ходити, і вірить зараз.

Після того, як я повернувся з Деражного, ми почали читати дитячу Біблію і переказувати один одному. Незабаром Коля і Леся Степанчуки з Америки повідомили нам, що в Жмеринці є євангельська церква і служителі з тієї церкви проводять богослужіння в сусідньому селі. Ми почали їздити в те село. Я рішуче порвав зі своїми старими друзями, поганими звичками. Тепер ми з Леною знову сім'я. Я схиляю перед нею голову, прошу прощення в Господа за ті роки, упродовж яких ятрив серце Ісусу Христу через своє погане ставлення до своєї жінки. Ми віримо, що живий Господь з нами, Він нас любить і оберігає, й ніколи не залишить нас у біді. Ми молимося й віримо, що Лена буде ходити. Я прошу Господа, щоб Він допоміг Лені й нашим хлопчикам, яким уже 16 і 18 років, побачити маму здоровою. Я дякую Господу, що Він був завжди зі мною і не дозволив мені залишити сім'ю. Дякуючи Господу, ми знову хороша сім'я. Я дякую усім євангелістам з Америки, Рівного, Закарпаття і Жмеринки, через яких Господь прийшов до нашої сім'ї. Вони підтримують нас Словом Божим, зміцнюють наш дух. Раніше ми з Леною не жили, а страждали всі ті тринадцять років, що вона в інвалідному візку, бо ми не знали Господа. Тепер ми щасливі, бо з нами Бог. Ми тепер з Ним — і нас ніщо не лякає.

Коли я несу Лену на руках (буває інколи така потреба), то не відчуваю незручності, бо з нами Бог і тільки Йому відомо, чому так відбувається. Ми дякуємо Богу, що Він послав нам розуміння істини Слова Божого і просимо Його про зцілення.

Ісус Христос нас уже чує. А чи чує Він вас? Моліться — Він почує і вас, просіть — і Він виконає ваші бажання.

Валерій ЧАЮН,
с. Перекоринці, Вінницька обл.

"Благовісник", 3,2014