Благовісник

Свідчення

«Ти перемінив мені плач мій на радість»

Автор: Людмила КОЛЕСНІЧЕНКО

«Ти перемінив мені плач мій на радість, жалобу мою розв'язав, і підперезав мене радістю, щоб славу співала людина Тобі й не замовкла! Господи, Боже мій, — повік славити буду Тебе!» (Пс. 29:12-13).

Стати мамою я мріяла ще із самого дитинства. Ми з сестрою виростали в Україні й дуже любили доглядати маленьких діток. Про це знали всі на нашій вулиці, тому довіряли нам своїх немовлят — і ми із задоволенням їх бавили. Ми дуже раділи, коли в нас народився ще один братик незадовго до виїзду в Канаду. Там, у Канаді, я вийшла заміж у досить молодому віці, ще коли навчалася в університеті. На той час ми з чоловіком віддали планування нашої сім'ї в руки Божі й вирішили, що я буду продовжувати навчання, але якщо Господь нам дасть дитинку, то я призупиню навчання. Я не надавала особливого значення тому, що не вагітніла, адже ми довірили цю справу Господу, я зосереджувалась над тим, щоб успішно закінчити університет. Після закінчення університету Господь дав мені роботу в імміграційній службі. Та щораз сильніше мене стала турбувати думка, що в нас не буде дітей. Ми звернулися до лікарки, котра після огляду сказала, що з нами все добре, порекомендувала прийти до неї через рік, якщо я не завагітнію.

Минув рік, дітей у нас так і не було. До лікаря мені не хотілося повертатися, ми молились і просили, щоб Сам Бог нам дав дитинку. Звичайно, чекати було нелегко. Хоч Господь неодноразово обіцяв дати нам дітей, диявол старався посіяти в мені страх і сумніви, особливо коли помічала тих людей, які не хотіли мати дітей або, як мені тоді здавалося, не заслуговували їх, але вони в них народжувалися. Усе ж таки навіть у моменти, коли мій розум впадав у паніку й емоції були збентежені, десь дуже глибоко в моєму серці Господь творив спокій, і я знала, що Він вірний Своєму Слову. Тому коли люди запитували в мене, чи у мене є діти, я їм відповідала, що не маю, але матиму. І кожен раз, як я це сповідувала, у моє серце приходила нова віра й впевненість. Недавно я почула один вислів про віру, який допоміг мені зрозуміти краще, як нам потрібно вірити. Якщо ми маємо Слово від Господа, то нам потрібно вірити не в загальному, що Господь може зробити те, що Він сказав, але що Він зробить. Я дуже вдячна Господові за Його Святе Слово і за Духа Святого, бо без Нього я би не змогла вірити. Коли я зверталася до Слова Божого, Дух Святий говорив до мого серця. Я поволі почала розуміти, що вірити — це означає чекати Господа й боротися із страхом і невір'ям.

Коли я молилася і просила в Господа, щоб дав мені Своє Слово, декілька разів я отримала одне і те ж: «І терплячи довго отак Авраам отримав обітницю». Хоч це підбадьорило мене, але слова «терплячи довго» не дуже мене втішили. Ми, люди, не любимо чекати, особливо в теперішній вік мікрохвильових печей, де ми можемо натиснути на кнопку — і за декілька хвилин їжа готова. Так і в наших стосунках з Богом ми відразу хочемо отримати те, про що просимо, але не дуже часто так буває. І не тому, що Господь не може чи не хоче нам відповісти, і не тому, що нам потрібно «вимолювати чи переконувати» Його дати нам те, що ми бажаємо, але тому, що Він учить нас чекати. Я стала запитувати в Господа, чому Він так довго не відповідає, і Він дав мені Своє Слово, записане у Книзі пророка Єремії, 29:11-13: «Бо Я знаю ті думки, які думаю про вас, — говорить Господь, — думки спокою, а не на зло, щоб дати вам будучність та надію. І ви кликатимете до Мене, і підете, і будете молитися Мені, Я буду прислуховуватися до вас. І будете шукати Мене, і знайдете, коли шукатимете Мене всім своїм серцем». І як не прикро це визнавати, але в труднощах ми починаємо більше шукати Бога. Так було зі мною. Та коли я стала більше спілкуватися з Богом, то зрозуміла, який Він чудовий і як мало я Його знаю. Мої стосунки з Ним стали зростати й міцніти. Спілкуватися з Богом — це просто прекрасно!

Хоча Господь мене благословив добрим чоловіком, чудовими батьками, чудовою сестрою, братами і чудовою церквою в Торонто — сестрами й братами, які мене підтримували і за мене молилися, були часи, коли мені ставало дуже важко і здавалося, що немає нікого, хто міг би полегшити біль мого серця. І тоді мій Небесний Отець втирав мої сльози, пригортав і заспокоював мене. Коли я стала пізнавати Отцівську любов, то Він почав працювати з моїм серцем, більше відкривати Своє Слово і говорити про моє призначення. Це мені допомагало більше посвячувати себе служінню Богові, допомагаючи іншим людям і працюючи в церкві.

І ось навесні 2007 року я, нарешті, завагітніла. Коли дізналася про це, мої руки затремтіли, і я заплакала від радості. Дитинка мала народитися 5 січня 2008 року, як визначила моя лікарка, і ми з нетерпінням чекали цього часу. Я мимоволі стала планувати дитячу кімнату. Вона в нас пустувала, і я думала, де поставити колиску і як розмістити інші меблі. Я думала, що вже прийшов кінець моєму чеканню…

Але через сім тижнів я раптом втратила цю вагітність. Це пережити було дуже важко, але і в цей час Господь дарував свою допомогу. Коли я лежала в ліжку й плакала, то в кімнату зайшов лікар. Я ніколи не бачила, щоб лікарі так поводилися, але він сів на ліжку біля мене, став витирати мої сльози й утішати мене. А тоді з великою впевненістю й добротою подивися мені в очі та сказав: «Не хвилюйся і не плач, у тебе будуть діти». Мені здавалося, що це Господь послав свого ангела, щоб полегшити мій біль. Його співчутливе ставлення до мене, а особливо його слова мені допомогли. Я також дякую Богові за мого чоловіка, який був поруч, хоч сам він також переживав глибокий біль, та все ж старався втішити мене. Він став молитися й заохочувати мене благословляти ім'я Господнє. Ми сиділи на ліжку й разом плакали й славили Бога, благословляючи Його ім'я.

Та все ж коли ми повернулися із госпіталю, було дуже важко зайти в хату. В моїй голові щоразу поставали картини дитячої кімнати, і мені було так жаль цієї дитинки, яку ми втратили, що здавалось, я не витримаю цього душевного болю. Я просто закричала: «Боже, забери цей біль, я не можу витримати». І в цю мить я відчула, що біль стих. Хоч потрібен був час, щоб мої рани загоїлися, та в серце поступово приходив спокій. Господь почав глибше показувати мені моє серце, мої цінності й пріоритети.

Ми часто кажемо Богові, що Він для нас найдорожчий і найважливіший, але чи насправді це так? Коли нам добре і все йде, як ми хочемо, то тоді неважко так висловлюватися. Я стала глибше замислюватися над своїми цінностями і зрозуміла, що мати дітей для мене було надзвичайно важливо. Хоча це непогана мета, але вона була, можна сказати, однією із найважливіших у моєму житті. Але Слово Господнє нам каже, щоб ми полюбили Бога всім своїм серцем, розумом, душею і всією своєю силою. Якщо Він не буде у нас на першому місці, то фундамент нашого життя стоятиме на піску, і дім не зможе вистояти, коли прийде буря.

Якось під час ранкової молитви я розгорнула Книгу пророка Авакума, 3:17-19: «Коли б фігове дерево не зацвіло, і не було б урожаю в виноградниках, обманило зайняття оливкою, а поле їжі не вродило б, позникала отара з кошари і не стало б в оборах худоби, — то я Господом тішитись буду й тоді, радітиму Богом спасіння свого!» Прочитавши це Слово, я закрила Біблію, але відчула, що Господь промовляє до мене. Він запитав мене, чи я можу так само сказати. Я стала молитися, але відчула, що Він чекає моєї відповіді. Тоді я сказала Йому, що буду славити Його і служити Йому, навіть якщо Він не дасть мені дітей. І Господь випробував мене в цьому.

У 2008 році я знову завагітніла. Я була настільки обережною, що боялася швидко йти по хаті, вище підняти руки, щоб достати щось із верхньої полички на кухні, і кожен, навіть нормальний симптом вагітності викликав у мене тривогу. Я була «паралізована» цим страхом і настільки напружена, що сама себе запитувала, як зможу так витримати дев'ять місяців. Я молилась, щоб Господь мені допоміг, але не могла повністю довіритися Господу.

Десь через 14 тижнів я втратила й цю вагітність. Звичайно, мені знову було дуже боляче, але Дух Святий говорив, що потрібно заспокоїтись і довіритися Господу…

У 2010 році, коли я проходила щорічне медичне обстеження, моя сімейна лікарка порекомендувала звернутися до клініки з безпліддя, щоб пройти більш ретельне обстеження. Я дуже не хотіла йти туди, але подумала собі, що якщо не завагітнію до кінця літа, то, можливо, піду. Восени ми зустрілися з лікарем, і я йому зразу сказала, що не хочу ніяких процедур зі штучного запліднення. Лікар усміхнувся і сказав, що треба спочатку пройти обстеження, задля якого ми й прийшли. В ході обстеження жодних проблем не було виявлено, але оскільки я не вагітніла, лікар порекомендував таблетки, які сприяють продукуванню більшої кількості яйцеклітин. Порадившись з чоловіком, я згодилася взяти ці таблетки. Я приймала їх три місяці, але вагітність не наставала. У мене виникла навіть якась образа на Бога. Хоч я цього не виказувала вголос, у серці виникали питання, чому так у моєму житті. Я так щиро старалась працювати для Господа, жертвувала собою, своїми силами і часом. І що з того? Я не могла молитися, лише коли ставала на коліна, то просила: «Господи, допоможи мені» і коротко молилась іншими мовами. Це продовжувалося декілька тижнів, якби Господь не допоміг мені, я б не змогла вийти із цього стану.

Якось, коли я вдома просто мовчки стояла перед Господом, на мене зійшов страх Господній. Я зрозуміла, що маю образу на Господа. Я просила пробачення за всі свої думки, емоції, слова і відчула, як любов Господня обгорнула мене. Я пригадала слова, які казала перед Господом, що буду Йому служити, навіть якщо Він не дасть мені дітей. Я ще глибше зрозуміла, що Господь зробив для мене. Він віддав Себе, щоб спасти мене від пекла й від мук. Він дав мені вічне життя. На землі Він мене благословив чудовою сім'єю і церквою із сестер і братів, які мене люблять. Він дав мені здоров'я. Мені так стало соромно за себе. Я каялась перед Господом!
Одного вечора, десь перед Різдвом, ми з чоловіком сиділи вдома на дивані — і раптом у моєму серці виникло питання: «Господи, що ж я роблю в цій клініці? Як же я зможу засвідчити, що Ти дав мені дитину, якщо я звертаюся до лікарів?» Я стала плакати й каятись перед Господом. Мій чоловік приєднався до мене — і ми стали молитися, щоб Бог Сам дав нам дитину. Того місяця я навіть була рада, коли результат тесту на вагітність у клініці був негативний. Я їм сказала, що не прийду до них після Різдва. З мого серця спав великий тягар…

Я віддала свою потребу в руки Господні і стала набагато менше про це думати. Коли ж заспокоїлася в Господі, то Він дав мені ще одне відкриття: ми, жінки, свою цінність визначаємо через своїх дітей, за їхньою кількістю або своїми досягненнями. Мені важко було вважати себе повноцінною, бо в мене не було дітей, а Господь показав мені, що це неправильно, наша цінність визначається тим, що за нас заплачено найвищу ціну — Кров Ісуса Христа. Ми стали дітьми Божими, і наша цінність у Господі, а не в тому, що ми маємо чи чого ми досягли. Господь сказав мені, що однією з великих проблем нинішнього християнства є те, що ми дуже мало зосереджуємося на тому, хто ми є в Господі і що Він про нас думає, а віддаємо свою силу, фінанси і час на те, щоб набути якогось значення і мати вартість серед тих, людей які нас оточують. Мати сім'ю, дітей чи матеріальні речі не гріх, і не подумайте, що я хочу бути занадто «духовною», але коли вони визначають, хто ми є і нашу вартість, то наші пріоритети неправильні — тоді це гріх.

Оскільки на початку 2011 року ми з чоловіком були дуже зайняті на роботі, то на початку травня вирішили поїхати на відпочинок. Там мені довелося зробити тест на вагітність, бо від сонця на моїй шкірі з'явилось якесь подразнення, і я хотіла прийняти таблетку від алергії. Я не могла повірити своїм очам, коли побачила позитивний результат. Ми стали дякувати Господу й молитися. Я відчула, що настав кінець чеканню і Бог дав Свою відповідь. На відпочинку я слухала Слово Боже в аудіозаписі. Хоча я читала це місце багато разів, але ніколи не зауважувала, що Господь відкрив мені. Я слухала Євангелію від Луки, перший розділ, і коли дійшла до 6-7 віршів, то Господь чітко промовив до мене. Там йдеться про Захарія і Єлизавету: «І обоє вони були праведні перед Богом, бездоганно виконуючи заповіді й постанови Господні. А дитини не мали вони...» Я отримала відповідь на свої неодноразові питання про те, чому так довго. Я не прирівнюю себе до бездоганних Захарія і Єлизавети, але зрозуміла, що Бог має Свій час і Свій план, і не завжди нам дано знати чому.

Це була чудова вагітність. Я так мріяла відчути рухи дитини, почути її серцебиття — і Господь дарував мені цю можливість. Для нас із чоловіком це був просто надзвичайний час! Я дякую Богові за те, що Він благословив мене прекрасними рідними, за мою маму й мою сестру, які постійно підтримували мене. Коли навіть нормальні симптоми вагітності насторожували мене, бо я не знала, що нормально, а що ні, то вони підтримували мене і допомагали зосередитись на Бозі й Його Слові. Я дякую Богові, що Він тримав мене всі дев'ять місяців і 5 січня 2012 року допоміг щасливо народити здорового синочка Даниїла (4 кг, 52 см). Коли народився наш синочок, моя сестра пригадала мені, що наша перша дитинка також мала народитися 5 січня. Господь повернув втрачене! Слава Йому!

Кожен раз, як ми дивимося на нашого чудового синочка, який дуже любить усміхатися, ми радіємо, що Господь вірний. Він вчора, сьогодні й навіки той самий! Якщо Він допоміг нам, то обов'язково допоможе й вам, тільки заприязніться з Ним і шукайте Його.

Торонто, Канада

"Благовісник", 4,2012