Спонукаючи до нарікання на Господа…

Масове приручання (ні, не помилився словом) суспільної свідомості, щоб концентрувалася саме на хаосі і ремствувала на все, всіх і вся, стосується й християн, які щиро сповідують свою віру, бо вони теж більше концентруються на хаосі, що їх оточує, а не на тому, що робить Господь — Творець Усесвіту, часу, простору й Архітектор історії. Зосереджуючись на хаосі, ми перестаємо довіряти всемогутності й всевладдю Бога, втрачаючи розуміння Його місії — життя серед смерті, світла серед темряви, ягнят між вовків, світу серед ненависті, любові серед байдужості, милості серед прагнення помсти й відплати... І потім досить часто розчаровуємося в Ньому, звинувачуючи Його в тому, що Він не виконав волі нашої, нарікаючи на Нього й спонукуючи тим самим до нарікання інших щирих християн.

Ось що читаємо в Писанні про нарікання: «Суперниця її (Анни, матері Самуїла — прим. ред.) сильно засмучувала її, спонукаючи її до нарікання на те, що Господь замкнув її утробу» (1Сам.1:6). В історії про матір пророка Самуїла написано, що друга дружина Елкани, Пеніна (її ім’я означає «корал»), спонукала Анну (ім’я означає «милість») до нарікання на Господа за те, що в неї не було дітей. Пеніна, мабуть, оперувала цілком логічним на той час висновком: Закон Господній каже, що якщо ти вірний Господу, то плід лона твого буде благословенний Господом, і ти не будеш безплідною (див. 5М.7:12-14). Щороку Анна ходила до Шіло (близько 20 км від Рами), щоб принести жертву Господу й молити Його про дитину. І щороку Пеніна засмучувала її, спонукаючи до нарікання на Господа за те, що Він не дає їй дітей всупереч всім її благанням і жертвоприношенням...

Бездітність завдавала гіркоти й болю Анні й Елкані, але не Пеніні, яка, напевно, раділа її безплідності, не проявляючи до неї ні чуйності, ні співчуття. Бездітність у той час вважалася ганьбою й прирівнювалася в певному сенсі до прокляття (не те, що сьогодні, коли вона іноді перетворюється на предмет гордості з найрізноманітніших причин). Як Анна могла дивитися в очі своїм сусідам, родичам, друзям, священикам в Шіло, не маючи своїх дітей?

Попри те, що Пеніна спонукала Анну до нарікання на Бога, Анна не переставала надіятися на Господа, на Його благодать і милість, невпинно волала до Нього й щорічно приносила жертви в Шіло. Господь замкнув її утробу й не давав їй дітей не тому, що хотів заподіяти їй болю й страждань, а тому, що хотів благословити сином, через якого згодом прославиться Його Ім’я не тільки серед Ізраїлю, але й серед інших народів. Але благословити не сьогодні, а через певний час...

А що ж Пеніна? Вона бачить навколишню дійсність і хаос у житті Анни, якого вона не має влади змінити або контролювати, і спонукає її до нарікання: на себе, на інших, на дійсність і на Господа. Адже в житті Пеніни є результат любові та відповіді на молитви, а в житті Анни результату любові немає... Проте — тільки до часу, встановленого Господом. І коли прийшов час, призначений Господом, саме від Анни народився один із найбільших пророків Ізраїлю — Самуїл (ім’я означає «випрошений у Бога»), який помазав на царство і Саула, першого ізраїльського царя, і Давида, від нащадків якого через тисячу років народився Спаситель Ісус Христос.

Що відрізняло Анну від Пеніни? Анна була здатною розуміти, що її тіло сформував Господь, і Він же може ним керувати. Господь допустив бездітність, всупереч усім сподіванням і молитвам, і Він же може дати дитину. Довіра Господу не привела її до бездіяльності й пасивного очікування милості Божої. Скорбота й біль спрямовували жінку до надії на милість Божу, а не до нарікання на Нього. Тому вона невпинно чекала милості від Господа, ходила в Шіло (назва означає «мир, спокій») молитися й приносити жертви і — любила свого чоловіка. Зауважте, що Анна ходила в Шіло навіть попри те, що там служили два нечестивих священики — сини Ілія. Вона ходила в Шіло не до священика, а до Господа — просити благодаті й милості в Нього. Провина синів Ілія, що служили при скинії, не привела Анну до розчарування в Господі, у народі Божому, у скинії Божій, у служінні Богові.

Що відрізняло Пеніну від Анни? Пеніна сприймала свою здатність народжувати дітей як щось природне, можливо, як особисту заслугу перед Господом і чоловіком. Так, і вона ходила в Шіло молитися і приносити жертви. Але усвідомлення своєї (нібито) заслуженої здатності й богоугодності привело її до зарозумілого ставлення до своєї суперниці. Гіркоту, біду й безвихідне становище Анни вона використовувала для того, щоб направити її до нарікання на Господа...

Читаючи цю історію в контексті нашої соціально-політичної реальності, яку допустив саме Господь всупереч нашим сподіванням, очікуванням і прагненням, у мене виникає таке питання. Бачачи біля себе «Анну», на молитви якої не відповідає Господь (здається, що все навколо стає тільки гірше і хаос перемагає), — до чого ми її спонукаємо? Такою «Анною» сьогодні є всі ті, які, попри те, що відбувається в законодавчих, виконавчих, судових та інших органах влади нашої країни, все-таки сподіваються на Господа, очікують милості й благодаті від Нього. Активно, а не пасивно. Очікують від Господа, а не від судді Ілії, його синів або навіть свого чоловіка. Вони далі ходять до Нього в «Шіло», моляться Йому, приносять жертву Йому, виконують Його волю у своєму житті доти, поки не прийде призначений Отцем час — і Він не прославиться в їхньому житті.

Сьогодні, входячи в «Шіло» — у недільні зібрання людей, які сповідують християнство, перед кожним із нас постає питання: чи спонукаю я «Анну» звертатися до Господа, або ж, як «Пеніна», спонукаю її нарікати на Нього? Чи бачу я те, що робить Господь, чи харчуюся гріхами інших — органів влади, людей, які живуть довкола, християн, із якими відвідую зібрання, служителів церкви? Хтось уважно розглядає тільки хаос і беззаконня в житті іншого, а хтось усю свою увагу спрямовує на те, що робить і може зробити Отець, Який у видимому нам хаосі будує Своє Царство, над яким ні пекло, ні гріх, ні смерть не мають влади.

До чого ми сьогодні спонукаємо один одного в міжособистісних відносинах і в публічному просторі? Що сьогодні бачимо ми, люди, які називають себе християнами: у Господі, в іншому, в собі й навколо себе? Хаос і руйнівні обставини? Чи Боже виховання та Його руку, яка творить Царство Боже? І ті, й інші регулярно ходять щонеділі в «Шіло» молитися й приносити «жертви хвали»...

Чим більш уважні ми до Нього, тим менше нас розуміє «Пеніна», й іноді настільки мало, що засмучує нас, спонукаючи до нарікання на Господа. Але побачити дії Бога, знаки Його видимої й невидимої присутності можливо тільки з позиції смирення. Ні, не перед гріхом, владою, людьми, обставинами, навіть не перед національною ідеєю і навіть не перед Церквою, а тільки перед Ним. Передусім — перед Ним...

Наша сутність — як тюбик. Коли на нас тиснуть обставини життя, яких ми не в змозі контролювати, з нашого серця виходить те, що там зберігається. Зарозумілість? Ненависть? Гординя? Сварка? Ворожнеча? Мізантропія (презирство до людини)? Лихослів’я й лихомовство (приниження гідності іншої людини й навіть ворога)? Дратівливість? Наше серце наповнене тим, чим ми його годуємо: або гріхами інших людей, або місією Бога й надією на Нього.

Якщо в тюбику нашого серця хаос, значить із нього виходить хаос, бо від надлишку вміст виливається з серця в слова і стосунки, а також у публічний простір. Якщо в нашому серці — довіра Господу й упевненість, що Він Архітектор історії, простору й часу, то з нашої сутності виливається довіра Йому навіть у ситуаціях, які не в наших силах і не в нашій владі контролювати. І тоді ми здатні сказати, як і Христос: «Не моя, а Твоя воля нехай здійсниться...» І тоді ми здатні, як Анна, проявляти терпіння в надії на Господа, чекаючи Його часу, Його відповіді. Ми можемо проявляти терпіння в ставленні до Пеніни, яка регулярно нас засмучує й спонукає нарікати на Бога. Здатні проявляти довіру до Господа попри те, що ми не можемо пояснити тут і зараз, що й чому з нами відбувається. Можемо проявляти стійкість у тому, щоб перенести публічну ганьбу й сором за те, що допустив саме Господь, — не за наші гріхи, можливо, але для того, щоб згодом явити Свою славу в нашому житті...

Але на скільки вистачає терпіння в нас, християн, у нестримні часи «фастфуду» і «трьох кліків мишки»?

...Вірую, Господи, поможи моєму невірству!

Тарас ДЯТЛИК

Благовісник, 3,2019