«Чи ж не в боязні нашого Бога ви маєте ходити?..»

Жертовність — найбільша моральна чеснота. Вона характеризує здатність людини віддати щось своє комусь, поступитися власними інтересами заради когось. Вершина жертовності — віддати не просто якусь річ комусь чи навіть роздати весь свій маєток, а віддати своє життя за когось. Як і сказав Ісус Христос: «Ніхто більшої любови не має над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх» (Iв.15:13). Господь Ісус очікує абсолютної жертовності в стосунках із Ним: «…хто ради Мене згубить душу свою, той її збереже» (Лк.9:24); «…Коли хоче хто йти вслід за Мною, хай зречеться самого себе…» (Лк.9:23); «…кожен із вас, який не зречеться усього, що має, не може бути учнем Моїм» (Лк.14:33). Підробка в стосунках із Богом не проходить. Ніякої половинчастості, ніякої невизначеності: або ти повністю Його — або ти не Його. Можливо, про таку категоричність Господа Ісуса в питанні стосунків можна було б і сперечатися, якби Він Сам не показав нам прикладу й не віддав Себе в жертву за нас: «…за них Я посвячую в жертву Самого Себе, щоб освячені правдою стали й вони» (Iв.17:19). Це саме стверджує апостол Павло в Посланні до ефесян: «…поводьтеся в любові, як і Христос полюбив вас, і видав за нас Самого Себе, як дар і жертву Богові на приємні пахощі» (Еф.5:2).

Звичайно, жертовності Ісуса Христа ніхто ніколи не може перевершити. Він Син Божий, безгрішний, «полюбивши Своїх, що на світі були, до кінця полюбив їх» (Iв.13:1) — і помер за них на Голгофському хресті, помер за все людство, спокутувавши його гріхи. Кожен із людей, якщо і здатен за когось померти, то тільки за одного, але й тоді його смерть не може покрити чийогось гріха. Ось така величезна різниця між жертовністю Господа й людини — як між небом і земле. Але зауважмо, що ця маленька людська жертовність дуже до вподоби Богові.

Жертовність не просто стоїть на чолі всіх моральних чеснот, вона є суттю кожної з них. Віра, надія, любов без жертовності стають жалюгідною імітацією самих себе. Так само як дружба й патріотизм без жертовності — насмішка, лукавство, за яким стоїть власний інтерес, егоїзм, прикритий маскою моральності. Уявіть собі материнську любов без самопожертви дитині, або подружню без самопожертви чоловіка й жінки одне одному. Зазвичай, коли мама не розуміє, що любов — це жертовність, то діти або не доглянуті, або опиняються в дитячих будинках. Коли в подружжі не вміють жертвувати, то або розлучаються, або мучать один одного.

Міра нашої жертовності визначає наші пріоритети, нашу любов до когось чи чогось. Як у притчах про Царство Небесне. Якщо воно настільки цінне, настільки любе, як той скарб чи перлина, то порівняно з ним все багатство не варте нічого. Тому людина «йде, та й усе, що має, продає та купує те поле», на якому схований скарб; «йде, і все продає, що має, і купує її» — ту дорогоцінну перлину (Мт.13:44-46). І навпаки — наша любов визначає нашу жертовність. Тобто, якщо мені щось любе, на те я витрачаю найбільше свого часу й коштів. Ви, можливо, когось переконуєте в любові й щиро дивуєтеся, що на ваші слова іронічно посміхаються. Вам не вірять. Чому? Тому що бачать, що у вас є люди чи захоплення, ради яких ви більше тратите свого часу й грошей.

Людині притаманний прагматизм, вона хоче знати, що матиме за якусь роботу, якісь пожертви. Як і апостоли Христові одного разу поцікавилися: «От усе ми покинули, та й пішли за Тобою слідом; що ж нам буде за це?» (Мт.19:27). І що Господь сказав? «І кожен, хто за Ймення Моє кине дім, чи братів, чи сестер, або батька, чи матір, чи діти, чи землі, той багатократно одержить і успадкує вічне життя» (Мт.19:29). Кожна жертва ради Господа матиме величезну винагороду, можливо, у вічності, але нагорода буде. Люди ж нетерплячі: їм давай ще на землі й зараз. Вони не розуміють духовного складника жертовності, який виявляє себе не відразу й не матеріальними речами. Мабуть, цим і можна пояснити брак справжньої жертовності в суспільстві. Через це так мало справжніх патріотів — тих, хто не тільки балакає про любов до країни й народу з наміром їх обманути й обікрасти, але й жертвує маєтком і готовий пожертвувати й життям для їхнього процвітання.

Біблія багата прикладами жертовності. Звернімо увагу, що всі біблійні персонажі, які були використані Богом і щось зробили на добро людям і на славу Божу, — люди жертовні. Вони не рахувалися зі своїми амбіціями, бажаннями чи потребами, коли потрібно було виконати Божу волю. Ось, зокрема, Мойсей, який «відрікся зватися сином дочки фараонової. Він хотів краще страждати з народом Божим, аніж мати дочасну гріховну потіху. Він наругу Христову вважав за більше багатство, ніж скарби єгипетські, бо він озирався на Божу нагороду» (Євр.11:24-26).

Ще один із таких персонажів — Неемія, чашник володаря величезної Перської імперії царя Артаксеркса (464-424 рр. до Р.Х.), який мав свою резиденцію в місті Сузи. Зауважмо, що Неемія належав до найближчого царевого оточення, отже, був багатим і мав деякий вплив на самого володаря. Але він любив свій народ і Єрусалим, хоч, найімовірніше, у ньому ніколи не був, бо народився у вигнанні. Любив настільки, що жодну жертву заради нього не вважав занадто великою, у тому числі й розкішне життя в царському палаці. Насамперед він відважився на ризик викликати цареве невдоволення — і попросив його: «…пошли мене до Юдеї, до міста гробів батьків моїх, і я відбудую його!» (Неем.2:5). Цар дав згоду. Прибувши в Єрусалим і розпочавши відбудовувати мури, Неемія натрапив на шалений опір навколишніх князьків, які погрожували йому й жителям міста знищенням. «…ненависники говорили: «Вони не знатимуть і не побачать, як ми прийдемо до середини їх, і позабиваємо їх, та й спинимо працю!» (4:5). Тому Неемія сказав народу: «Кожен з юнаком своїм нехай ночують у середині Єрусалиму, і будуть вони для нас уночі сторожею, а вдень на працю». І ні я, ані брати мої, ані юнаки мої, ані сторожі, що були за мною, ми не здіймали своєї одежі, кожен мав свою зброю при своєму стегні» (4:16,17). Тобто Неемія не просто був керівником відбудови стін Єрусалима, а безпосереднім учасником, перенісши всі тягарі цієї жертовної праці. Ризикуючи бути зненавидженим місцевою знаттю, він вимагав від неї відпустити з рабства за борги своїх одноплеменників, докоряючи їй: «Не добра це річ, що ви робите! Чи ж не в боязні нашого Бога ви маєте ходити?..», а також наказав: «Верніть їм зараз їхні поля, їхні виноградники, їхні оливки, й їхні доми та відсоток срібла, і збіжжя, виноградний сік та нову оливу, що ви дали їм у заставу за них!» (5:9,11). Це саме зробив він сам, його брати та слуги. Крім цього, він свідчить: «…дванадцять літ не їв намісничого хліба ані я, ані брати мої. А намісники попередні, що були передо мною, чинили тяжке над народом, і брали від них хлібом та вином одного дня сорок шеклів срібла; також їхні слуги панували над народом. А я не робив так через страх Божий. А також у праці того муру я підтримував, і поля не купували ми, а всі мої слуги були зібрані там над працею» (5:14-16). Тобто Неемія, його брати й слуги не користувалися вигодами й правами ради власного збагачення, понад це — більшість із того, що належало йому та його родині й слугам, — ішло на відбудову Єрусалима. Така безкорисливість й жертовність першої особи в Юдеї щодо свого народу вражає.

Жертовна праця Неемії не зупинилася на відбудові мурів Єрусалима: він трудився й над утвердженням справедливості в соціальному житті свого народу, упорядкував храм і служіння в ньому, налагодив релігійне життя євреїв, привівши їх до покаяння та до присяги служити Богові Ізраїлевому. Як бачимо, Неемією керувала не жадоба володіти людьми й маєтками, як це буває з тими, хто далекий від Бога, а любов до свого народу, яка виявила себе в жертовному служінні йому аж до самопожертви. У цьому суть справжньої любові й духовності.

Хочеться бачити Неемій серед християн у церквах та серед наших політиків — тих, хто сповнений жертовної любові до людей.

Василь Мартинюк

"Благовісник", 1,2019