Благовісник

Роздуми над Словом Божим

Серце Неемії

Автор: Дмитро ДОВБУШ

Виклики сучасності. Відповідальність перед народом і прийдешніми поколіннями. Пізнання свого покликання від Господа. Посвята. Дивно, як мало в анналах історії імен тих, хто пропустив це через своє життя. Але ті, які є, — записані навічно! Їхній вибір змінив їх самих. А вони змінили світ.

Я не збирався писати пафосну статтю. Але ж, справді, замисліться, — скільки є людей, які всерйоз і безкомпромісно ставлять собі запитання: для якої цілі я народжений на цій землі? Які досить безумні, щоб в один прекрасний день відсунути на другий план усе — друзів, роботу, звичний режим життя — і, скажімо, місяць провести тільки з Богом. Для чого? Щоб точно знати, хто є Бог, хто є я і куди мені йти.

Якщо ви вважаєте, що це фанатизм, я з вами сперечатися не буду. Бо усі, хто жив своїм покликанням і потрапив у аннали історії — насправді були в певному значенні фанатичними людьми.
Я присвячую ці рядки Божому пророку, який порівняно нечасто згадується у домах молитви. Однак, його служіння стало переломним моментом для Ізраїлю. Це була цілком нова епоха, яка прийшла на зміну занепаду.

Життєписи таких людей, як Неемія, часом перевертають мій світ з ніг на голову, порушують спокійний плин життя. Вони схожі на вибух бомби в свідомості, на будильник, який раптово вириває зі сну. Невже для того, щоб повернути історію, підняти покоління з руїн, Богу потрібна лише одна людина?!

Хвилинку! Тут мушу зупинитися, бо це серцевина моїх роздумів. Якщо уважно розібратися — так було завжди! Бог ніколи не намагався зібрати тисячу послідовників для якоїсь місії. Але складається таке враження, що навіть Богові іноді надто непросто знайти ОДНУ людину — яка віддасть усе, яка піде на все, яка змінить усе. І за якою підуть тисячі!

Якось мені зателефонував друг і попросив здати кров. Правда, просив не для себе. В одній з лікарень він познайомився з хворим, що готувався до операції. У чоловіка нікого не було — ні близьких, ні друзів, ні, зрештою, дому. Для мене це було вперше. Пам'ятаю, коли приїхав до станції переливання крові, там уже чекали кілька донорів, яких запросили для цієї ж цілі. Я знав цих молодих хлопців, знав, що в кожного з них доволі своїх справ і проблем. І ще тоді подумав: що їх змусило все залишити і прийти, щоб поділитися своєю кров'ю з абсолютно незнайомою людиною?

Чому таких людей одиниці? І що саме відрізняє їх від інших? Що змушує серце битися по-особливому, шукати глибше, вірити більше, іти далі за інших? Якби можна було запитати в Неемії, простежити порухи його думок, почуттів, зрозуміти суть його боротьби й перемоги...

Слова Неемії, Гахаліїного сина: І сталося в місяці кіслеві двадцятого року, і був я в замку Шушан (Неем.1:1).

Замок Шушан — місце, з якого починається (або не починається) наш шлях. Що вам нагадує це слово? Щось таке м'яке, пухнасте... Комфорт, затишок, захищеність. Цей замок є в кожного з нас. У когось більший, у когось менший, з євроремонтом чи без — справа не в тому. Це наш дім, стабільна робота, коло друзів, де ми почуваємо себе в безпеці. Але... Дозвольте запитати, про що ви роздумуєте сьогодні, живучи у своєму Шушані?

І прийшов Ханані, один із братів моїх, він та люди з Юдеї. І запитався я їх про юдеїв, що врятувалися, що зосталися від полону, та про Єрусалим (Неем.1:2).

Про що ми спілкуємося зі своїми друзями? Про що запитуємо їх при зустрічі? Це говорить про те, чим ми живемо, що нам болить. Бензин подорожчав? Гречка? Ковбаса? Запитання Неемії відкрило те, про що він найбільше думав, від чого розривалося його серце — про долю свого народу, своєї Батьківщини.

А вони сказали мені: Позосталі, що лишилися з полону, там в окрузі, живуть у великій біді та в ганьбі, а мур Єрусалиму поруйнований, а брами його попалені огнем... (Неем.1:3).

Алкоголізм, наркоманія, тютюнопаління... Розбиті сім'ї, насильство, свавілля влади... Чорнобиль, хвороби, вимирання... Хіба ми сьогодні чуємо не те ж саме, що почув у відповідь пророк?

Україна. Перше місце у світі за контрабандою цигарок (і друге місце за кількістю курців). Перше місце в світі за рівнем дитячого алкоголізму (80% учнів старших класів курять і вживають алкоголь). У Європі та Центральній Азії — перше місце з розповсюдження ВІЛ та перше місце за темпами вимирання. Як бачите, хоч у чомусь — ми чемпіони...

Та питання — яка наша реакція на почуте?

І сталося, як почув ці слова, сів я та й плакав, і був у жалобі кілька днів, і постив, і молився перед лицем Небесного Бога (Неем.1:3).

Неможливо так реагувати, якщо це не твій біль. Неемія став народом, пройнявся його стражданнями. І він не тільки плакав — а почав діяти!

Чим унікальний час, у який ми живемо? Є ті, які констатують проблеми, і ті, які знають, як з них вийти. Мало тих, які діють. Є ті, хто з жалем згадує, як було колись. Є ті, що сперечаються, як правильно будувати мур... Мало хто йде будувати. Та найбільш жахаюча тенденція наших днів у тому, що, звикнувши, погодившись із цією реальністю, ми уже навіть не плачемо...

Молю Тебе, Господи, нехай же буде ухо Твоє чутке до молитви Твойого раба та до молитви Твоїх рабів, що прагнуть боятися Ймення Твого! І дай же сьогодні успіху Своєму рабові, і дай знайти милосердя перед оцим мужем! А я був чашником царевим (Неем.1:11).

Неемія займав не найнижчу посаду при дворі. Самим Богом йому було дано можливості й ресурси. Але! Перед цим чоловіком постав досить гострий вибір. Чи готовий я ризикнути своїм статусом і «погонами» і використати їх для Божої слави? Чому ризикнути? Судіть самі.

Враховуючи тодішню політичну ситуацію, прохання, з яким Неемія збирався звернутися до царя, могло виглядати вкрай неоднозначно. А попросту — воно пахло бунтом! Пророк ризикував усім. Історичні дані свідчать, що перш ніж відбулася розмова Неемії з царем, минуло чотири місяці. І щось мені підказує, що це був напружений час молитовної боротьби царевого чашника. У подібній ситуації пророк Даниїл провів 21 день у напруженому пості — щоб здійснилися Божі обітниці.

Одна річ мене дивує в сучасному християнстві. Ми дуже добре усвідомлюємо принцип дії закону сіяння і жнив у матеріальному світі. Наприклад, бажаючи придбати певну річ — чітко усвідомлюємо, скільки це коштуватиме нашого часу, зусиль, коштів. У той же час в духовних справах — таке враження, що ми чекаємо на якусь незрозумілу «благодать» — що усе просто «упаде з неба». Або ж сподіваємось отримати серйозний результат (пробудження, спасіння людей, духовний ріст), заплативши копійки. Ми вигадуємо причини й пояснення, чому не діє Бог, у той час, як самі не кладемо ніякої ціни, щоб прийшла Божа відповідь.

Чотири місяці... Чи багато це для молитов і постів? А з точки зору отриманого результату — відбудований Єрусалим, новий храм, відновлення служіння? Скільки б ви заплатили за це? Скільки б заплатили за відродження України, спасіння українців? Якою повинна бути ціна?

Яскраво пам'ятаю свідчення одного 70-річного місіонера, який, незважаючи на свій вік, досі працює для Бога. Намагаючись отримати дозвіл на проведення в школах свого району профілактичних лекцій від АСЕТ, він звернувся до голови райдержадміністрації. Яким було його здивування, коли посадовець підняв на нього очі й промовив: «А ти не просто лекції читай, а проповідуй дітям Ісуса Христа!» І у випадку Неемії вийшло так, що допомога й підтримка прийшли несподівано — ще до того, як він сам наважився відкрити уста перед царем. Однією з ознак того, що справа від Бога, є сприяння обставин.

Та є й інша ознака. Завжди будуть люди, які підтримають рух від Бога, — і завжди будуть ті, які протистануть йому! Дехто намагається прожити життя так, щоб усім догодити і не мати ворогів. Але якщо ви будете безкомпромісно виконувати Боже доручення — у вас будуть вороги і будуть серйозні вороги! Ворогів мав Сам Ісус і Його апостоли, і усі, хто зробив значний внесок у поширення Божого Царства. Неемія зустрівся з спротивом відразу, як стали відомі його наміри:

І почув про це хоронянин Санваллат та раб аммонітянин Товія, і було їм прикро, дуже прикро, що прийшов чоловік клопотатися про добро для Ізраїлевих синів (Неем.2:10).

Як же прикро стає деяким людям, як тільки хтось починає боротися за зміни, за щось більше і вище, ніж було до цього! Тут цікаво простежити кілька етапів протистояння, які, зрештою, проходить кожен Божий служитель, виконуючи свою місію.

Етап №1

Найперше, з чим ви зустрінетеся — з ваших мрій почнуть сміятися. Ну... підсміюватися. До вас будуть ставитися, як до дитини, несерйозно, з такою собі поблажливістю: «Що ти вигадуєш? Ти справді віриш, що у тебе щось вийде? Невже ти думаєш, що до тебе ніхто не пробував?» і т. ін. Хтось покепкує з вас, як колись із Давида: «Я знаю твоє пустотливе серце. Іди, займайся своїми вівцями!» І, на жаль, це будуть найближчі люди. Найголовніше — витримати цей моральний тиск і не зламатися!

І почув це хоронянин Санваллат та аммонітянин раб Товія, і араб Ґешем, і сміялися з нас, і погорджували нами й говорили: Що це за річ, яку ви робите? Чи проти царя ви бунтуєтесь? (Неем.2:19).

І сталося, як почув Санваллат, що ми будуємо того мура, то він запалився гнівом, і дуже розгнівався, і сміявся з юдеїв. І говорив він перед своїми братами та самарійським військом і сказав: Що це роблять ці мізерні юдеї? Чи їм це позоставлять? Чи будуть вони приносити жертву? Чи закінчать цього дня? Чи оживлять вони ці каміння з куп пороху, а вони ж попалені? А аммонітянин Товійя був при ньому й сказав: Та й що вони будують? Якщо вийде лисиця, то вона зробить дірку в їхній камінній стіні!... (Неем.3:33-35).

Запам'ятайте, поки вони сміються — це найспокійніший час у вашому служінні. Насолодіться ним! Тому що подальші дії ворогів не будуть настільки безневинними.

І збудували ми того мура, і був пов'язаний увесь той мур аж до половини його. А серце народу було, щоб далі робити! І сталося, як почув Санваллат, і Товійя, і араби, і аммонітяни, і ашдодяни, що направляється єрусалимський мур, що виломи в стіні стали затарасовуватися, то дуже запалилися гнівом. І змовилися вони всі разом, щоб іти воювати з Єрусалимом, та щоб учинити йому замішання (Неем.3:38-4:2).

Етап №2

Як тільки змурована половина муру, тобто зроблена половина справи і уже є видимий результат, починається етап №2 — погрози, залякування і застосування грубої фізичної сили. Щоправда, люди, які займаються подібними інтригами — як правило, рідкісні боягузи і, зазвичай, далі погроз не заходять. На цьому етапі вас починають поважати і боятися: «І сталося, як почули наші вороги, що нам те відоме, то Господь зламав їхній задум, і всі ми вернулися до муру, кожен до праці своєї» (Неем.4:9).

Етап №3

Та не спішіть зітхати з полегкістю. Хоча кульмінація боротьби тепер позаду, але це ще далеко не кінець! Етап №3 полягає у тому, що в своєму безсиллі ворогам не залишатиметься нічого, як тільки розпускати брехливі плітки, підкупляти пророків і плести навколо вас справжні сіті карколомних інтриг, вишукуючи ваші слабкі місця. І тут потрібна не лише твердість, а й мудрість від Господа, щоб зберегти свою гідність і добре ім'я.

І так само Санваллат п'ятий раз прислав до мене слугу свого, а в руці його був відкритий лист. А в ньому написане: Чується серед народів, і Ґашму говорить: Ти та юдеї замишляєте відділитися, тому то ти будуєш того мура, і хочеш бути їм за царя, за тими словами (Неем.6:5-6).

І пізнав я, що то не Бог послав його, коли він говорив на мене те пророцтво, а то Товійя та Санваллат підкупили його... (Неем.6:12).

І останнє, хоча немаловажливе. Схоже, найнебезпечнішим моментом для успіху місії Неемії був інцидент, описаний у 5-му розділі. І найбільшою загрозою для служіння, при всій серйозності зовнішніх атак, все ж таки є внутрішні стосунки. Серед народу стала підніматися незгода та невдоволення. Справа в тому, що бідніші юдеї, працюючи на мурах і віддаючи всі свої сили цій праці, були змушені закладати доми, поля та виноградники, щоб якось жити. Врешті-решт цей процес досягнув свого апогею — і утиснені закричали: «Ми не в силі робити, а поля наші та виноградники наші належать іншим!» Мені здається, що саме цей день і міг стати останнім у подвижництві Неемії, якби він не обрав чесний, прозорий і безкорисливий шлях: А моє серце дало мені раду, і я сперечався з шляхетними та з заступниками та й сказав їм: Ви заставою тиснете один одного! І скликав я на них великі збори. (Неем.5:7).

Неемія, який сам не користувався нічим від своїх братів (хоча мав право від царя як намісник) і був прикладом для інших — зумів встановити мир! Найграндіознішу Божу справу диявол може зруйнувати зсередини — посваривши навіть посвячених служителів. Тому необхідною підвалиною будь-якої місії має бути максимальна відвертість між членами команди. Тоді обов'язково настане той день, коли неможлива мрія стане реальністю: «І був закінчений мур двадцятого й п'ятого дня місяця елула, за п'ятдесят і два дні. І сталося, як почули про це всі наші вороги, та побачили всі народи, що були навколо нас, то вони впали в очах своїх та й пізнали, що ця праця була зроблена від нашого Бога!» (Неем.6:15-16).

Дивно, адже одні люди народжуються в часи війни, гонінь, інші — у час розквіту й благополуччя. Хтось каже, що ми живемо в період особливої свободи. Хтось вважає — у час особливих викликів. І безглуздо порівнювати себе з попередниками! Ми не вибирали, коли і де народитися. Ми живемо в цей час на цій землі й відповідальні за конкретні виклики саме цієї епохи. Неемія теж не обирав, він просто мав мужність бути тим, ким він народився, і виконати те, для чого був призначений!

Серце Неемії... Серце людини, для якої Бог і покликання стали набагато реальніші за світ видимих речей. Серце, у якому велика мрія — неможлива і нездійсненна, але яка охоплює всі думки і бажання, стає єдиною метою життя. Серце, яке відреклося від існування в сірості та буденності, плачучи над руїнами. Серце, яке прийняло виклик і твердо вирішило — боротися до останнього подиху!

Чому?

Коли я сидів у спеціальному донорському кріслі й дивився, як через тоненьку трубочку з мене витікає моя кров, свідомість почав наповнювати рій досить суперечливих думок і почуттів. По-перше, з кабінету вийшла медсестра, і я трохи переживав, чи не витече крові більше, ніж потрібно. По-друге, раптом зрозумів усю парадоксальність ситуації: я здаю свою кров для чоловіка, з яким абсолютно не знайомий, якого ніколи не бачив, не знаю, яке у нього життя, характер, наміри. А що як — він взагалі якийсь злочинець! Мабуть, це так подіяла на розум втрата крові, та одне запитання чомусь виринуло з хаосу думок: чому я тут?

У цей момент я пережив одне із тих несподіваних і раптових осяянь, які приходять тоді, коли їх найменше чекаєш, і залишаються з тобою на все життя, відкриваючи духу ще одну грань Божої природи. А що зробив для мене Ісус, — подумав я, — хіба не те ж саме? Хіба Він не пішов за мене на смерть, коли я ще не народився? Незалежно від того, яким я буду — добрим чи поганим, милосердним чи злим! Хіба він не віддав для мене — не кількасот грамів — УСЮ Свою кров?! Ось тому — я тут! Тому я готовий іти за Ним на кінець світу, боротися і страждати! Бо я люблю Його — люблю усім своїм серцем!

У той день я зрозумів серце Неемії. І серце Давида, і Авраама, і Мойсея, й інших Божих друзів. І усвідомив просту істину: ніщо не підійме тебе, ніхто не надихне, ніякі проповіді не переконають посвячено служити Йому! Тільки реальний дотик Його відкриття до твого духа, тільки пізнання того, що Він для тебе зробив. Тільки любов!

Тільки Його любов...

"Благовісник", 4,2012