Тільки б не втомитися сяяти!

Коли день ставатиме коротшим, а темряви побільшає — Твоє Слово все одно буде світильником для моєї ноги.

Коли життєві обставини затиснуть мене, наче лещата оброблювану заготовку, — Ти все одно даватимеш мені простір у тісноті.

Коли обвіяні шквальними осінніми вітрами дерева сумним поглядом дивитимуться на власну наготу серед спустошеного лісу — Ти все одно нагадуватимеш мені, що я Твоя зіниця, дочка ока й завжди можу знайти притулок у тіні Твоїх крил.

Коли просто над моєю головою густим сизим туманом пропливе ключ диких качок з тужливою мелодією в напрямку півдня — я знатиму, що Ти мене ніколи не покинеш і що Твоя любов, Господи, не зменшилася ані на йоту.

Коли річки й озера вберуться у крижаний панцир — моє серце все ще плавитиметься від Твого дотику.

Коли цілий світ, який я знала досі, перевертається догори дном, і я не знаю, куди ступити і за що вхопитися, то вкотре нагадую собі, що Ти — Дорога, Правда і Життя. І хто йде цією Дорогою — ніколи не ходитиме в темряві.

Коли моя душа, наче поранений загнаний звір, метушиться в сталевій клітці розуму, шукаючи порятунку, — Ти відкриваєш двері клітки зі словами: «Любов’ю вічною Я полюбив тебе, тому милість тобі виявляю! Не бійся, з тобою бо Я, І не озирайся, бо Я — Бог твій! Зміцню Я тебе, і тобі поможу, і правицею правди Своєї тебе Я підтримаю!»

І нехай дмуть вітри,
         хай весни міняють зими,
Хай бурі зривають
         останні пожухлі листки.
Незнаний для світу —
         Ти в серці моєму зримий,
Бо світиш у ньому
         незримі нікому зірки.

* * *

Навіть якщо безжальні вітри заметуть осіннім листям останні стежки — Ти, Господи, завжди вкажеш мені дорогу, якою я маю йти.

Коли трояндовий кущ зі слізьми від ранкової роси таки розтулить долоні, аби відпустити додолу останню зів’ялу пелюстку, — я відчуватиму міць Твоїх рук і знатиму, що Ти ніколи не випустиш мене з них.

Коли навислі хмари захоплять у дощовий полон навіть найменший сонячний промінь, і виглядатиме, наче все навколо сіре й брудне, — від Твого світла сіризна й бруд кинуться навтьоки.

Коли я радітиму — Ти радітимеш зі мною.

Коли плакатиму — Ти також.

Коли я впаду — Ти піднімеш.

Коли засумніваюся — підбадьориш.

Коли моя душа болітиме — Твоя болітиме також.

Навіть не знаю, за що Ти мене так любиш.

Намагаюся любити у відповідь, але мої спроби такі мізерні.

Тому просто шепочу: «Дякую!»

А Ти усміхаєшся.

* * *

Я помітила його відразу серед дрібної декоративної гальки, що обрамляє довкола задній ґанок, — до неба тягнувся невеличкий зелений паросток.

І цього разу він тут з’явився не завдяки пустотливим білкам, що заривають у гальку жолуді.

Білки тут були ні до чого.

Я також.

Ну... я майже ні до чого. Бо згодом таки усвідомила свою непряму причетність, коли паросток трохи підріс і я зрозуміла, що це — соняшник.

Я не садила соняшника.

Я годувала пташок — щоразу підсипала до годівниці насіння, як тільки вона ставала порожньою. Серед насіння були й зернята соняшника. Одна з них, не знаю яким дивом, опинилася у гальці і... проросла.

Сьогодні, сидячи на задній веранді, я милувалася не лише пташками, але й сонячною квіткою.

І думала про те, що інколи, роблячи добру справу, ми й не усвідомлюємо, що сіючи в одному місці, можна отримати плід у іншому.

Тільки б не втомитися сяяти!

Світлана Галюк

"Благовісник", 3,2020