Костя

Присвячую: матерям, котрі моляться за своїх дітей і покладають надію на Бога.

У суботу в передобідній час Наталя у справах зайшла на пошту. Відкривши двері, вона побачила… безхатченка. Містечко невеличке, і своїх бездомних тут немає, але поряд залізниця, і, буває, провідники викидають «зайців». Останні розповідають схожі оповідання: «Працював, вигнали, грошей не виплатили, побили, документи відібрали, щоб у міліцію не звернувся, добираюся додому…» Може, й так. Наталя хвилину розглядала дивного незнайомця, він же, здавалося, не звертав уваги на її допитливий погляд. Хоча хлопець сидів за столиком, вона відмітила, що на зріст він був близько двох метрів. Дуже-дуже худий. Руки і ноги схожі на довгі палиці. Одяг – видно, що він на ньому давно. Скуйовджене світле волосся, довга шия, погляд незрозумілого кольору очей спрямований в порожній куток залу поштового відділення. На одному плечі висів майже пустий рюкзак.

Вирішивши свої справи і направляючись до виходу, Наталя ще раз подивилася на юнака. Той без жодного руху вивчав порожній куточок під стелею приміщення, здавалося, що й пожежа його не збентежить. Уже тримаючись за ручку дверей, Наталя зрозуміла: вона має підійти до нього! Але тут же прийшла зрадлива думка: «Що про тебе подумають? Це нормально – чіплятися до незнайомця?». Важко зітхнувши, жінка швидко вийшла на вулицю і так же швидко забула про цю зустріч.

Наступного дня була неділя, перша після Великодня. У багатьох місцях в Україні цей день ще називають поминальною неділею. Це значить, що велика кількість людей приїде в райцентр, щоб відвідати цвинтар і зустрітися з близькими і далекими родичами. Електрички привезуть тисячі гостей, а потім, після обіду і вечері, розвезуть їх назад. На станції має бути багато народу. Наталя відчула наполегливе бажання піти туди, до людей. Взяла сотню листівок з надрукованим віршем на тему Великодня і пішла на станцію.

Людей там – яблуку ніде впасти. Як тільки вона відкрила двері в зал очікування, відразу ж побачила його. Уже без рюкзака, вітрівка розірвана, джинси в коричневих плямах (напевне, від крові), а лице у свіжих синцях. І той самий застиглий полотняний погляд в нікуди. Проте вона була впевнена, що він її впізнав. Хвилин десять Наталя витратила на те, щоб підійти до кожного в залі і запитати: «Можна вам подарувати вірш?». Люди брали, дякували. Він теж взяв мовчки, не дивлячись ні на Наталю, ні на вірш. Замість того, щоб вийти, вона повернулась до нього і сказала:

– Нам потрібно поговорити. Чи не могли б ви вийти зі мною надвір?

Він мовчки підвіввся, і їй здалося, що це йому далося нелегко. Відійшовши якомога далі від цікавих слухачів, запитала:

– Хто ви і що робите в нашому містечку?

Розповів, що народився в Чернігові, де і тепер проживають його мама, бабуся і брат. Звати Костею, 26 років. Поїхав в гості до знайомої дівчини на південь України, але виявилося, що там його явно не чекали. Хлопець, з яким та дівчина живе, зібрав друзів, і йому «пояснили»… А грошей на зворотну дорогу вже не було. Електропоїздами проїжджав зупинку-дві, а потім його виганяли, бо без білета.

– А документи в тебе є?

Костя витягнув із внутрішньої кишені сорочки паспорт і протягнув їй.

– Так, кілька років я жив «там», – пояснив у відповідь на її запитальний погляд, коли вона побачила, що паспорт закордонний.

– Чим я можу допомогти тобі?

– Можна подзвонити мамі, я знаю її номер мобільного. Вчора я дзвонив їй з пошти, просив грошей на дорогу, і вона вислала. Ото коли ви бачили мене там, я саме чекав переказ. Але розумієте, я – наркоман… З тими грошима пішов по містечку шукати «дозу». Думав – вистачить і на дорогу. А там, коли зрозуміли, що є гроші, знову побили. А тепер і грошей немає, і ламає… Дивом паспорт залишився, інші речі відібрали.
Наталя записала номер телефону і повернулася додому. У слухавці почула приємний жіночий голос. Почувши ім’я свого сина, жінка відразу почала плакати.

– Ви щось про нього знаєте?

Наталя переповіла розповідь Кості. Не перестаючи плакати, Валентина Іванівна почала просити:

– Будь ласка, візьміть його додому! Бог вам віддячить! Я зараз же їду на вокзал і виїду до вас найближчим потягом. Два тижні я молилася, щоб Господь послав на дорозі мого сина ангелів і Своїх людей. І яка я тепер вдячна Йому!

«Так, схоже на те, що Сам Бог сьогодні повів мене на залізничний вокзал, усе сталося якось само собою – прийшла думка піти туди, і я пішла…» От тільки прохання Валентини Іванівни засмучувало її: привести Костю додому. Чоловіка вдома немає, якщо прийде його мама або хтось знайомий, як вона зможе пояснити перебування молодого чоловіка у своєму будинку? До того ж завтра їй на роботу, а поки приїде мама Кості, може минути доба, а то й дві, і їй доведеться залишати його в домі самого. Проте іншого виходу вона не бачила: Валентина Іванівна була абсолютно впевнена, що Наталя потурбується про її сина. Сумніви псували їй настрій, до серця підступав ненависний її душі страх.

Повернувшись на вокзал, знайшла його зовсім пустим. Електропоїзди розвезли шумний натовп в різні боки. Лише де-не-де на пероні сиротливо біліли подаровані нею листівки з віршем. Костя чекав – це було написано на його обличчі.

– Костю, мама виїде по тебе найближчим потягом. Тільки купить білет – подзвонить. Вона просила, щоб ти чекав на неї у мене вдома, – Наталя старалася, щоб він не вловив нотки хвилювання в її голосі.

Він вперше подивився їй прямо в очі.

– Послухайте, я – наркоман. Ви не достойні за вашу доброту плати підлістю. Але я боюся… Розумієте, мені дуже зле. Буває, що я не відповідаю за свої дії. І тоді я можу зробити вам зло, наприклад, украсти ваші речі. А я не хочу, ви не заслуговуєте цього. Я буду чекати маму тут і нікуди не втечу, чесно! Але до вас не піду, вибачте…

Вона не могла говорити – горло душили ридання. Їй було до болю соромно. Перед Богом і перед своєю совістю. «У наркомана більше совісті, ніж у мене віри… Я хвилююся за свої речі і репутацію, а цей побитий і голодний наркоман турбується про моє благополуччя! І це тоді, коли для мене повинні мати значення тільки допомога ближньому і турбота про його дорогоцінну душу…»

Утретє Наталя прийшла на вокзал вже не сама. Попросила допомогти свого 12-літнього племінника. Павлик дуже зрадів, коли дізнався, у чому полягає його допомога: посидіти на вокзалі з безхатченком і поспілкуватися з ним хоча б годину. Залишивши їжу, каву в термосі і Павлика, повернулася додому.

У старенькому кріслі за чашечкою кави вона нарешті могла відпочити від усіх пригод дня і спокійно все обміркувати.

«Десь по світу в пошуках щастя блукає мій рідний брат. Йому теж 26 років. Він також шукає не знати чого, женеться за міражами і не має спокою для своєї душі. Будь ласка, Отче Небесний, пошли на його путі ангелів і вірних Твоїх людей, хай вони збережуть його від біди і смерті, хай допоможуть побачити Твоє світло, Твій шлях. Вузький шлях віри, надії і любові».

Спостерігаючи за нею, можна було з впевненістю сказати, що в кімнаті вона зараз не сама. Той, з Ким вона говорить, – тут, поруч, слухає і відповідає, від того лице її сяє, а слова наповнені натхненням, цим плодом глибокої сердечної віри. «Дорогий Господи, дякую Тобі за таку велику честь: серед десяти тисяч людей в нашому містечку Ти вибрав мене, щоб відповісти на молитву матері про її блудного сина».

Через годину зателефонувала мама Кості і повідомила, що найближчий потяг відправляється в понеділок ввечері, вона купила також зворотні квитки на вівторок на 12-ту годину дня.

Павлик залишався з новим другом до ночі. Слухати розповіді про далекі країни, де закони зовсім інші, ніж у нас, та ще й під гуркіт і свист потягів – для хлопчика це була справжня романтична пригода. Виявилося, що Костя написав декілька пісень, а одну пісню проспівав йому навіть англійською мовою. Потім переклав: пісня була про Доброго Бога, Який любить усіх людей, і поганих теж…

О другій ночі з понеділка на вівторок Костя, Павлик і Наталя зустріли Валентину Іванівну і всі разом прийшли додому. Через годину господиня вже спала. Безліч переживань і фізична втома дали про себе знати. Вранці Наталя вийшла до вітальні: Валентина Іванівна сиділа на стільці біля дивану, на якому спав Костя. Мати з подивом і радістю почала відразу ж говорити:

– Він спить! Розумієте: він спить!..

Виявляється, Костя без наркотику або снодійного спати не міг.

– Я не привезла йому нічого, крім анальгіну, але він в такому захваті розповідав мені про вас і Павлушу, що забув і про нього. А потім приліг і заснув, як дитина. Це чудо!

На пероні, очікуючи потяг, жінки обнялися, як давні подруги. Не обійшлося і без сліз.

Валентина Іванівна зателефонувала на через добу.

– Відразу з вокзалу ми викликали «швидку». Рентген виявив перелом лівої ключиці із зміщенням, а також тріщину хребта. Лікар здивований: як він міг ходити? Крім цього, відбита одна нирка. Вибачте, що не сказала вам відразу, – у Кості СНІД… Його життя у великій небезпеці. Дякую вам за все. Прошу, моліться за нього, будь ласка… – останні її слова потонули в риданнях.

Костя по-дитячому всім у лікарні розповідав, як Бог спас Його в тому маленькому містечку на Одеській залізниці. І було йому зовсім байдуже, що слухачі не розуміли: при чому тут Бог, якщо Кості допомогли люди? Наталя дзвонила, розпитувала, як проходить оздоровлення, передавала вітання від Павлика і старанно переконувала маму молитися про сина з вірою, а Костю – усім серцем наближатися до Бога і мріяти тільки про хороше, складати плани на майбутнє – як він буде жити і служити Господу після одужання.

Минули два місяці. Весь цей час Костя перебував у лікарні.

Того вечора голос Валентини Іванівни здався Наталі незвичайним: надто втомленим і дуже спокійним.

– Костю сьогодні поховали. Ви питаєте, який сенс був у нашому знайомстві, якщо він все одно помер? Я скажу вам. Костя мав СНІД і цироз печінки. Він міг померти будь-якої хвилини, і він про це знав. До тієї дівчини, з якою він учився в інституті і яку любив, він поїхав просто попрощатися. Розумієте, він був смертельно хворий, і я б могла більше ніколи не побачити сина живим… А якби в нього відібрали і документи, то він місяцями валявся б у якомусь моргу, а я не мала б можливості навіть поховати його тіло. Але головне не це. З дитинства він був дуже талановитий і мав надзвичайно добре серце. Любов до музики і малювання виявляли великий потенціал. Але в інституті він познайомився з наркотиком, і той знищив і його тіло, і душу. Наркотик умертвив усі його бажання і надії, і мої теж… І хоч тілом він був ще живий, але душею – мертвий. А за ті дві доби знайомства і спілкування з вами він переобразився, ожив. Два місяці в лікарні він прожив з Біблією в руках і всім розповідав про Бога, Який спас його і простив. Костя знав, що його хвороба невиліковна, але він не просив собі зцілення і життя, тільки прощення. І хоч мій хлопчик пішов до Бога, насправді Ви повернули мені сина. І нехай краще він буде з Богом у Його Царстві, ніж так, як раніше: зі мною, але мертвий душею. Адже він тепер живий. Знаєте, я теж хочу мати таку віру, яку ви подарували моєму синові…

«При чому тут я? – гірко думала молода жінка, слухаючи осиротілу матір. – Що такого я зробила? Винесла на вокзал людям листочки з віршем? І побоялася привести додому побитого і голодного юнака, щоб він міг помити ноги і вирівняти своє тіло на дивані після багатьох днів голоду і болю…»

Вона сиділа і сиділа, мучена совістю, гіркі думи відганяли сон. Скільки горя кругом! Як вона тепер ненавиділа свою лінь і егоїзм! Як бажала бути благословенням для людей, які ще не знають, наскільки жива, діюча віра в душі може змінити весь життєвий шлях.

А Костя… Два почуття боролись в її душі, і вона так і не змогла зрозуміти, яке ж із них сильніше: чи радість про спасіння його душі, чи печаль про його смерть, про те, що вона його більше не побачить.

«Побачиш, – відповів їй внутрішній голос. – Ті, що люблять Бога і вірні Йому, обов’язково зустрінуться в Небесному Царстві. Там, де немає болю, сліз і печалі. Де не буде розлуки і смерті. Де всім керує Вічна Любов!».

Катерина СОТНИК

"Благовісник", 3,2017