Апостол Павло

Сонце за обрій сіло.
За гратами — влада ночі.
Пергаменту сувій. Стило.
І погляд у даль пророчий.

Позаду бурхливі роки,
Позаду доріг утома.
Лишилося кілька кроків
До довгожданого Дому.

Зробити ще стільки треба...
Мовчать невблаганні ґрати.
У них тільки клапоть неба.
Та правду не подолати.

З гріхом у двобої лютім
Устояв, не похилився;
У римські кайдани вкутий,
Та вільним в душі лишився.

Життя свого подвиг цілий
Лишаєш у спадок людям...
Горить каганець несміло,
В’язничну темряву будить.

Попереду вже не втома,
Попереду — Дім і Тато.
...Замки обізвались громом.
До зустрічі, Павле-брате!

Відречення

Стогнала ніч над полум’ям багаття,
Тріщало у вогні сухе галуззя.
Ганебний стовп предтечею розп’яття
Чорнів зловісно, утікали друзі…

Кайяфине подвір’я галасливе
Прибульців зустрічало неохоче:
«Кого там ще в годину нещасливу
Веде сторожа ув обіймах ночі?»

…Петро сів поквапом біля багаття.
Ураз вогонь відбився у зіницях,
«Він був із Ним, я пам’ятаю, браття», —
Промовила з пітьми якась служниця.

«Це був не я», — Петро притишив голос.
Вогонь зіниць між зорями розтанув.
Ніч стала ще темнішою довкола.
Поволі наближавсь Пасхальний ранок.

Озвався півень. Знов настала тиша.
Пливли хвилини звичним руслом ночі.
Устав Петро, хотів підсісти ближче,
Та… в темряві Його побачив очі…

Ганебний стовп предтечею розп’яття
Чорнів зловісно. Гавкали собаки.
Поволі гасло у дворі багаття.
Петро ішов і гірко-гірко плакав…

Марія

Розп’ято… Сина… В світі більше горе,
Може, і є, тільки… Не стало світу —
Розмита чорна пляма… Темні гори —
Неначе привиди удень… Без світла.

Розп’ято Сина… — Пам’ятаєш, може,
Як Ти тоді, Дитиною, у храмі,
В дванадцять років… Пам’ятаєш, кожен
Тобою дивувався?.. І руками

Обвила хрест. І знов не стало світу —
Змішався зі слізьми й дорожнім брудом…
Скажіть, у вас… колись… вмирали діти?!
Скажіть мені, жорстокі серцем люди!

Й упала долі… Хресні силуети
Єднали небо із Череповищем...
Завіса у Святе Святих роздерта…
Юрба мовчить. Юрба уже не свище,

Рідіє мовчки із театру болю...
Первосвященники збирають раду.
Вони й по смерті вершать людські долі…
Сіріє обрій над священним градом…

Сходить зоря. Тільки ж… розп’ято Сина…
І б’ються почуття, немов об ґрати…
У чім… У чім була Його провина?.. —
І мліє під хрестом Марія. Мати.

Пілат

В палатах темно, наче у льоху.
Німе склепіння, обійнявши простір,
Повисло маревом. Тремтячий від страху,
Він підійшов і тихо сів на постіль.

«Юдеї знову…» Втомлений Пілат
До болю стиснув посивілі скроні
І втупився у кут. Холодний ряд
Його богів, як бранці у полоні,

Стояв мовчазно. Мучили думки.
Пливли у мозок звідусіль і різні…
Заплющив очі. Ліг. Бліді зірки,
Спинивши погляд на німім карнизі,

Боялись зазирнути до палат.
«Хто він?..» — замовк і сторожко прислухавсь.
«Хто він?..» — уголос повторив Пілат.
«Спини їх, чуєш…» — простогнала глухо

Крізь сон дружина. Прокуратор зблід.
І пульс, мабуть, удвоє почастішав…
На небі зблиснув променем болід
І зник у Всесвіті. Запала тиша.

…Пілат не спав. Не міг, хоч і хотів.
Та й небо вже робилося яснішим…
Неспокій… Чи не вперше у житті
Напередодні доленосних рішень…

Предтеча

Хтось, може, сміявся тихо,
А хтось і руками розводив:
На добре, а чи на лихо
З’явився цей муж в народі?

Давно вже того не знали,
Хіба що зі скриптів пророчих,
Щоб голосом, як зі сталі,
Хтось правду казав людям в очі…

Хоча над Йорданом вечір,
Не квапиться натовп додому.
Лунають слова Предтечі,
Очей проганяють утому.

«Покайся, невірний роде,
Покайтеся, кодло зміїне…»
І чисті Йордану води
Навіки ховають провини.

«Готуйте дорогу Богу,
Рівняйте стежки й долини…»
Іванові перестороги
Не мовкнуть ні на хвилину.

Він знав про Господні плани
І Правду упевнено сіяв.
…А зі століть туману
До людства ішов Месія.

Юда

В саду поволі мовкли голоси.
Хто — до Кайяфи, хто — деінде плівся…
Нічна волога краплями роси
Лягала в пил. Утомлено підвівся,

Узяв торбину й вирушив у ніч
Лише йому відомими стежками…
Світили зорі. Голосом сторіч
Кричала тиша. Кожний німий камінь

Кричав про зраду — й кидався до ніг.
Спіткнувся Юда. Забряжчали срібні…
Озвалися собаки вдалині
І змовкли. А на безконечно дрібні

Шматочки розривались почуття…
І сам він танув, мовби хмари диму.
«Не винен Він!..» — безпомічно простяг
Долоні Юда… Над Єрусалимом

Здіймався обрій променем зорі
І день творився напродуч погідним.
Та не для всіх. У храмовім дворі
З’явивсь прочанин. Погляд непривітний,

Лице — як тінь. Ступивши на поріг,
Дістав ті тридцять, в гаманець зашиті,
Жбурнув первосвященникам до ніг
І вийшов геть. Назавжди. З цього світу…

"Благовісник", 1,2021