Володимир САД

Палестинська духмяна ніч

Палестинська духмяна ніч.
Ангела слово — знакове.
Над печаллю німих сторіч
Зірка зійшла від Якова.

Посміхнулось Дитя вві сні
Променем миру світлого.
В піднебесся звучать пісні
Серця мого розквітлого.

Зарум'янилася земля,
Стрінувши Небожителя.
Обживає святе Маля
Бідні земні обителі.

Не збіднішало небо, ні!
Слава небес – однакова!
Палестинську осяяв ніч
Промінь зорі від Якова.

Людям страшно зустрітися з Богом…

Людям страшно зустрітися з Богом,
Та страшніш не зустрітися з Ним.
Краще б Він був суддею нам строгим,
Ніж далеким назавжди й чужим.

Він — Любов пресвята і всевишня,
Він запалює зорі в душі.
Чому так у житті нашім вийшло,
Що ми йшли на пусті міражі?

Чому серце — утомлений острів —
Не противилось хвилям гріха.
Бився човен об камені гострі,
Не тривожилась совість глуха.

А боліло ж, боліло, боліло,
До знемоги боліло й пекло…
Млява спроба звільнитись, несміла,
І відчути блаженне тепло.

Бо хтось душі притримував міцно,
Не даючи спочинку й на мить,
І лежати примушував ницьма,
Щоби нам не відкрилась блакить.

Відступися від серця, тривого!
День прийдешній хай буде ясним!
…Дуже страшно зустрітися з Богом,
Ще страшніш — не зустрітися з Ним…

Життя не перепишеш…

Життя не перепишеш, як історію,
Не зробиш кілька дублів, як в кіно,
Не втиснеш в найсучаснішу теорію
І не затулиш, як старе вікно.

Шляхами перехрещене мінливими,
Пошарпане вітрами боротьби,
Зігріте сонцем і полите зливами,
Просвітлене, із присмаком журби,

Лихими ратаями переоране,
Тороване по зрадницькій ріллі,
Тавроване, та справжнє і нескорене,
І на очах, а не в сирій імлі.

І прихилялось небо яснозоряне,
І ранок щедро сонце дарував,
І голубінь всміхалась розпрозорена,
І я ішов щасливий межи трав.

Того не пошкодую, що вже втрачене,
Піду вперед і ще чомусь навчусь.
Життя моє було згори освячене,
Старих доріг ніколи не зречусь.

Камо грядеші

Час жене нас вперед і нещадним бичем
Невідчепно штовхає у спину.
Зотліває душа, серце яро пече.
Камо грядеші,
Людино!

Той, хто вказує ціль, ув олжі й без жалю
Наостанку візьме нас на кпини.
Я для тебе, душе, в Бога сили молю.
Камо грядеші,
Людино!

Усевишній Господь від любові помер,
Божий страдник провів для нас межі.
По якій же стезі нам ступати тепер?
Камо грядеші?

Наш совість і честь хай не зраджують нас,
Можна бути нагим і в одежі.
Запитаймо себе, запитаймо ще раз:
Гомо сапієнс,
Камо грядеші?

Приготуйся, душе…

Приготуйся, душе, до вирію,
Звідки вже вороття нема.
Царство Боже береться вірою,
А без віри в душі — зима.
А без віри ночами холодно,
А без віри і день як ніч.
О душе, тобі личить молодо
Бога-Спаса побачити ввіч.
У тім краї, де душі стрінуться,
Буде літо й не буде літ,
Покладемо вінки до ніг Отця,
Як веселку, на райськім тлі.

Тримає нас земне тяжіння

Тримає нас земне тяжіння,
І з наших сміючись потуг,
Все глибше суєти коріння,
І кволий на припоні дух.

І в серці завжди осінь млиста,
А вже на обрії — зима,
Лягає паморозь на листя
І душу холодом пройма.

Таке життя, де битв немає,
Не варте навіть і гроша.
Тому вона і не співає —
Твоя стриножена душа.

* * *
Осіннім сумом схлипують шибки.
Високо в небі птахи перелітні
Несуть на крилах блискавки досвітні,
У світлу даль несуть мої роки.

Летять тисячоліття і віки,
Нестримним плином дні летять і ночі.
Не зникнуть тільки материнські очі
Й мого дитинства росяні стежки.

Все тоншає життєвий календар.
Листочки відриває хтось щоденно.
І дух мій розуміє достеменно:
Воістину, життя — це Божий дар.

* * *
Повертався самотній. З поразкою,
Важко міряв дорогу між трав.
Все недавно здавалося казкою…
Він до батька ішов. Він програв.

А на другому березі, зболенім,
Де надії вросли якорі,
Ув отцівському серці знедоленім
Пломінь віри й любові горів.

Ще раз погляд у далеч засмучену…
Хтось іде із юдейських низин.
Плаче смуток у постаті змученій,
Ніжна хвиля в душі: певно — син!

Заскрипіли ворота стривожено.
В батька бігти ще вистачить сил…
Весь обідраний, босий, знеможений,
Але — син! О, нарешті, мій син!

Прихилились коліна з молитвою.
Ледь почулося: «Отче, згрішив…»
«Я приймаю, мій сину, печаль твою.
Чуєш пісню моєї душі?»

І на плечі, синівські, похилені,
Руки батька — всепрощення мить.
Дві душі обнялися, окрилені,
Щастя-доля над ними тремтить.

* * *
Глибока ніч. В принишклому саду
Тремтить поміж листочками скорбота.
Віщує тиша злякана біду
І чорно-аспідна душа Іскаріота
В запроданстві, у ночі на виду
Упала в пекло. В морок. Без розради.
І в молитовно-зболенім саду
Цілунок прокричав — цілунок зради —
На всю Вселену. Хрипло. І закляк
В страшній безодні грішного падіння.
Любовний без любові хижий знак
Безславно згас у попелі сумління.
Цілунком не прикриється душа
Від жаху смерті, фальші та облуди.
Є в нашім серці вірності межа,
Яка стирається цілунком Юди...

* * *
Життя своє присвячую Тобі,
Тобі, мій Господи, Тобі і більш нікому,
Чи тихі дні, чи роки в боротьбі,
В піснях душі чи в смутку і в журбі —
Тобі…

Живу Тобою, рухаюсь, люблю,
В моєму серці радість веселкова,
В душі немає смутку і жалю,
Тримай мене в руках Своїх, молю, —
Люблю…

Як Пастир, Сам до вічності веди
Крізь заметілі, грози і тумани.
Коли втомлюся, серцю дай води,
Зігрій теплом в осінні холоди,
Веди…

Настане час, і я туди прийду,
Де царство слави, — там не буде ночі,
Там відпочине втомлений мій дух,
Все, що надбав, до ніг Твоїх складу.
Прийду…

"Благовісник", 4,2012

Читати усі вірші Володимира САДА