Михайло Козубовський

З Тобою

Коли навала смутку й самоти
На душу налягає в пізню пору,
Я знаю, що й тоді зі мною Ти,
Я відчуваю, Ти зі мною поруч.

Коли навколо віхоли метуть,
Змітаючи, мов сніг, щасливі роки,
Я серцем відчуваю, що Ти тут,
Я навіть чую тихі Твої кроки.

Коли я безпорадний, як маля,
В душі — мов після вигнання з Едему,
Я раптом чую, як моє ім’я
Лунає ніжно в голосі Твоєму.

Коли радію сонцю й солов’ю,
І почуття хвилює незбагнене,
Відверту бачу посмішку Твою,
Що Ти радієш щиро так за мене.

З Тобою я не знаю самоти,
З Тобою мені затишно й красиво.
Лише тоді, коли зі мною Ти,
Я, мов дитя, по-справжньому щасливий!

* * *
Життя нагадує гірський хребет,
Щорік — долання певної вершини:
То на колінах — кожна п'ядь землі,
То ніби ти на крилах, на орлиних…

І знову ось подолана гора,
Ще рік один навіки кане в Лету,
Та зупинятись нам ще не пора,
Коли Господь ще надиха до злету.

Вже не один подоланий Ельбрус —
У когось шістдесят, у когось тільки двадцять…
Та головне — попереду Ісус,
За Нього нам потрібно лиш триматись.

Не біймося життєвих перепон,
Хай не бентежить наших сил нестаток,
Наш курс один — свята гора Сіон, —
Кінець шляху, а Вічності — початок!

* * *
Кругом яблуні завірюха
З кожним подихом вітерця.
Ну навіщо спішиш щодуху
Вроду змести з її лиця?

Схаменися, грайливий вітре,
Припини цей жорстокий глум…
Все ж кружля білосніжне квіття,
Ніби тихий врочистий сум.

Та душа не болить у яблунь,
Не розщеплює крик грудей,
Бо намистом з рум’яних яблук
Чаруватимуть зір людей.

І життя вітровій невтомний
Обмітає мій ніжний цвіт,
Щоб на гілці душі, на кожній,
Визрівав золотистий плід.

Боже, сили додай в негоду,
Щоб не змів мене буревій.
Бо мій плід — Твоя нагорода,
Він — для Тебе, Господь, він — Твій.

* * *
Любов і сльози, радість і страждання,
Тріумф і плач, визнання і ганьба
Ідуть пліч-о-пліч у чуднІм єднанні,
Мов давні друзі-нерозлийвода.

Вже зранку думка: «Швидше б уже вечір…»,
А ввечері: «Що ж ранок не спішить?..»
Крізь час летіти мріється малечі,
А з віком серцю мила кожна мить…

Так споконвіку, з самого початку,
Коли в блаженстві цвів Едем… однак,
Дивись, Адаме, ось твої нащадки
За вибір твій розплачуються як!..

Що не людина - грандіозна драма,
Здається, скрізь безвихідь, кут глухий…
І чую голос нового Адама:
«Що ж, вихід є… сьогодні вибір твій…»

* * *
Настійливо виважую слова
І кожне вивіряю чи не всоте.
Яка ж це каторжно важка робота,
Чоло аж сьомим потом залива.

Долоні, мов стара, пошерхла жерсть.
Та не бере мене від цього сором.
Вже не пером орудую, а ломом,
Вгризаючись у віковічну твердь.

Сорочку сіру вже плямує сіль,
Дзвенить об камінь лом, немов на сполох...
Не зупинюсь, бо чую владний голос
У звуках тих настійливих зусиль.

О ти, свята благословенна мить! —
Знайти наріжний камінь для будови,
Оте магічне життєдайне Слово,
Що не вмира, а все животворить!

* * *
Я сьогодні йду до храму рано-вранці, на світанку,
Як Марія Магдалина чи Петро та Іоанн.
Де розтане непомітно у ліловому серпанку
Розтривоженої ночі граціозно-сонний стан.

Я побачу дивне дійство на прозорому узвишші,
Як малиново-рожевий приміряє небо плащ,
І почую, як привітно в урочисто-мирній тиші
Пролунає моє ім’я й заспокійливе: «Не плач».

Я побачу і почую, як захоплено й щасливо
Ріки плещуть у долоні та весняний спів дерев,
І душа моя бентежна теж долучиться до співу,
Бо це гімн Життю й Любові, що ніколи не помре.

У досвітнім спогляданні крізь дрімотливість байдужу
Я, розчулений, відчую вітру тихий шелест крил,
І тріумф благоговійний переповнить мою душу,
І вона заллється світлом, мов ранковий небосхил.

Пломеніє юний обрій в золотистих перевеслах,
Зодягнувшись в білі шати, моє серце сяє теж.
Я сьогодні йду до храму, щоб зустрітися з Воскреслим,
Бо Його немає в гробі. Він воістину воскрес!

* * *
Сягаючи думкою неба,
Долаю тяжіння земне.
Для щастя багато не треба,
Потрібно лише основне.

Зливаюся з піснею літа,
Коли все буяє довкіл.
Так хочеться щиро радіти,
Забувши про втому і біль.

Одного ж бажання замало,
Щоб линути в світлу блакить.
Важливо, щоб серце співало,
Коли все навколо мовчить.

Хоч тиша над світом зловісна,
Та це не бентежить мене.
Господь — моя сила і пісня,
Для щастя оце основне.

* * *
Нуртує в грудях млосно дух весняний,
Вдихаю запах свіжої ріллі.
Врочисто відчиняю навстіж браму
До храму знань, до мудрості землі.

Навчитись від землі… її основам…
Для сонця, вітру, злив себе відкрий
І лемешами подвигу святого
Душі своєї ниву розори.

Є особливий час у кожній долі,
Як і в землі гаряча є пора.
То ж засівай, як засівають поле,
Зерном добірним правди і добра.

Навчитись від землі… О, рідна ниво,
Твоя наука дивна і проста:
Твоя велична мудрість незрадлива
Тугими колосками пророста.

В руці тримаю грудочку тремтячу
І відчуваю вічний пульс буття.
Землі науку зрозуміть — це значить
Пізнати сутність нашого життя.

Благовісник, 1,2020