Андрій Соловйов: «Найважливіше в нашому житті— це наш зв’язок із Богом»

Після свого навернення у 2000 році Андрій Соловйов відчув бажання присвятити своє життя місіонерській діяльності в рідній Башкирії. На це його надихнули слова та життя українського місіонера, нині вже єпископа Володимира Яковича Сільчука, який близько 30 років свого життя присвятив проповіді Євангелії в місті Уфі — столиці Башкортостану. Навернення брата Андрія до Бога було особливим. Особливі і його стосунки з Богом. «Обставини складаються так, — каже брат, — що нерідко я залишаюся віч-на-віч зі своїми проблемами і не маю людей, які б могли мене наставити чи щось порадити. І тому звертаюся до Бога — і отримую від Нього і поради, і настанови, і підтримку».

— Брате Андрію, розкажіть про своє навернення.
— З дитинства я часто хворів, тому що під час мого народження (а я народився в результаті кесарського розтину) мені порізали голову. З дитячих років я переживав сильні страждання, мав порок серця, часто ламав кістки, хребет у мене також поламаний, але всі ці страждання відбувалися зі мною на шляху в пекло. Я десь в глибині душі розумів, що помру — і мене поглине темрява.

Також у 1999 році сталася біда, яка дуже вплинула на мій психологічний стан, — в аварії загинув мій брат Ігор. Я тоді був невіруючою людиною, і ця ситуація ввела мене в депресію, що відбилося на моєму й так слабкому здоров’ї. У мене почалися судоми, були навіть напади епілепсії. Мені тоді дали другу групу інвалідності.

У той час, коли до мене прийшов Володимир Сільчук, я дуже хворів. Йому ж Бог відкрив, що той невіруючий хлопець, який поступово помирає у своїй хворобі та депресії, буде пастором церкви. І Володимир Якович приїхав до мене, щоб запропонувати навчатися в місіонерській школі. Я довго відмовлявся від цієї пропозиції, але брат, наполягаючи, запитав: «Ти ж все одно нічого не робиш, що тобі заважає поїхати?» Я відповів, що хочу оформити документи на групу, щоб отримувати допомогу (240 рублів на той час). Брат Володимир сказав: «Я платитиму тобі 800 — поїдеш?» Тоді це був потужний аргумент — і я погодився. Я ретельно відвідував заняття, і через півроку, 12 лютого 2000 року, щиро покаявся перед Богом.

До рішення йти за Богом мене підштовхнуло одне відкриття від Нього. Я розумію, що ця історія не додасть мені честі, але вона була в моєму житті. Уже під час навчання в біблійній школі, коли я ще був невіруючим, то обманув і обікрав одного хлопця. Він хоч і був невіруючим, але порядним. Ми з ним дуже грубо розійшлися. І після того випадку Бог промовив до мене, я ще й дотепер чую цей голос у своєму серці: «Коли людина котиться вниз, то всі хороші та порядні люди поступово йдуть із її життя. І так буде у твоєму житті. А замість них прийдуть подібні до тебе, підступні й негідні». І коли я уявив собі, що мене оточуватимуть люди, схожі на мене, це настільки мене вразило, що я впав на коліна й став просити в Бога пробачення. Тоді я чотири години стояв навколішки перед Богом і плакав, просячи змінити моє життя, моє серце, мою поведінку. І коли я встав із цієї молитви, то відчув, що щось у мені змінилося, що моє серце стало іншим — і я не зможу більше жити, як раніше.

Через кілька тижнів Бог хрестив мене Духом Святим і приблизно в цей час я відчув, що Він хоче, щоб я їхав на місію в місто Бєлорєцьк, куди я й вирушив через чотири місяці, закінчивши навчання.

Не скажу, що у своєму житті більше не стикаюся зі стражданнями та проблемами, та тепер я знаю, що все це відбувається зі мною не на дорозі в пекло, а на шляху в небеса. І це зовсім інший стан, оскільки страждати, йдучи в небеса, — це не проблема, бо ці страждання базуються на надії.

— Наскільки Бог реальний нині у вашому житті? Як ви будуєте з Ним свої стосунки?
— Вказуючи на приклад Христа, Який час від часу відривав погляд від натовпу, що Його постійно оточував, і звертався до Отця Небесного, Бог учив мене, що не в натовпі сила, не в оточуючих людях джерело натхнення. Що лише Бог є справжнім і в Ньому вся повнота. І в житті складалися такі обставини, що доводилося спинятися, піднімати очі в небеса й питати: «Боже, як далі діяти? Куди піти, щоб прославити Твоє святе ім’я?» І Бог, коли ми зосереджуємо на Ньому свою увагу, обов’язково відповідає.

— Як ви отримували відповіді?
— З перших днів мого навернення Бог відкривав мені істину, яка записана в Євангелії: «Не радійте тому, що духи нечисті вам підкоряються. А тіштеся з того, що ваші імена записані в Книзі Життя». Я бачив, як демони виходили з людей, бачив інші чудеса Божі, але не в цьому наша сила та перевага. Найважливіше в нашому житті — це наш зв’язок із Богом. Це найбільша дорогоцінність на землі.

Мій шлях за Богом — це шлях жертв, але таких жертв, яких Він Сам від нас чекає. У мене була «Волга», яку мені подарували. Я так прикипів до цієї машини, вона мені так подобалася. Я її підфарбував, відремонтував, вона була така гарненька. Але в якийсь момент Бог сказав мені: «Благослови цією машиною хлопців з реабцентру». Мені було так шкода, але я приїхав до директора реабцентру й сказав, що Бог велить мені подарувати цю машину їм. Директор оглянув автомобіль ззовні, потім заглянув у салон і запитав: «А чому килимки такі старі?» Мені було так важко це чути, що я якнайшвидше пішов звідти. Та я розумів, що таким чином Бог перевіряє моє серце, щоб воно ні до чого не прикипало.

Був ще випадок, коли ми отримали можливість купити приміщення для дому молитви, але не мали грошей. Щоб придбати це приміщення, нам потрібно було продати квартиру. Пригадую, як дружина ходила по темних запущених кімнатах напівзруйнованої споруди й зітхала. А я благально дивився на неї і чекав її відповіді. Зрештою вона поглянула на мене й сказала: «Ну що ж, треба продавати квартиру…»

У той час у нас був невеличкий бізнес, із якого ми жили. І коли дружина прийняла таке рішення, наші справи різко пішли вгору. Ні до цього, ні після цього більше не було такого, а в той час у нас було багато замовників, люди купували великими партіями й те, що найдорожче. Згодом знайшлися люди, які допомогли нам матеріально в придбанні приміщення для церкви. А ми змогли купити собі набагато кращу квартиру. Це було для нас неймовірним чудом.

Ще одне, у чому Бог випробував мене. У нас уже було три доньки, як, нарешті, Бог дав нам сина. Я так полюбив цього малюка, що не уявляв собі життя без нього. Але одного разу, коли я був в Уфі, де мав проповідувати на зібранні, уночі зателефонувала дружина й сказала, що наш Яша помирає. У нього піднялася температура до сорока одного градуса, і він задихався. Дружина була перелякана. Я став молитися. Але ще не встиг сказати й кількох слів, як Бог промовив до мене: «Твій син помре! Яким ти прийдеш на його похорон — зневіреною людиною чи пастором, готовим підтримувати віру інших?» Коли я уявив цю ситуацію, біль стиснув моє серце, я заметушився, напружився, але, зібравши всі свої сили, відповів: «Ні, Господи, я все одно буду вірним Тобі. Я буду пастирем, я буду підтримувати інших людей навіть на похороні свого єдиного сина. Я не хочу, Господи, бути спотиканням для них». І буквально за кілька хвилин передзвонила моя дружина й сказала: «Щось відбулося саме зараз. Яшине дихання нормалізувалося, і він спокійно заснув. Температура також спала».

А перед тим я дуже хвилювався, що сказати на проповіді, тому що проповідувати мав у тій церкві, де навернувся, перед людьми, які привели мене до Бога. І коли дружина розповідала мені про те, що сину стало краще, Бог проговорив у моє серце: «Усе, що ти скажеш завтра, — це буде вода. Ти нічого нового й особливого і не можеш сказати. Але Дух Божий ширяв над водою і творив нові долі, новий усесвіт. І Він творитиме це й далі в житті людей. І все, що Мені треба від тебе, — це твоя вода. Лий воду, а Я буду ширяти над нею».

Я щиро вдячний Господу за свій шлях, бо розумію, що християнину інакше не можна — тільки через певні жертви. І не такі, які ми самі хочемо принести, як це зробив Каїн, а такі, яких Бог очікує від нас.

Іноді ми починаємо торгуватися з Богом, коли Він ставить нам певні умови. Наприклад, із нашої церкви їхав один брат на місію з сім’єю. Я щойно отримав зарплату, сидів у своєму офісі й дякував Богові за того брата й думав, що добре було б бути схожим на нього та, залишивши все, поїхати кудись, як він. І Бог каже мені: «Яка проблема? Почни з малого — віддай йому половину зарплати». Я знітився й кажу: «А, може, третини достатньо?» І Бог відповів: «Ти ж чув. Чому торгуєшся зі Мною?» Мені стало дуже незручно перед Богом. Тому я відрахував половину зарплати, віддав братові. Він у той час щось розповідав мені й тільки сказав: «О, добре!», поклав гроші в кишеню й далі став говорити про щось інше. А я сидів і думав: «Що я скажу дружині?» І Бог відповів: «Скажи, що цього місяця за цю половину ви будете жити краще, ніж в інші місяці. Бо Я — Господь». І справді було так — того місяця різні люди приносили в наш дім такі продукти, яких ми самі собі до того не могли дозволити. Я знаю, що це Бог вклав у їхнє серце таке бажання. Він вірний Своєму слову.

Без жертви неможливо догодити Богові. І коли ми готові жертвувати для Бога, чудеса в нашому житті не припиняться.

— А чи було у вашому житті, що Бог не відповідав на молитви?
— За сімнадцять років мого прямування за Богом було безліч моментів, коли я щось просив у Нього чи про щось запитував, але отримував відповідь не одразу. Були такі випадки, що Він відповідав мені через десять років. Тобто, я думаю, що ті люди, як стверджують, що Бог їм не відповідає, просто не дочекалися відповіді.

— А що потрібно для того, щоб дочекатися?
— Напевно, треба в житті визначитися: якщо Господь — мій Бог, то я даю Йому право розмовляти чи не розмовляти зі мною, і Він Сам вирішує, що казати, а що ні. Якщо ж людина в цьому постійно займає ведучу роль і чекає, що Бог відповість їй саме тоді, коли вона вважає за потрібне, і так, як хоче вона, — тоді виникає велике питання: а хто ж тоді Бог? Але я твердо розумію, що в моїх із Богом стосунках Бог — Він. Тому я приймаю Його волю, Його рішення безумовно.

Ми нині живемо в епоху демократії і, напевно, саме звідси й походить така рівноправність у стосунках із Богом. Іноді ми думаємо, що все обертається довкола нас, що людина — найвища цінність. Але це не так: усе як оберталося довкола Господа, так і обертається. І в Писанні дуже влучно сказано: «Шукайте найперше Царства Божого й правди Його, а все це вам додасться». Коли ми будемо бігати в житті за земними благословеннями, які обертаються довкола Господа, — гарними машинами, хорошими чоловіками та іншим, то наше життя перетвориться в постійний біг. Та коли ми міцно вхопимося за Господа, то ті благословення, які обертаються довкола Нього, зроблять чергове коло й прийдуть у наше життя. Так влаштований усесвіт.

Правда, я зауважив одну річ — диявол робить усе для того, щоб люди не могли вхопитися за Бога. Наприклад, у нас, у Росії, як би це дико не звучало, я часто зустрічаюся з жінками й дівчатами, які розповідають, що їхні батьки чи вітчими ґвалтували їх. І коли я казав їм, що Бог — Батько, вони відчували неймовірний бар’єр у сприйнятті цього. Для них батько — це щось страшне й неприємне, це той, хто завдає болю. Я впевнений, що все це підступний план диявола. Але ми повинні прийняти Бога саме як люблячого Батька, а не як господаря чи начальника. Та якщо ми не можемо переступити через свій біль та неправильне розуміння й прийняти Бога на Його умовах, то найімовірніше ми не зможемо приліпитися до Нього. І це дуже страшно. Ця сатанинська робота дуже тонка й ледь помітна, особливо якщо дивитися зблизька. Цей диявольський почерк важко розпізнати, але варто лишень переглянути своє життя, той біль, який нам був завданий, ті труднощі, через які ми пройшли й у яких формувався наш світогляд, — як там ми зможемо розгледіти диявольський вплив, що відводив нас від можливості побудувати тісні стосунки з Богом. Коли ми відчуваємо, що між нами й Богом є перешкоди, що ми не можемо побудувати з Ним тісних стосунків, ми повинні просити Духа Святого про зцілення, про зміну нашого мислення. Ми повинні відректися самих себе й присвятити себе Богові, щоб жити життям віри й повної посвяти Богові. Тоді Господь буде завжди близько з нами.

"Благовісник", 3,2017