Місіонерськими стежками

Грузинські дороги українського місіонера

Тепер на базарі чи в іншому багатолюдному місці можна побачити чоловіків із плакатами на спині та грудях: «Увага! Бог буде судити тебе за твої гріхи. Покайся, віруй в Господа Ісуса Христа — і ти спасешся». Це вуличні євангелісти, я б сказав, рятувальна служба Ісуса Христа. Вони попереджають про небезпеку й відвертають багатьох від вічної загибелі. Автор цих плакатів — Олександр Курченко, місіонер місії «Голос надії», який і сам їх незмінно використовує у своїх євангелізаційних заходах. А з 27 червня по 7 липня він з командою однодумців за своєю методикою проповідував у Грузії. Варто було б почути, із яким захопленням брат Олександр розповідав про свою поїздку.— Звідки у тебе взялася любов до Грузії?

— Колись, коли я ще був невіруючим, я працював на будівництві Саяно-Шушенської ГЕС. У мене не було грошей, і мені дуже допоміг один чоловік — грузин. Він купував мені обіди. Ось такий спогад. Тож коли я став християнином, я дуже часто думав над тим, як відвідати країну моїх друзів.

— Які зусилля ти приклав, щоб збулася твоя мрія?
— Просто одного разу, зустрівшись із одним братом із Рівного, кажу: «Я дуже хочу поїхати в Грузію». А він мені: «Я також уже багато років думаю, як-то поїхати в Грузію». Ми згодилися з ним молитися за цю справу. І десь через півроку зібралися їхати машиною цього брата. Нас було четверо чоловік. То була перша поїздка, я б сказав, розвідувальна. Ми знайшли там церкву, познайомилися з її членами. Показали їм, як ми проповідуємо. Служитель зацікавився і сказав, що це їм потрібно. Вони допомогли нам зробити євангелізаційні плакати з написом по-грузинськи, допомогли брошурами та Євангеліями грузинською мовою. Ми були в Грузії недовго, але зрозуміли, що ми тут потрібні.

Так минуло два роки, а я все згадував про Грузію і молився. І знову їду з одним братом, а він мені каже: «Саша, давай зробимо якусь поїздку довготривалу». Кажу: «В Грузію тепер не так просто. Війна. Ця сторона, що ми раніше їхали, закрита…» А брат так просто: «Я часто їжджу в Росію, можна через Сумську область. А потім через Курську, Воронезьку область, до Ростова, а там на Владикавказ». Я зрозумів, що це Бог мені відкриває дорогу. Через місяць я побачив, що Господь нам сприяє: є машина, знайшлися люди, готові їхати. Залишилася одна проблема — фінанси, бо ж дорога туди й назад складає 7 тис. кілометрів, а тому і великі затрати. Та ось до мене подзвонила одна сестра і запитала, що я роблю. Кажу: «Проповідую в Україні, збираюся в поїздку». І вона пропонує мені свою фінансову допомогу. Це все зробив Бог. Отож, ми все зібрали, призначали триденний піст із молитвою, щоб Бог благословив нашу поїздку, — і вирушили.

— Розкажи про труднощі й радощі дороги в Грузію.
— Спочатку були перепони на російському кордоні. Нас не хотіли пропускати. І водій сказав: «Наше питання вирішуєте не ви, не люди, а вирішує Бог. Якщо ми повинні туди їхати, значить ви нас пропустите. Бог все вирішує. Він над усіма начальниками». Прикордонники поглянули на нас і кажуть: «Проїжджайте». Коли ми в’їхали на митницю в Грузії, то я відчув таку радість, таке благословення! З першим митником, який нас зустрічав, я привітався по-грузинськи: «Кабарджоба». Кажу йому: «Ми християни, ми дуже раді в’їжджати у вашу країну». Він відповів мені: «Ми також дуже раді, що ви з України». Я відчув їхнє дружнє ставлення до нас. І це було ніби підказкою, що Бог нас благословляє, що ми в потрібному місці.

— Як і де ви проводили євангелізаційні заходи?
— Наш бус був із трьох боків розписаний словами з Біблії грузинською мовою. Це вже була проповідь. Де ми їхали, де ми зупинялися, там люди могли читати слова про Христа. Ми зробили плакати і брошури грузинською. Роздали приблизно 10 тис. брошур. Частину з них ми надрукували ще в Україні. Одна церква допомогла нам Новими Заповітами грузинською мовою. Ми на базарі ставили колонку — і два брати під гітару співали псалми українською та російською, а інші ходили по базарі, проповідували, дарували буклети. Бог дав нам одного брата. Він місцевий євангеліст. Два тижні він був з нами. Підказував, перекладав. Почали ми з Тбілісі. І пройшли сім найбільших міст.

— Як приймали вас грузини?
— Люди в Грузії дуже прагнуть Слова Божого. В Україні тепер таке не спостерігається. Коли вони дізнавалися, що ми приїхали з України і віруємо в Ісуса Христа і в Трійцю і що ми привезли їм Слово Боже, то дуже щиро нас приймали. Навіть були ситуації, коли місцеві самі нас спрямовували. Казали: підіть он туди і там розкажіть. Одного разу до нас під’їхав чоловік на дуже дорогій машині і сказав, що на другому боці базару є великий магазин і він хоче, щоб ми там так само співали і людям розповіли про Ісуса Христа. Виявилося, що він власник того магазину. І ми там проповідували. Найщиріше нас приймали в Батумі. Це дуже відкрите місто, дуже щирі люди. Прямо на базарі збиралися навколо нас, слухали й дякували нам, що ми до них приїхали. Запрошували приїжджати ще.

— Чи було таке, що виявляли до вас агресію?
— Були й агресивно налаштовані люди, як і скрізь, але нас Бог беріг. Грузія — це маленька країна, усього в ній близько 4 млн. населення. Це православна, дуже релігійна країна. І православні священики мають великий вплив на людей, навіть на політиків. У Боржомі священики налаштували людей, щоб нас побили й вигнали. Брат-грузин, який був із нами, сказав нам, що чув таку розмову. Але Бог був з нами, і ці люди довго кричали, обурювалися, бігали, виганяли нас. Але ми їм пояснювали, що прийшли до них із миром, що принесли їм Слово Боже, що ми християни такі, як і вони, що жодна релігія не спасає, а спасає Христос.

Пригадую, один хлопець був дуже агресивний. Я став розповідати йому про Слово Боже, а він розкричався на мене. Я кажу: «Ти що, не віриш в Ісуса Христа?» А він взявся доказувати мені, як він вірить в Ісуса. Показує хрести золоті на грудях, браслет золотий на руці з іконами. «Я не вірю?! — кричить. — Я більше за тебе вірю. Іди геть звідси». І так далі. «Знаєш що, — кажу йому, — коли ти приїдеш до мене в Україну, я тебе нагодую, напою, покладу спати у своїй хаті, а ти проганяєш мене зі своєї країни». Його це дуже зачепило, бо ж грузини вважають себе гостинним народом, і став доводити мені, що він мене поважає, що він готовий мені допомогти.

Великий наголос ми робили на тому, щоб люди не тільки вірили в Бога, але й щоб читали Біблію і жили відповідно до Слова Божого. Ми казали: «Якщо ти віриш і ходиш в церкву, але не живеш за тими законами, які записані в Біблії, то прийдеш на суд і будеш осуджений на вічні муки».

— Пригадай цікаві зустрічі та ситуації, які тобі особливо запам’яталися.
— У місті Поті ми зустріли одного віруючого брата, який нами зацікавився і запросив до себе. І там ми почули свідчення. У те місто Бог покликав двох сестер. Вони з Казахстану, колишні мусульманки. Бог сказав їм, щоб вони їхали в Грузію, у місто Поті і там проповідували Христа. Коли ми розказали про себе, то вони засвідчили, що молилися, щоб Бог їм прислав євангелістів з України, і що ми — це Божа відповідь на їхні молитви. Там ми налагодили таке служіння, як наше, і молимося, щоб воно продовжувалося.

У Поті ми роздавали Євангелії грузинською мовою. Євангелії вже закінчилися, а одна жінка просить: «Дай мені цю книжку». Я кажу, що немає. А вона стає на коліна, плаче й кричить: «Дай мені цю книжку, ти повинен мені її дати. Як це так, їм дав, а мені ні. Мені потрібна ця книжка про Ісуса». Я знов: «Вибачте, але вже немає». — «Йди шукай її, в машині шукай». Я послухав її: пішов до машини, почав там копатися — і знайшов останній екземпляр Нового Заповіту. І зрозумів, що він призначений саме для цієї жінки, що вона шукала Божу Книгу, прийшов час — і її отримала. Жінка цілувала цей Новий Заповіт, плакала і підстрибувала від радості.

— За час євангелізаційної роботи у тебе виробилася своя методика, яку ти використовував і в Грузії. Поділися нею з читачами.
— Коли я виходжу на проповідь Євангелії, я молюся такою молитвою: «Господи, пошли до мене таких людей, яких Ти хочеш спасти, серця яких прихильні, щоб я міг там посіяти Твоє Слово». І тоді Бог посилає цих людей. Ми їм говоримо прості слова про спасіння, вони їх приймають, а прийде час — Дух Святий зробить у них Свою роботу.

Як написано: «Привів їх до Ісуса…» Ми приводимо людей до Ісуса. Людина має зрозуміти, що вона грішна, а коли прийде до Ісуса — то Ісус простить їй гріхи. Коли ж людина прийде в церкву, то там скажуть їй, що треба робити. Наголошую, ми приводимо людей не до релігії, а до Ісуса. Ісус живий, Він реальний, Він знає наші проблеми, Він знає наші труднощі, Він прощає гріхи. Я зустрічав і таких, що кажуть: «Я такий грішник, що мені немає прощення». «Ні, — кажу, — є прощення, кров Ісуса змиває всі гріхи, тобі потрібно покаятися».

Розмовляв Василь МАРТИНЮК

"Благовісник", 3,2015