Місіонерськими стежками

Український дотик до Японії

Надія ЦВІЛЮК, 25 років, перший український місіонер в Японії: «Ми знаємо про Японію як про багату країну, яка попереду всіх у науці, техніці, медицині. Найкращі автомобілі, найсучасніші роботи, найшвидші поїзди… Але чомусь ми не чуємо про християн із Японії. Православні, католицькі та протестантські церкви разом узяті там становлять лише 1% від усього населення. Разом з матеріальним процвітанням в країні великий духовний занепад. При цьому місіонери туди практично не їдуть…»

Дитяча мрія

Я народилася в Росії, у Владивостоці, та коріння маю українське і вважаю себе українкою. Тепер живу в Києві, належу до церкви «Блага Вістка». Мені було майже 8 років, коли мама почала відвідувати богослужіння. Рідний батько покинув нас, ми жили утрьох (я, мама та молодша сестричка). Уже в церкві мама вийшла заміж за чоловіка, який замінив нам тата. Разом з батьками я відвідувала церкву, в 11 років, пам'ятаю, навіть перемогла в конкурсі на знання Біблії серед випускників біблійної школи. Проте десь у 17 років настав час, коли усвідомила, що можу і не слухатися батьків. У мене вже були друзі з гріховним стилем життя. Я стояла перед вибором. Близько півроку в мені йшла напружена боротьба.

У принципі, я можу себе назвати «дитиною віруючих батьків». Сьогодні розумію, чому діти багатьох християн, навіть служителів, ідуть у світ. Найперше, важлива батьківська молитва за дітей – без неї дуже важко прийняти рішення. Мама, ніби передбачаючи той момент, коли переді мною буде непростий вибір, на колінах вимолювала мене. Друге — дуже важливо мати справжніх віруючих друзів. Інакше диявол обов'язково пошле своїх «друзів». А коли ти бачиш, як твої однолітки щиро люблять Бога, — це дуже сильно впливає, сильніше за настанови батьків. І коли Господь послав у мою долю віруючих друзів, я почала з ними їздити по таборах, брати участь у служінні. Побачила, яке цікаве життя християн і як багато я втрачаю. Зрештою, сказала: «Буду все життя служити Богові!»

Ще з дитинства я мріяла їздити по всьому світу й співати про Ісуса Христа. І практично з 15 років почалася моя місіонерська діяльність. Разом із мамою я брала участь в служінні християнської мобільної клініки від фонду «Hope in Action» («Надія в дії»). Мама їздила як лікар, спочатку я допомагала їй приймати хворих, згодом долучилася до проведення дитячих заходів. Мені це дуже подобалося. У 17 років, після прийняття твердого рішення, я вирішила утвердитися у Бозі й вступила в біблійну семінарію при нашій церкві. Після здобуття бакалавра богослов'я мене стали залучати до душеопікунської праці під час виїздів клініки. Бувало, за день до 10 чоловік запрошували Ісуса Христа у своє серце, — це приносило мені неймовірну радість і щастя! Казала: «Господи, хочу це робити все життя!»

Японія. Початок

У тому ж 2006 році, коли мені ще було 17, ансамбль із нашої музичної школи, у якому я співала, запросили на місяць до Японії. Ця поїздка ніяк не була пов'язана із церквою, а приурочувалася до 20-річчя чорнобильської трагедії. До того Японія не викликала в мене особливої цікавості. Повернувшись додому, я почала вивчати історію, культуру Японії і дізналася, що там дуже мало християн – лише 1% від усього населення. І це – православні, католицькі та протестантські церкви разом узяті. При цьому, як я довідалася, місіонери туди практично не їдуть. Відтоді у серці з'явилася незрозуміла любов до цієї країни: «Господи, я готова там працювати! Якщо ніхто не хоче їхати, то я хочу!»

У мене не було ніяких зв'язків або знайомств у Японії. Як туди добратися? Як знайти там церкви? Зустрічала місіонерів з Кореї, США, інших країн, а на Японію ніяк не могла вийти. Але продовжувала вірити й молитися. Батьки не дуже схвалювали мої наміри, але усі друзі, рідні знали про цю мрію. Йшов час. Коли минає рік, два – ще можна вірити, та після восьми років чекання віра мимоволі гасне…

Божественна зустріч

Якось мені потрібно було терміново приїхати до бабусі в селище Калинівку Вінницької області. Це була незапланована поїздка. У селищі багато протестантських церков – п'ятидесятницька, баптистська, харизматична, адвентистська. Звичайно, найлогічніше для мене було піти на богослужіння до п'ятидесятницької церкви. Просто я не знала, де вона знаходиться. А якраз біля вокзалу стояла баптистська церква. Хоча я не мала там ніяких знайомих, але подумала: «Яка різниця? Головне — присвятити день для Господа!» От, сиджу в зібранні, раптом виходить пастор і оголошує: «Уперше в історії нашої церкви маємо гостей із далекої Японії», і надає слово пастору Кенічі Гото. Я не могла повірити своїм вухам! Прийшов день, про який я молилася сім років. Перший японський християнин! Я не могла пропустити цієї нагоди, усе служіння дивилася на годинник, навіть не чула проповіді, лише одна думка: швидше б підійти до нього і познайомитися!

Моя розповідь дуже здивувала Кенічі Гото. Він сказав: «Звичайно, наша країна дуже потребує місіонерів, але я не міг навіть подумати, що вони приїдуть з України. Ми думали — це до вас потрібно їхати…» Ми обмінялися контактами, він звів мене із японськими церквами, через кілька місяців я отримала запрошення.

Це було чудо. Яким чином пастор, який летів із Японії в Австрію, маючи Україну просто як проміжний пункт, опинився не в Києві чи якомусь великому місті, а в Калинівці, куди я теж приїхала майже випадково? Очевидно, що це була божественна зустріч. Коли батьки дізналися, як усе сталося, вони сказали: «Це Боже чудо, ми не можемо тобі заборонити!»

Дуже важливо, коли батьки підтримують бачення дітей, навіть якщо воно не збігається з їхнім баченням. Моя мама завжди думала, що я буду стоматологом і житиму в сусідньому будинку. Але в мене більш творча натура, зокрема я пишу та виконую пісні. Закінчила Київський університет культури і мистецтв Поплавського. Батьки хоча і висловлювали свої побажання, але ніколи не тиснули. І тепер я їм вдячна за підтримку у цих поїздках.

В Японію з місією

Отже, моя перша місіонерська поїздка в Японію відбулася цієї весни — з 15 квітня до 4 червня. Ісус посилав по двоє, тому я теж взяла із собою подругу — Каріну Крісман із нашої церкви, яка дуже добре володіє англійською мовою.Матеріально нас підтримали церкви – і моя рідна, і ті общини, які знали мене по мобільній клініці, багато братів та сестер…

Японія прийняла дуже гостинно. Звичайно, для віруючих було несподіваним, що місіонери приїхали саме з України. В країні існують майже всі ті ж конфесії, що й в Україні. Але стихійне лихо, яке сталося в березні 2011 року, посприяло об'єднанню церков, між якими до того були певні конфлікти. Тепер вони навіть не діляться на братерства. Також стерлася неприязнь між конфесіями. Кажуть: «Нас і так мало… Якщо ще будемо ділитися — взагалі нічого не залишиться».

За цих два місяці ми відвідали міста Тояма, Фукуі, Мікуні, Кіото, Нагасакі, Іто, Тохоку (яке особливо постраждало від цунамі) та Токіо. Найбільша церква, у якій ми були, налічує, мабуть, чоловік 300. Це так звана «гавайська» – у Токіо. Її відкрили місіонери з Гавайських островів. Багато общин зовсім маленьких, по 10 чоловік. Та й з тих десяти є такі, що роками ходять на служіння, але ще не прийняли Христа.

Ми побули приблизно по тижню в перелічених містах, служили в общинах. Наше служіння полягало передусім у спілкуванні. Крім того, роздавали газети із запрошеннями до церкви або розкладали в поштові скриньки.

Скеля самовбивць

З метою євангелізації ми також відвідували деякі особливі місця. Наприклад, під Мікуні, на заході Японії, є скелі, які називаються Тоджимбо. Вони відомі не лише як туристична точка, а і як місце самовбивць. З різних країв Японії туди приїжджають люди, щоб покінчити з життям.

Є спеціальна соціальна служба, яка там працює, щоб запобігати суїцидам. Вони навчилися безпомилково відрізняти звичайних туристів від потенційних самогубць. Наприклад, якщо людина з іншого кінця Японії, без речей, із білетом в один кінець – це перший тривожний сигнал. Зазвичай кидаються зі скель ввечері. Соціальні працівники, серед яких багато віруючих, з біноклями вистежують таких і намагаються зупинити. За останні п'ять років більше 300 чоловік врятували. Я зустрічала врятованих, які згодом стали віруючими, закінчили біблійні школи (здебільшого навчаються в Пд. Кореї), і самі стали волонтерами.Та все ж за 2013 рік на Тоджимбо сталося 13 суїцидів. Ми молилися про зруйнування цих проклять, про збереження людських душ, про волонтерів, які там служать.

А взагалі таких місць в країні дуже багато. Наприклад, ще одне з відомих – гора Фуджі. Там є ліс, у якому люди вішаються. Японія займає одне з перших місць у світі по кількості самогубств, в середньому – три за годину, 36 тис. за рік. Основні причини за статистикою: втрата роботи (японці – великі трудоголіки, коли їх звільняють, життя ніби втрачає сенс), провал під час вступу до вузу (не вивчишся – отже й не матимеш роботи), нещасливе кохання або розпад сім'ї.

Після цунамі

Японці — дуже делікатна нація. Там не проходять такі методи євангелізації, як в Україні. Наприклад, не можна просто так заговорити з людиною на вулиці. Вони не терплять тиску. Кожен живе у своєму особистому маленькому світі, наче в коконі. Туди не пускають будь-кого. Навіть своїх рідних не завжди пускають. Якщо станеш їм проповідувати, можуть хіба що з ввічливості послухати, але абсолютно нічого не приймуть. Тому з ними потрібно дуже довго спілкуватися, дружити, аби почали відкриватися. Разом з тим жодної агресії, неприязні до християнства там немає. Між релігіями панує дружба й мир. Згідно з одним із опитувань, до християнства більшість людей ставляться навіть прихильно.

Ми були на територіях, які постраждали від цунамі. Там, звичайно, усе чисто, прибрано, уже немає колишньої розрухи. Але лишилися травми душевні.

Для постраждалих збудовані тимчасові будиночки, їх відвідують християни. Ми зустрічалися з жінками, які втратили своїх рідних, спілкувалися, втішали, служили їм. І там я побачила, як руйнується оцей бар'єр в менталітеті.

В Японії взагалі не прийнято доторкатися до незнайомих людей. Коли, прощаючись, обіймала цих жінок (пояснюючи, що в Україні – це символ довіри, любові, близькості), вони спочатку розгублено реагували на незвичну для їхньої культури ніжність. А потім ніби щось проривалося — вони обіймали у відповідь і починали ридати. Насправді їм цього не вистачає. Так, навіть через дотик Господь являв Свою любов. Вони дякували нам за принесену їм надію в Ісусі Христі.

Буддистський монах

При багатьох церквах там є курси англійської мови (за символічну плату), на які запрошують усіх бажаючих. Японцям дуже подобається вивчення мов, і вони охоче приходять. Майже всі віруючі, з якими я спілкувалася, дізналися про Христа і прийшли до церкви саме через подібні курси. Тому там потрібні місіонери якраз із добрим знанням англійської.

Якось під час перебування в Нагасакі ми (з місцевою сестрою, яка була нашим провідником) потрапили під сильний дощ, змокли до нитки, навіть у взутті хлюпала вода. І ось прибігли на зупинку, стоїмо, чекаємо на трамвай. Раптом мені приходить думка: «Що нам уже втрачати? Ідемо пішки!» І хоча трамвай якраз під'їхав, ми в нього не сіли. А по дорозі нам трапився буддистський храм — ворота відчинені, на землі лежить чоловік і стогне, тіло зводять судоми. Ми підбігли й стали молитися за нього. Потім приїхала «швидка»; його уже клали на ноші, коли я сказала сестрі-японці: «Нахилися до нього й скажи, що Ісус може допомогти. Хай покличе ім'я Христа!» Вона це зробила. У цей момент лікарі відхилили дощовик, який приховував обличчя, і ми побачили, що це — буддистський монах.

Потім я попросила пастора місцевої церкви продовжити спілкування з цим чоловіком. А вже в Україні отримала листа, де пастор розповідає, що Хіроши (так звуть монаха) вже вдома. Він пам'ятає нас і нашу молитву, і відтоді між ними зав'язалися добрі стосунки.

Країна супертехнологій

Тепер моя мета така. Найперше – максимально донести, де тільки зможу, потребу Японії в місіонерах. На 128 млн. її населення приходиться лише 2 тис. місіонерів. На одного місіонера – 64 тис. японців. В Україні поки жодна місія цим не займається. А там є всі умови. При церквах облаштовані цілі апартаменти для проживання місіонерів. Тільки приїжджайте — і служіть!

Друга мета – привернути молитовну увагу до Японії. Сьогодні моляться за Африку, Індію... Японія теж дуже потребує молитов. Там дуже багато окультизму, проклять, ідолопоклонства, які потрібно руйнувати. А хто не може поїхати, не має часу молитися — хай допоможе фінансово.

І третя ціль — знову їхати служити. Моя наступна поїздка призначена на жовтень. А наступного року мене приймуть в ряди міжнародної місії «OMInternational», яка має допомогти з оформленням місіонерської візи. Також вивчаю мови, хоча в Україні це робити важко.

Ми знаємо про Японію як про багату країну, яка попереду всіх у науці, техніці, медицині. Найкращі автомобілі, найсучасніші роботи, найшвидші поїзди. Але чомусь ми не чуємо про християн із Японії. Разом із матеріальним процвітанням — там величезний духовний занепад.

Нас не хотіли відпускати, навіть плакали. У багатьох церквах люди казали: «Здавалося б, ви пробули всього тиждень, але ніби запалили в нас новий вогонь! І ваш чудесний приїзд зміцнив нас у тому, що Бог про нас не забув!» Запрошували, хто може приїхати хоча б на кілька місяців, років або й на все життя. Коли, я від'їжджала, церкви просили передати, що вони моляться за нас в цей непростий час. А також просили молитися за духовне пробудження їхньої країни.

Відчути покликання

Пам'ятаю, якими нестерпними були ці 8 років чекання. Будь-які речі, зображення, пов'язані з Японією — перевертали щось у серці. Горіло невимовне прагнення — бути там.

Тепер моє серце заспокоїлося. Задовільнилося те бажання, яке роками не давало спокою. Приїхавши, чітко розуміла, що я тут не турист, мене не тягнуло подивитися на місцеві визначні місця. Лише одна мета — достукатися до людських сердець. І я хочу служити до останнього подиху. Хочу побачити Японію християнською країною! Хай настільки, наскільки вона є прикладом у матеріальному житті, стане прикладом для усього світу в прямуванні за Богом.

Якщо у вас із голови не виходить якась країна, місто, місцевість, якщо вам болить якась проблематика — це Боже покликання. Господь дає бажання, любов до людей. І якщо Він кличе — це, як правило, стосується спасіння душ, тому дуже відповідальне. Не чекайте особливих умов, не шукайте відмовок. Я вірю, коли Бог дає працю, Він забезпечить і всім потрібним.

Якщо ж не відгукнетеся, можливо, ви не втратите спасіння, можливо, Бог не стане вас менше любити, але хіба зможете стати по-справжньому щасливими? Спішіть послужити! Діліться тим, що маєте в серці!

Більше інформації: hope-for-east.tumblr.com

"Благовісник", 3,2014