Фрідріх Бедекер: турбуючись про душі тих, хто приречений на смерть

«Рятуй узятих на смерть, також тих, хто на страчення хилиться, хіба не підтримаєш їх?» (Пр.24:11).

У ХІХ та ХХ століттях, як за царського режиму, так і за радянської влади, територія на схід від Уралу була символом заслання та тюрем. «Вислали в Сибір…» — ця фраза мала особливо трагічне значення для жителів імперії. А ще коли взяти до уваги тодішню дикість, суворість та необжитість тих земель. Донині велика частина жителів Сибіру та далекого Сходу — це нащадки колишніх каторжників. Тому добровільно, окрім, можливо, підприємців, науковців та авантюристів, туди ніхто не прагнув.

Але були винятки. Іноді героїчні, іноді трагічні. І серед тих особливих людей, які з тих чи інших причин свідомо вибрали небезпечну дорогу на схід, був Фрідріх Бедекер.

Він вирушив у Сибір не просто з цікавості чи з якоїсь власної примхи. Багатий, освічений, інтелігентний європеєць пішов у саме пекло тодішньої сибірської реальності — у тюрми та етапи царського режиму. Людина, яка поклала себе на вівтар служіння найбільш знедоленим як фізично, так і духовно верствам — ув’язненим та засланим.

Фрідріх Бедекер народився 3 серпня 1823 року в німецькому місті Ессен у родині вченого. Дитинство його пройшло в навчанні. Після закінчення навчання отримав учений ступінь доктора філології, а згодом — доктора філософії.

У 1851 році він одружився. Але щастя виявилося коротким: у червні було їхнє весілля, а у вересні дружина померла. Смерть дружини стала величезною трагедією для Фрідріха. Він намагався втекти від самого себе. Спочатку об’їздив усю Німеччину. Потім — уздовж і впоперек Австралію. 1858 року повернувся в Європу й став викладати. У 1860 році переселився до Англії. 1862 року Фрідріх знову одружився на вдові.

Навернувся до Христа доктор Бедекер у 1866 році під час євангелізації з участю лорда Редстока на курорті Вестон-Супер-Мейр. На одному із зібрань доктор чомусь затримався, і лорду Редстоку вдалося підійти до нього. Лорд поклав Фрідріху руку на плече й сказав: «Дорогий друже, Господь вибрав мене сьогодні посланником до вас». Невдовзі обидва стояли на колінах. Фрідріх Бедекер потім згадував: «Я увійшов гордим невіруючим німцем, а вийшов смиренним віруючим учнем Христа! Щоб прославився Господь!» Дружина наступного дня пішла з чоловіком на зібрання і теж навернулася до Христа.

Фрідріх Бедекер і лорд Редсток стали близькими друзями. Доктор Бедекер залишив усі свої колишні справи й присвятив решту життя проповіді Євангелії й розповсюдженню книг Святого Письма.

Редсток писав про нього: «Як тільки він сам почув радісну вістку, то з того моменту поніс її у світ проповідувати іншим. І, незважаючи на своє слабке здоров’я, він виконав справу, до якої був покликаний: не звертаючи на себе уваги, ходив по селах і розносив благу вістку. Він падав від слабкості й працював до непритомності, але все-таки вставав і йшов далі, промовляючи: «У слабкості моя сила». Своє перше свято Воскресіння Христового він провів між найбіднішими людьми Лондона, проповідуючи їм Слово Боже».

Коли Редстоку стало неможливо відвідувати Росію через протидію високопоставлених ревнителів православ’я, а з 1880-х років — особисто прокурора св. синоду К. П. Побєдоносцева, — тоді замість нього в 1877 році в Петербург приїхав Бедекер. Він зупинився в аристократичному будинку княгині Н. Ф. Лівен, яка в 1880-ті роки мала мужність не підкоритися царському наказу не проводити євангельські зібрання в приватних будинках.

У рік приїзду д-ра Бедекера в Росію граф М. М. Корф був членом Комітету петербурзьких тюрем, а Є. І. Черткова — членом Жіночого комітету відвідувачок в’язниць. Тому й д-р Бедекер відразу ж долучився до цієї роботи й, маючи чуйне серце, полюбив звіщати про любов Божу грішникам, які страждають від подвійної неволі — тюрми й гріха.

Зрозуміло, проводити духовні бесіди з в’язнями д-р Бедекер міг тільки європейськими мовами (німецькою, англійською, французькою), але перекладачів не бракувало — російські аристократи, які увірували через лорда Редстока, прекрасно володіли цими мовами.

Для закріплення істин, висловлених у євангельських бесідах, потрібні були друковані євангельські трактати, закличні проповіді, повчальні розповіді. Доктор Бедекер скористався плодами роботи Товариства заохочення духовно-морального читання, яке встигло до свого закриття в 1884 році видати до двохсот найменувань книг, брошур, проповідей (зокрема Ч. Сперджена), причому деякі з них витримали по дванадцять видань.

Разом із членами Комітету Бедекер відвідував в’язниці, роздаючи Євангелії. Поступово Господь пробудив у Бедекера глибоке співчуття до цих нещасних людей. Він відчув, як всередині нього зростає величезне, нестримне бажання звіщати їм про любов Божу. Він потім написав: «Раніше я не мав ніякого поняття про те, як люди сиділи під замком за ґратами й навіть у ланцюгах. Коли ж я про це дізнався в Росії, з тих пір моїм найбільшим бажанням стало те, щоб мені відкрилися двері в’язниць. Я наважився висловити це одній шляхетній дамі в Петербурзі й запитав її, чи немає для цього якоїсь можливості. Вона сумно похитала головою, але мого прохання не забула».

Про бажання Бедекера стало відомо графині Олені Іванівні Шуваловій, яка була подругою імператриці. Графиня обговорила це питання зі своїм чоловіком — графом Петром Шуваловим, який був начальником Четвертого відділення, тобто стояв на чолі Головного жандармського управління. Одного разу вони зустріли начальника тюрем прямо на міській вулиці. Графиня попросила дозволу доктору Бедекеру відвідувати в’язниці та розмовляти з ув’язненими про Святе Письмо. Як людина релігійна начальник схвалив цю пропозицію. Він захотів зустрітися з Бедекером.

Зустріч виявилася дуже корисною. Начальник виклав цікаві відомості про різні типи в’язниць і каторжних поселень, зокрема про ті, у яких Бедекер хотів побувати. Він запропонував Бедекеру відвідати Східний Сибір і Сахалін, а також порадив ще до поїздки відправити посилки з екземплярами Біблії і Нового Завіту в тюрми, які він планував відвідати.

Дозвіл застав доктора в Англії. Він, отримавши цей папір, глянув на нього як на дорогоцінну пожертву: «О, дякую Господу, за ці відчинені двері!»

Бедекер став єдиним проповідником у Росії, якому було дозволено відвідувати всі в’язниці для проповіді Євангелії й роздавання Біблій і Нових Заповітів. Його імені було достатньо, щоб двері будь-якої в’язниці відчинилися. Сам цар дав на це дозвіл, мовляв, ув’язненим, «цим негідникам», як він висловився, можна проповідувати Євангелію, хоча цього не можна було робити звичайним людям.

Ось як про початковий період праці Фрідріха Бедекера в Росії згадує Софія Лівен: «Д-р Бедекер умів знайти підходи до російського начальства й отримав довіру уряду... Кошти на поїздки д-ра Бедекера давали російські віруючі, деякі з них були досить заможними й жертвували щедро без будь-яких обмежень і вимог. Божа рука була над Його вірним служителем, і Бог благословляв його. Будучи ще дитиною, я не раз, коли в нас уранці читалося Слово Боже, сиділа в нього на колінах і вдивлялася в його довгу, завжди чисту бороду... Його улюбленими словами, які він часто вимовляв по-російськи, були: «Бог є любов». Цими словами він майже завжди вітав зібрання».

В одній із поїздок у Бедекера вкрали дозвіл на відвідування в’язниць. У нього витягли, звичайно, і гроші, але про них він сумував менше, ніж про дозвіл, і написав про це княгині Лівен. Княгиня за допомогою вельможних друзів дістала й вислала йому новий документ, а з ним і гроші. І найцікавіше — новий документ називався вже не «дозволом», а «приписом»! Це була величезна різниця! «Дозвіл» передбачав, що губернатору або іншому чиновнику надається право вирішити — дозволити чи заборонити проповідь Євангелії ув’язненим. «Припис» же вимагав повної покори, тому двері будь-якої в’язниці відчинялися перед Бедекером.

Упродовж 18 років тільки доктор Бедекер мав право відвідувати в’язниці Росії. Частково це можна пояснити його мудрою поведінкою: він не збирав грошей і утримувався за кордоном від розповідей про те, що бачив під час своїх подорожей. Цим правом він користувався протягом усього свого життя, відвідуючи всі в’язниці від Балтійського моря до острова Сахалін. Завдяки його служінню багато в’язнів віддали свої серця Господу.

Бедекер був особливим посланником Божим із надзвичайними повноваженнями від Духа Святого. Любов Христа діяла в ньому. Його очі випромінювали вогонь Божої любові. Тисячі разів, наражаючись на небезпеку заразитися хворобами, які лютували в тюрмах, бути розірваним дикими звірами чи вбитим злими людьми, він сіяв насіння Євангелії на просторах неосяжної Росії. Він мав доступ до в’язнів і у Варшаві, і в арештантських поселеннях Сахаліну, й у фортецях Кавказу; від глибокого півдня до зледенілих берегів Сибіру. Його повноваження давали йому право працювати з в’язнями на свій розсуд, що ніколи й ніким не порушувалося й не контролювалося. Він не просто роздавав Євангелії та брошури, він намагався особисто поговорити з арештантами, допомогти духовно, підбадьорити. Непідробна любов до таких людей відкривала проповіднику доступ до їхніх сердець та почуттів. Він був не просто місіонером, але й мудрим та чутливим душеопікуном для нещасних.

Незважаючи на вигнання з Росії Пашкова й Корфа в 1884 році, Бедекеру не заборонили відвідувати тюрми, а в 1880-х роках він мав можливість поширювати духовну літературу серед німців-колоністів на півдні України й у Криму.

Напружена діяльність з відвідування в’язниць досягла своєї кульмінації в 1889 році, коли доктор Бедекер у супроводі Каргеля як перекладача здійснив місіонерську подорож «Петербург-Сахалін». На своєму шляху вони не пропустили жодної в’язниці, жодного місця заслання й жодного етапу ув’язнених. Дванадцять тисяч Євангелій було роздано, більше 40 тис. ув’язнених чули від них звістку про Христа.

У 1892 році Росію з місіонерською метою відвідав 86-річний Георг Мюллер із Брістоля і, поклавши руки на 68-річного доктора Бедекера, благословив його на відвідування в місцях позбавлення волі й заслання братів по вірі і їхніх сімей. З цього часу до свого від’їзду з Росії в 1895 році доктор Бедекер зробив багато добра, підтримуючи духовно й коштами засланих братів і їхні сім’ї в Сибіру, а особливо в Закавказзі. Ось як одні відвідини описав він сам: «У Герусі, дуже віддаленій гірській місцевості, ми знайшли засланих за віру братів... Дороги там повні розбійників... Зате яку невимовну радість відчули ми й брати від цього побачення. Це було воістину свято сердець — коротке, але солодке».

Про ці перші відвідини є спогад в автобіографії героя віри С. К. Нездоляя: «Одного разу відвідав нас у Герусі відомий тюремний проповідник — Бедекер. Нас усіх скликали в одне приміщення. Але секретар поліції не дозволив йому довго говорити. У своїй промові він утішав нас Божим Словом і закликав бути вірними Христу до кінця».

Про ревність доктора Бедекера в придбанні душ для Христа свідчить той факт, що в Москві він не пропустив нагоди зустрітися зі Львом Толстим. Відомо, що Толстой зобразив його в своєму романі «Воскресіння» як англійця, який роздає по тюрмах Росії Євангелії, і одна з них потрапила в руки головного героя — князя Нехлюдова й сприяла його духовно-моральному відродженню — воскресінню.

Останнім роком духовної праці доктора Бедекера в Росії був 1895-й. А всього справі євангелізації він присвятив не менше 40 років свого життя, хоча прийшов до щирої віри в Христа як свого Спасителя порівняно пізно — у 43-річному віці. Крім Росії, він трудився для Христа в Англії, рідній Німеччині, Швейцарії, Австрії, Італії, Туреччині й в деяких слов’янських країнах.

І в глибокій старості, поки ще міг ходити, він мав від Бога відвагу з балкона звертатися до публіки з гарячим закликом оцінити жертву Христа й прийняти Його своїм особистим Спасителем. Недарма друзі по вірі на його надгробній плиті вказали не тільки дати народження й смерті, але й між ними — дату його навернення, біля якої написали: «Повірив у Христа й служив Йому як своєму Царю», а біля дати смерті замість слова «помер» написали: «Пішов, щоб побачити Царя у всій Його красі».

Благовісник, 1,2021