Головна

Про нас

Останній номер

Архів номерів

Статті

Замовити друкований варіант

Пожертвування

Інтернет-ресурси

Новини Церкви ХВЄ України


Актуальне запитання

Адреси церков ХВЄ та розклад богослужінь

 




Дорогами історії

Емігранти

Вихор перебудови наприкінці 80-х років минулого століття приніс у наш повсякденний лексикон новий термін: емігранти. Десятки, а можливо, і сотні тисяч українців, росіян, білорусів несподівано стали «вигнанцями на чужину» (саме так пояснюється термін «емігрант»). А втім, мало кому відомо про інші хвилі еміграції українських християн на чужину. Їх було декілька, не менш значимих та масових як теперішня. Але найбільш цікавою, інтригуючою, навіть надприродною була еміграція порівняно невеликої групи віруючих, яка розпочалася на початку 30-х років і розтягнулася більш як на двадцять років. Їхня дорога пролягла майже через усі континенти. Цей важкий, іноді трагічний вихід українських та російських вигнанців через Китай, Австралію, Південну Америку був під безпосереднім керівництвом Господа. Від самого початку і до кінцевої мети вони йшли, керуючись вказівками Святого Духа.

Про цю дивовижну подорож розповідає син українського емігранта, який народився в Китаї, а нині проживає в США, 68-річний місіонер Олександр Сергійович Шевчук.

Мої батьки — Сергій Карпович і Анна Іванівна Шевчуки — жили у Миколаївській області — у 20-х роках минулого століття це була Херсонська губернія — у селі Радіївка. Там до сьогоднішнього часу живуть деякі мої родичі, як з маминого боку, так і з родини батька, хоча дуже мало їх залишилося.

Господь проявив милість до моїх батьків — батько почув проповідь Євангелії і увірував в Бога, прийняв Ісуса Христа в своє серце, і це було великим чудом. Він був православним, ходив до церкви, але одного разу побачив дивну картину. Після закінчення служби священик пішов за приміщення, сховався за дверима і запалив цигарку. Це для мого батька було великим поштовхом для пошуку істини: щось тут не так, щось не гаразд з вірою, з вченням, яке священик проповідує людям, а сам не виконує. Господь скористався цим випадком для того, щоб відкрити серце мого батька для пізнання правди. Трохи згодом і батько, і мати щиро увірували в живого Бога. Це сталося тоді, коли вони тільки-но одружилися, і це було для них великим весільним подарунком в 1929 році.

Рідний брат мого батька загинув під час Першої світової війни, а жінка його померла невдовзі після її закінчення. Залишилося двоє сиріт — племінників мого батька. Він усиновив одну дитину, племінника Івана. Так двоюрідний брат став для мене і рідним братом. Йому скоро виповниться дев’яносто років, і проживає він тепер в Канаді. Я маю ще одного брата — Павла Шевчука, який проживає в місті Сан-Франциско разом з дружиною Ларисою. А всіх нас, братів, було четверо. Один наш брат, Андрій, відійшов у вічність в 2001 році.

Після увірування Бог хрестив моїх батьків Духом Святим. Саме Господь через Духа Святого відкривав, що деякі з дітей Божих підуть в Китай. Цього ніхто не чекав, і деякі сприйняли ці слова з тривогою. Віруючі почали запитувати, як це може бути. Але Господь саме так керував через дари Духа Святого. Деякі почали цей шлях до Середньої Азії самостійно, але зупинилися на півдорозі. Тому що були труднощі, був час голоду, переслідування, колективізації. Батькові було сказано: «Ось ти сієш, боронуєш поле, а жати не будеш». Це дало йому ніби відчуття впевненості: «Як же може так бути, щоб не сіяти? Отже, я повинен готуватися, тому що доведеться виїжджати». І він зумів продати все своє майно: дім, землю і все, що мав в господарстві. І це допомогло йому з фінансового боку: щоб виїхати в далеку дорогу, в Середню Азію, потрібно було мати гроші. Не зайвий раз буде сказати, що це був дуже тяжкий час.

Якогось особливого прощання не було. Тільки ревно молилися до Господа про Його присутність в дорозі, до якої Він їх покликав. До Одеси добиралися кіньми, що означало — йшли майже пішки. В Одесі батько продав віз, коней і ще деякі речі. Потім ми сіли на якийсь невеликий корабель, що виходив з Одеси і направлявся в бік Сухумі чи Батумі. І про ці міста батько нам, дітям, пізніше багато розповідав. Їхали із зупинками, десь працювали, де могли це робити. І, що надзвичайно важливо, в дорозі вони зустрічали інших віруючих: і в Батумі, і в Ташкенті. А також віруючих із Закавказзя, які, подібно нашим батькам, направлялися також в Середню Азію. І коли вони зустрілися, то в той тяжкий час їх об’єднувала звістка про те, що мета їхньої подорожі однакова: Китай. І що туди їх виводить Сам Господь. Це, звичайно, було благословенням і втіхою як для моїх батьків, так і для всіх віруючих — братів і сестер. Тому що не тільки ними так Господь керував, а й іншими. І так вони рухалися до Казахстану.

На карті цієї республіки є місто, сьогоднішній Панфілов, яке розміщене на кордоні з північним Китаєм. В той час це місто називалося Жаркент. Там переселенці прожили більше року. Працювали, виконували будь-яку роботу, щоб прогодувати свої сім’ї. Господь зібрав у цьому місті близько 100 душ, а це вже була церква, яка з дня на день могла бути покликана Духом Божим для продовження подорожі. Вони робили богослужіння в приміщенні, що ніким вже не використовувалося. І Господь відкривав їм, що підуть вони в Китай, готував їх до цього.

І коли настав той час, Господь за три дні детально, чітко і зрозуміло для всіх сказав, якого дня, о якій годині потрібно всім зібратися — і Він проведе їх через кордон. Так віруючі і зробили — разом з дітьми прийшли на зібрання, принесли речі, бо знали, що цієї ночі Господь їх буде виводити. Але як це мало бути, то про це знав тільки Він Сам. Всі зберігали тишу, йшли вулицями непомітно, щоб не привернути до себе уваги з боку чужих людей. Збиратися почали під вечір, молилися, але не співали на цьому богослужінні, бо не хотіли, щоб хтось їх бачив. А Господь зробив так, що того вечора піднявся великий вітер, буря. І в таких погодних умовах сторонні їх і не помічали, бо кожний турбувався за себе. А місто прикордонне, в ньому було багато військових, прикордонників, але ніхто на віруючих цього вечора не звертав уваги. В таких умовах вони провели зібрання, продовж якого постійно молилися. І Господь сказав: «Настав час, піднімайтесь!» Господь потурбувався за кожного, вказав порядок, хто за ким має йти. Та сім’я, яка йшла першою, виходила в такому порядку: чоловік йшов першим, за ним — його дружина, потім діти. Господь керував через сестру, ім’я якої я, на жаль, не пам’ятаю. Вона, йдучи за чоловіком, говорила: «Йди сюди, поверни направо, наліво...» Так чудесно Господь керував їхньою дорогою. Всі інші йшли один за одним, сім’я за сім’єю. Останнім йшло сімейство Шевченків.

Під час цієї бурі навіть собаки не гавкали. В нічний час не зустріли вони і жодного міліціонера чи прикордонника. Не зупиняли їх і військові. Було вже за північ, люди в місті спали. Коли вийшли за місто, то повернули в напрямку до кордону, до якого потрібно було ще пройти близько 45-50 км. Не пригадую добре, скільки часу тривав цей перехід. Коли йшли, ці кілометри здавалися дуже довгими. Але коли дійшли до гірської річки, завширшки метрів десять, неглибокої, по пояс, але швидкоплинної, то перейшли її тієї ж ночі. Допомагали один одному, сильніші і молодші брати по багато разів поверталися назад за дітьми, жінками, одних переводили, інших переносили. Переносили також речі. Непомітно для самих себе вони опинилися на китайській території. Перед ними відкривалася нова невідомість, все нові й нові небезпечні ділянки.

Але Господь не дозволив їм навіть відпочити. Хоч були вони всі мокрі, надзвичайно втомлені, до того ж була ніч, дуже хотілося спати. Але, як тяжко не було, Господь їх зберіг, дав їм сили не тільки перейти прикордонну річку, а навіть іти далі. І Господь відкривав, щоб Його діти йшли тільки вночі: «Я буду вказувати вам дорогу вночі, а вдень — відпочивайте», — говорив Дух Святий. І так вони робили продовж цілого місяця — до того часу, поки дісталися першого китайського міста. Називалося воно Кульжа. Але перед тим вони проходили через рисові поля. Неймовірно тяжко було йти ними. Вночі не було видно, куди саме робити наступний крок. Якщо ступив хтось неправильно і зійшов з вузенької стежки-межі, яка розділяла одне рисове поле від іншого, то відразу потрапляв у воду. Йшли, падали, піднімалися і далі продовжували свою дорогу. Саме на рисовому полі, як розповідав мені батько, помер один брат — Яків Ільїн. Олександр Єфремович Шевченко — брат дуже сильний фізично — ніс на плечах померлого, бо не можна було залишити тіло у воді. І він його проніс через усі рисові полі, і там, де вже була можливість, його поховали.

Так вони все віддалялися від кордону. Цю відстань ніхто не вимірював кілометрами, тільки знали, що пройдено тиждень, десять днів і так далі. Коли вони дійшли до міста Кульжи, то на останніх етапах, які залишалися до цього міста, хто хотів і міг це зробити, могли наняти допоміжні засоби пересування — коні, вози. Тому що чим далі було від кордону, тим меншою ставала небезпека, що їх можуть повернути назад. Саме так вони і дісталися цього міста. В ньому ще раніше утворилася церква християн віри євангельської — п’ятидесятників. Членами цієї церкви ми і стали. Вона мала гарний хор. Умови життя були не легкими, навіть примітивними. Електрики на той час не було. Орендували якесь приміщення, привели його в порядок і в ньому збиралися на богослужіння. Там була також церква євангельських християн-баптистів. Їх один час було навіть більше.

Батьки перейшли кордон в 1932 році. А в 1935 році там, в Китаї, народився я.

Мої батьки зустріли в Китаї дуже багато наших людей — українців, росіян. Вже потім їм стало зрозуміло, чому Господь туди їх привів. Тому що там потрібні були свідки для Господа. Ці тисячі представників слов’янських народів виконували цю місію. Багато з них були з вищою освітою, навіть з тих, хто залишив Казахстан. А тоді ж кордони не були ще так сильно контрольованими, ще не були обгородженими колючим дротом.

Мої батьки прожили в Китаї п’ятнадцять років: з 1933 до 1948 року. В Китаї ми прожили період громадянської війни, тут зустріли і початок Другої світової війни і її кінець. В 1948 році ми залишили Китай. Чому це сталося, можна здогадатися. Після закінчення війни і аж до 1949 року в Китаї палала жорстока громадянська війна, в результаті якої через чотири роки до влади в країні прийшла комуністична партія (КПК). Китай, як і колись Радянський Союз, став комуністичним. Але Господу було до вподоби відкрити усій нашій групі подальший шлях. Комуністичний радянський уряд пустив на всі оберти машину пропаганди: через листівки, по радіо, через усі засоби, щоб ми, тобто ті, хто перейшов кордон під час війни, поверталися назад. Говорили, що війна закінчилася, що в нас тепер буде добрий, сприятливий час і що дадуть нам цілину, трактори. І, що дивно, багато хто повернувся назад, в Казахстан, і далі, можливо, в Україну. Тільки подальшій їхній долі не позаздриш. Пішли вони, тому що не мали над собою керівництва Духа Святого. І навіть чомусь багато з баптистів повернулися. А нашій церкві було відкрито Самим Господом, що Він нас проведе далі через Китай, і що ми будемо плавати морями і океанами. В кінці, де Господь дасть можливість нам зупинитись, будемо в мирі і спокої славити Господа всією церквою, разом з усім народом Божим.

В 1946 році ми вирушили в нову дорогу, залишивши Кульжу. Важка була ця дорога. Мені було тільки 11 років. Тоді я навіть не закінчив четвертого класу. На цьому моя освіта призупинилася на багато років. Я навчався російською мовою. Серед нас були, як я говорив, освічені люди. Православні віруючі створили школу для свої дітей, куди і нас приймали. Це була так звана гімназія. Навчали нас сумлінно, з усією відповідальністю.

Але ми вирушили в черговий раз в дорогу, і знову на нас очікували великі труднощі. Ми найняли три вантажівки, бо наша подорож пролягала через весь Китай з північного заходу на південний схід. На одному вантажному автомобілі їхало по три-чотири сім’ї. Таким чином тільки 50-60 чоловік змогли їхати на цих машинах. Інші люди продовжували свій шлях за допомогою коней. Ця подорож була не легкою ще й тому, що в країні панувала розруха, анархія. І всі ці події під час нашої подорожі забирали немало часу. Нам довелося їхати через провінційну столицю Сінь-Цзянь. А ми її називали Урумчі.

Я добре пам’ятаю, що почали ми нашу нову дорогу в зимовий час. Згадую, як в одному місці вантажівка проходила через річку, де міст був зірваний в часи партизанської війни. Нас всіх висадили з машини, і вона повільно поїхала по льоду. Ми ж в іншому місці переходили також по льоду. На другому боці річки була територія, яку контролювали не комуністичні сили, хоча це все ще була територія провінції Сінь-Цзянь. Тільки Господь знає, чому саме взимку нам треба було продовжувати нашу подорож. І чому нам дозволили пройти на кордоні. Бо коли ми переходили річку, то я помітив, як старші брати і сестри дуже хвилювалися, думаючи, як же нас зустрінуть військові люди. А вони представляли урядові збройні сили, власне дійсного президента Китаю Чан Кай Ші. А вийшло все так, що вони не тільки дуже дружелюбно нас зустріли, а навіть через англійського консула в місті Урумчі ми отримали деякі засоби для проживання. Це було для нас неочікувано. Тому що багато росіян, які жили в Китаї і не служили Господу, взяли зброю і воювали проти демократичного уряду Чан Кай Ші. Тому ми мали причини хвилюватися за себе, бо ми не знали, за кого нас приймуть. Мені здається, що саме керівництво Асамблеї Божої в Америці якось змогло через англійське посольство (консульство) в тій місцевості переслати нам якісь засоби. Це була тайна Божа, про що ми не знали і спочатку навіть і не здогадувалися, як саме вона могла бути реалізованою. Господь нас благословив також тим, що нам згідно кількості осіб в наших сім’ях видали грошову допомогу. Хоч не так багато, але ми мали за що жити. Можна було щось купити, звичайно, що найголовніше, — їжу. І нам можна було рухатись далі.

Ми їхали ще, можливо, тижнів чотири, перш ніж досягли центру Китаю. Ми не могли повністю розраховувати на те, що більше не зіткнемося з комуністичним устроєм. Китай — країна досить велика, тож десь вже він був, а десь все ще трималися урядові сили. А були й такі території, де йшла партизанська війна. І через всі ці міста ми мали проїжджати. Нас зупиняли, зокрема в місті Хамі нас затримали аж на двадцять днів. А потім дозволили їхати далі. Потім, коли ми заїхали в місто Ланджоу, то нас там зупинили на шість місяців. Ми тут, хто як міг, змогли протриматись. Працювали на різних роботах. Зокрема, я з татом продавав ізюм. Ми попросили дозволу, тому що розуміли, що непомітно цього робити не можемо: конкурентам це не сподобалося б. Пригадую, ми продали декілька мішків ізюму. Від нас навіть вчилися самі китайці, як працювати. Багато їх збиралось подивитися, як наші брати миють щітками вікна висотних приміщень з вулиці, а також білять стіни будинків. А дехто ходив із саморобним пристосуванням на основі велосипедного колеса і гострив людям ножі. Так ми прожили ще півроку. В нас був біля житлового приміщення великий двір, який ми називали «караван-сарай»: щось подібне до сучасного готелю, де було місце й для тварин. Жили в невеликих кімнатах, де повзали таргани, що було особливо неприємно. Так само неприємними були всі інші умови нашого проживання. Але і за це дякували Богу, що мали дах над головою.

Невдовзі ми вирушили далі. Продовжували свою подорож знову на вантажівках, але останню третину дороги нашої подорожі до міста Шанхая ми їхали поїздом. Наш потяг прибув на дуже велику залізничну станцію. Давно ми не бачили такого величезного приміщення. В Шанхаї на той час проживало понад п’ять мільйонів населення. Але найголовніше і найцікавіше те, що ми там нікого не знали. А з іншого боку, така велика група людей не могла не привернути уваги з боку китайців. Я пам’ятаю, як ми зійшлися всі разом в куточку цього великого вокзалу. Наші брати і сестри зі своїми сім’ями, з дітьми, почали тихенько молитися Господу, запитуючи, що далі робити і куди йти. Адже далі поїзд не їде — кінець! Одне нас тішило, що ми дісталися нарешті того місця, що було нашою метою. Але ось за декілька хвилин до нас підійшли незнайомі люди і російською мовою заговорили до нас. Вони запитали: «Ви прибули з півночі?» Ми відповіли, що так. «Тоді ми хочемо, щоб ви знали, — сказали вони, — нас послали зустріти вас». Це було для нас несподіванкою. А ще через декілька хвилин ми взагалі були здивовані: за нами вислали вже не вантажівки, а гарні, довгі машини, які мали багаті люди. Пізніше ми дізналися, що в місті Шанхаї була російська колонія. Там була й французька, англійська колонії. Це були люди особливі: з титулами, зі званнями і чинами ще з царських часів, були графи і князі. Вони знали англійську мову. Вони тут добре влаштувалися, серед них були представники американських фірм. Для своїх дітей побудували школу, православну церкву. Тож, зрозуміло, що вони мали гроші, які витрачали на нас. І ось ці люди, які нас зустріли, виділили для нас кімнати в школі. Так що ми всі помістилися в цьому приміщенні. Велика сім’я — в одній кімнаті, а якщо сім’ї були малими, то їх поселяли по дві в одній кімнаті. Навіть в коридорах жили, тому що місця не вистачало. Мені ще раз хочеться сказати, що зустріли нас ці люди, в основному православні, люб’язно. Наступного дня було організовано загальне зібрання, для нас приготували щедрий сніданок. Потім нас всенародно вітали, поздоровляли. Православний священик тоді чомусь нічого не говорив, але представник цієї громади — організації російськомовного населення в Шанхаї — розказав нам про тяжке політичне становище в Китаї. Особливо про те, що комуністичні загарбники завойовують все нові й нові міста. Залишався на черзі Шанхай — місто, в якому було багато тисяч іноземних громадян. Через що комуністи поки не наважувались захоплювати це місто. Тож посольства різних країн вже турбувалися за долю своїх громадян.

Ми прибули сюди в 1947 році. Протягом року усім нам видали тимчасові документи, невеликого розміру сірого кольору паспорти, з двома великими буквами на титульній обкладинці «DP» («Displaced Person»), що означає в перекладі з англійської мови «людина, яку з одного місця на інше перемістила війна». Ми потрапили під опіку організації, яка мала абревіатуру «IRO» (International Refugee Organization») — Міжнародна Організація Біженців (МОБ). Ця неурядова організація, під егідою новоутвореної Організації Об’єднаних Націй (ООН), допомагала дуже багатьом європейцям, де відбувалася війна, розруха, зміна демократичних режимів тоталітарними. Тисячі і десятки тисяч людей були переміщені з одного місця на інше. МОБ турбувалася про те, щоб цих людей десь влаштувати, щоб певні країни прийняли їх як біженців. Саме Російське товариство в Шанхаї досягло того, що в ООН звернули увагу на нас, і нам видали тимчасові документи. А також що нас разом з іншими біженцями, а це понад 5000 чоловік, перевезли на Філіппінські острови.

Філіппіни — колишні колоніальні території Іспанії, а під час Другої світової війни належали Японії. Один з таких островів називався Тубабао. Це був маленький острів поблизу третього острова за величиною — Самар. Там була розташована американська військово-морська база. Філіппінці нам розповідали (вони розмовляли з нами англійською; серед нас, в російській колонії, були ті, хто також добре володів англійською), що з ними дуже жорстоко поводились японці і набагато краще себе проявили американці. Тому вони були вдячні їм, що ті звільнили їх від японської окупації і що Філіппіни не стали ще одним штатом Америки, а отримали незалежність. Ще більше дякували, що американці виїхали з цієї країни. А цю військово-морську базу на острові Тубабао залишили для біженців. Залишили намети, польові кухні — і все, що потрібно було для функціонування цілої армії. Усі ці речі залишилися нам, ми прибули фактично на готове. Деякі намети ми самі встановлювали. Скільки нам тут було визначено пробути, — ми не знали.

Прожили ми на острові трохи більше року. Старші брати і сестри працювали нарівні з молодими. Хто працював на кухні, а хто забезпечував охорону. Звичайно, ця справа була добровільною. А з іншого боку, ми розуміли, що нас годують і все нам безкоштовно надають, то ж самі себе ми вже могли обслуговувати. Тому всі, хто що вмів робити, були зайняті. Хто розумівся на техніці, той забезпечував систему подачі води і таке інше. Виділили нам також два намети для наших церковних справ — одну для п’ятидесятників і баптистів, другу — для православних. Дуже добрими були між нами сусідські стосунки. Створили гарний об’єднаний хор, і мали спільні зібрання щонеділі, а також на будні. Це був добрий час, особливо для молодих людей. Мені тоді вже було близько 14-15 років.

Час минав, та Америка все мовчала, чи прийме вона нас колись, чи ні. Мовчали і в Канаді. А ми планували їхати тільки до цих країн. Та ось приїхала делегація з Південної Америки, з Парагваю, запропонувала нам поселитися в їхній країні. Пообіцяли, що ми отримаємо землі, станемо в майбутньому фермерами. Вони мали потребу в спеціалістах і працівниках, які б розумілися на сільськогосподарському виробництві. Наш батько сказав, що він був фермером, займався селянською роботою в Україні і знає свою справу. А ми, його сини, погодилися в усьому йому допомагати. Коли прибув великий корабель від організації IRO, ми залишили Філіппіни.

Нас усіх посадили на цей великий колишній військовий корабель для перевезення військових і повезли в Південну Америку. Я навіть пам’ятаю, як він називався: «Військовий жакет». Зібрали близько 1200 душ добровольців. Нас завірили, що після Австралії, де будуть виходити ті емігранти, які обрали цю землю для проживання, на кораблі залишаться всього-на-всього 200 чоловік, і умови плавання будуть кращими.

Оскільки корабель не міг наблизитися до нашого маленького острівка, то нас у супроводі музики відправили до нього на невеликих плотах, чимось подібних на човни. Ми ввійшли на корабель і, не сумніваючись, поплили в Австралію. Пам’ятаю, що подорож до цієї землі тривала близько десяти днів. Наш корабель зайшов у порт міста Сіднея. І хоча ми там зупинилися, але нам не дозволяли зійти на землю. Нас це дещо здивувало, але ми сприйняли все не дуже боляче, адже звикли до всього. Зате дозволили пастору п’ятидесятницької церкви Сіднея Жаку (прізвища його не пам’ятаю), а також деяким членам їхньої церкви зайти до нас на корабель. Пам’ятаю їхні розповіді, бесіди. Наші брати і сестри розповідали їм про свою подорож, а брат Жак в свою чергу розповідав, як вони колись з Європи переселились до Австралії. Я пам’ятаю, що запитували австралійці, як нас на кораблі харчують, чи добре ставляться до нас. Ми сміялися, кажучи, що все дуже добре, тільки їжа дещо солодша, ніж ми звикли їсти її в себе. «Напевно, що і сало вони солодять», — жартували ми. Прощалися ми з ними після кожної зустрічі, тому що не знали, чи ще побачимось. Одного разу вони привезли нам досить смачних свіжосолених огірків, солоних помідорів, тому що старші брати скаржилися, що саме цього не вистачає їм для «повного комфорту». Але найголовніше те, що ми разом молилися Господу — люди з різних країн і континентів.

Настав нам час залишати Австралію, порт Сідней. Я пам’ятаю, що на кораблі була карта світу. А на ній — невеличкий магнітний кораблик. Ним позначався весь пройдений шлях і ті місця, до яких нам ще належало дійти.

Наступний етап нашого мореплавання — острів Тасманія. Після нього взяли курс на острів Цейлон (Шрі-Ланка). Там ми зупинилися. Ми вже одного разу перетинали екватор, а це вже робили вдруге. В портовому місті нам дозволяли виходити з корабля, ходити по землі. Ми ходили по місту, оглядали його. А через три дні наш корабель, завантажившись пальним, продуктами, відбув з порту. На кораблі була робоча дисципліна, кожний знав свою чергу, де бути і о котрій годині. Старші брати, починаючи від 20 років і більше, працювали по черзі: хто на кухні, хто на палубі, хтось в інших місцях. Ми ж були біженці і не платили за дорогу, нас везли безкоштовно, нас годували. Працювали із задоволенням, хоча було нелегко це робити на кораблі.

Далі ми вже пливли через Персидську затоку — у напрямку біблійного Червоного моря. А далі ми проходили через Суецький канал. Мій батько відкрив Біблію і читав з Книги Вихід про те, як Господь виводив свій народ із рабства єгипетського, і де вони проходили по дну моря. Хтось, напевно, батьку сказав, що приблизно перед самим Суецьким каналом місце переходу народу ізраїльського через Червоне море. Було дуже цікаво бачити ці місця, аж серце тріпотіло. Я пам’ятаю, як наш корабель супроводжували акули, і їх було досить добре видно. А на одній акулі навіть було прив’язано щось подібне на шнурок. Ми здогадувалися, що вони звикли до кораблів, тому що годувалися з того, що люди викидали їм.

А найбільш вражаючим було те, що ми з корабля могли бачити єгипетські піраміди. Це було дуже цікаво. Наш корабель повільно плив, адже Суецький канал досить-таки вузенький був для нього. Один тільки корабель ним міг йти. Час від часу перепливали штучні озера, де кораблі могли розминутися. Допливши до єгипетського міста Порт-Саїд, зупинилися. Це було подвійно радісно, тому що від Шрі-Ланки ніде не робили зупинки. Там ми були всього дві доби — і наш корабель взяв курс в Середземне море.

І це було надзвичайно цікаве плавання. Спочатку, звичайно, було все добре, і ми на карті, як і раніше, могли бачити, де перебуває наш корабель. Також ми могли бачити деякі острови, які згадуються в Євангелії. Це ті місця, в яких колись був апостол Павло. Але коли ми вже знали, що нам залишилося днів п’ять-шість до Італії, міста Неаполя (воно також згадується в Діях апостолів), для нас настало випробовування, якого ми ще не бачили за весь час і всю дорогу нашої подорожі. Коли ми пливли, і нічого не сповіщало небезпеки, раптово настала страшна буря, вітер все сильніше гонив хвилі, які ось-ось могли достати палуби. Я добре пам’ятаю, що ці хвилі не тільки билися в борт корабля, а й через корабель перелітали. Але від того, що корабель сильно розхитувало, мені не ставало недобре. Хоча під час тихого і спокійного плавання мені завжди було неприємно. Коли ніс корабля заходив у першу хвилю, то наступна піднімала його на собі вгору, як найшвидший, найсильніший ліфт. Аж дихання перехоплювало, просто не можливо було стояти на ногах від такого різкого піднімання і опускання. Коли корабель був на середині хвилі, то починав тріщати. Здавалося, ось-ось він розламається на дві частини. Коли ж він переходив хвилю і знову опускався донизу, то в цей час ми бачили, що гвинт, який рухає кораблем, працює в холосту. Тоді весь корабель починало трясти. Важко повірити, що могло ще щось залишитись після цього шторму. Нам дехто з команди пізніше говорив, що це місце називається кладовищем кораблів. Було дуже темно, ні сонця, ні дня не було видно. Це щось подібно на плавання апостола Павла. Тільки наш корабель був набагато більший, до того ж, залізний. Що я хочу сказати цією розповіддю? Те, що я, молода людина, підліток, тоді зауважив різницю між віруючими і невіруючими. Невіруючі були у відчаї: як вдарить хвиля, корабель затремтить, вони починають хреститися, панікувати. І спостерігав я за віруючими, які в цей час зібралися в куточку приміщення їдальні, сиділи, молились, співали псалми. Зовсім інший вираз вони мали на обличчях. Я був поряд з однією сім’єю, про яку ми вже згадували, — брата Кирила Ільїна, дружину якого звали Віра. Коли я зайшов до них в каюту, то здивувався, що сестра Віра і її діти були на підлозі цієї каюти. І коли корабель нахилявся в один бік, то всі вони сповзали в один бік. Вони не могли втримати рівноваги. Це було настільки страшно, що я вирішив знайти Кирила, щоб він негайно прийшов на допомогу своїй сім’ї.

Слава Богу, буря минула. Я піднявся на палубу. Всі були спокійні, мовчали, бо були втомленими. І бачив я декілька рибин, які заплуталися між ящиками, канатами. Нарешті ми прибули в місто Неаполь, де залишили цей військовий корабель назавжди і більше його ніколи не бачили. Нас привезли в дуже великий табір для біженців і нам сказали, що тут вже розташувалося близько 40 тисяч таких людей, як і ми, і що нам тут доведеться перебути два місяці. Дізнавшись, що ми віруючі, нам повідомили, що десь недалеко, в цьому ж таборі, є зібрання. Всі, хто бажав, не гаючись пішли туди. Пам’ятаю, як ми за мелодією пісень дізнавалися, який псалом співається. А що говорили, я не знаю. Мені навіть не могли відповісти, якою мовою там проповідується. Тож ніхто не зрозумів, про що говориться на зібранні. Хто це були, звідки ці біженці, з якої європейської країни, ми так і не дізналися. Знає про це тільки Господь.

Ми там прожили два місяці. Потім нас посадили на поїзд і повезли майже через усю Італію. Наступним пунктом зупинки було місто Генуя. Нас поселили в готель на одну ніч. Наступного дня відвезли усіх до порту, де вже очікував французький корабель. Цього разу — пасажирський. Можливо, він вже використовувався для біженців. Тому що, і це було одразу помітно, він був пристосований для транспортування людей нашого класу. Тобто всі жінки з маленькими дітьми були в каютах, а для всіх чоловіків, і для мене в тому числі — 15-літнього юнака — були пристосовані чотириярусні нари, там, де, як правило, перевозили вантаж. Ми розуміли, що так буде тимчасово. Не важливо, як ми спали і те, що ми сім’ями їхали другим і третім класом. Важливо те, що ми їхали далі. На цьому кораблі їхали й інші люди, для яких були тільки перші класи. З міста Генуї цей корабель вийшов у напрямку берегів Франції, і буквально через добу ми були вже в портовому місті Марсель. Швидше, що так робили й інші кораблі, це була їхня технологічна зупинка по дорозі. Далі ми взяли курс на Західну Африку, країну Сенегал. Нас приймало місто-порт Дакар, сьогодні нам дуже знайоме по авторалі «Париж-Дакар-Париж». Там ми знову зупинились на декілька днів, щоб запастися пальним, продуктами. Наступна зупинка, як нам повідомили, буде в Бразилії. Ми попливли в напрямку міста Ріо-де-Жанейро. Це велике, гарне портове місто. Там ми вийшли з корабля і знову поїхали поїздом — аж до міста Сан-Пауло, поблизу якого два місяці були в таборі для біженців. А потім на невеликих двомоторних літаках, по 50 чоловік в кожному, нас перемістили з Бразилії в Парагвай.

Перед нами відкривалася вся панорама височезних південноамериканських гір Анд. Переліт був незабутній ще й тому, що, як мені здавалося, наш літак мало не торкнувся скелі. Він ледь-ледь зміг перелетіти ці гори. Я думаю, що всі знають, що між Парагваєм, Аргентиною і Болівією є відомі водоспади, які називаються Інугасу. А нашому льотчику дуже забажалося (звичайно, він знав, що ми не туристи) зробити нам приємність, щоб ми побачили ці водоспади. Він так сильно нахилив літак на один бік, щоб облетіти навколо водоспаду, що всі пасажири панічно кричали на весь салон. «Господи, спаси нас!» — кричали жінки. Він думав, що для нас це буде подарунок, а вийшла трохи не трагедія: люди думали, що ми вже падаємо.

І все ж ми добре летіли, як через гори, так і навколо водоспаду, і дісталися місця приземлення. Парагвай нас прийняв приязно. Тільки ми не побачили ніякого аеропорту. А наш літак приземлився на пасовищі, де паслися корови, які розбігалися в різні боки. Цікаво й не очікувано було й те, що представники парагвайців, в основному військові, перевіряли наше майно, наші чемодани. Звичайно, що так прийнято робити з людьми, які прибувають з інших країн. Але чому це робили з нами, ми не знали, ми ж були біженцями. А не менш дивним було те, що ці солдати приїхали на конях і були босі, без взуття на ногах. Нам це здавалося дуже дивним. А ще це нам показало, наскільки бідна країна Парагвай. Слава Богу, що вони нічого не забрали в нас. А найголовніше, про що я хочу наголосити, що, крім цих людей, нас ще зустрічали віруючі п’ятидесятницького напрямку — наші дорогі брати і сестри в Господі. Ми подвійно раділи, дізнавшись, що серед них були і українці, і ті, хто приїхав з Волині на років 10 раніше за нас.

Вони пережили там багато труднощів. Жили в напівдиких місцевостях. Одне тільки їх влаштовувало, що уряд цієї країни пропонував безкоштовну землю. Але ніхто не сказав їм про деталі, особливості побуту, проживання в цій країні. І ніхто до того не приїжджав на розвідку, а вони просто повірили на слова і зірвалися з місць шукати кращої долі. І вийшло так, що їм пропонували дрімучі тропічні чагарники, ліси-джунглі. І доводилося рубати дуже товсті дерева, щоб розчистити для проживання і заняття господарством нові території. Доводилося вступати в бій з різними звірами, зміями, удавами. Чоловіки робили спеціальні ножі, якими прорізали чагарники, робили стежки, щоб можна було йти все далі й далі. І так вони добиралися до тих земель, які їм дали в їхню теперішню й майбутню власність.

Щоб мати м’ясо, вони купували у місцевого населення поросят, робили для них загорожі. Розповідали, що були випадки, що з лісу приходили хижі звірі і витягували тих поросят. Вся праця виявлялася даремною. Життя було важке. Доріг не було взагалі.

Але коли ми прибули туди, то дороги вже були. Крім того, прилетіли ми в центральну частину країни, в так звану колонію Фрам, то ж надіялися мати кращі умови. І коли ми прибули сюди, то дізналися, що тут вже є три церкви. Це великий прогрес. І були тут наші брати проповідники. Зокрема, брати Песецький, Хованський, який потім виїхав до Аргентини, брат Лобоцький, син якого тепер працює пастором в церкві штату Нью-Джерсі. Ці брати були дуже дорогими для нас, особливо для церков, які розміщувалися на так званих «П’ятій дорозі», «Шостій дорозі» і на «Сьомій дорозі». Віддаль між ними була невеликою: близько двох кілометрів. На території цієї колонії поселились всі наші брати і сестри, яких доставили сюди літаками. Нас розмістили в приміщення, які швидше нагадували бараки. Одне тішило, що вони не були старими будовами — їх нашвидкоруч звели перед нашим приїздом сюди. І ми там жили до того часу, поки хтось не назбирає коштів, щоб купити для себе якийсь старий будинок, або ж побудувати щось власними силами. Тобто хто як міг, так і виживав.

Проведений тут час для мене був по-особливому пам’ятний: саме тут я прийняв Ісуса Христа як особистого Спасителя. Тут і прийняв водне хрещення, яке звершував брат Онисим Коваль — пастор церкви на «П’ятій дорозі». Членами цієї церкви я був разом з батьками.

Моїм батькам, а також іншим віруючим, ще коли вони проживали в місті Шанхаї, представники російської колонії порадили записатися в американському посольстві в чергу на еміграцію до Сполучених Штатів. Це називалося «отримати право черги на еміграційну квоту». І наші брати і сестри так і зробили. Коли ми жили на Філіппінах, то про це ми й забули, тому що ніхто нам нічого не обіцяв. Можливо, саме тому мої батьки поїхали в Південну Америку. Це не означає, що я дуже жалію, що ми там потратили багато часу, зовсім ні: ми навчилися розмовляти іспанською мовою, набули дуже багато знайомих і справжніх друзів. А оскільки ми мали «американську квоту», то нарешті, через п’ять років, до нас дійшла черга, і нам письмово про це повідомили. Для нас було дивно, що в цих напівдиких джунглях, маловідомій колонії Фрам, де люди були постійно в русі, проїжджали або проходили, нас знайшов рекомендований лист американського посла зі столиці Асунсьон! Це говорить про те, що все-таки про нас не забули, знали, де ми перебуваємо. Ми отримали цей лист і з допомогою російсько-англійського словника зрозуміли, що черга дійшла до нас, і якщо знайдемо спонсора в Сполучених Штатах, то матимемо можливість емігрувати до цієї країни.

Згадуючи Парагвай, я завжди згадую й свою юність, молоді роки, щиру ревність працювати для Господа, молитовні зібрання, коли Господь хрестив Духом Святим. Особливо часто це відбувалося в церкві на «Шостій дорозі». Там розпочиналося тоді справжнє пробудження серед емігрантів. І ми ходили на ці богослужіння пішки. До мене приходили друзі, говорили: «Брат Саша, йдемо на зібрання!» А я вже був готовий це зробити і знав, що вони за мною зайдуть і ми разом підемо: вони вже два кілометри пройшли, і ми разом ще вісім кілометрів продовжували наш шлях до місця зібрання церкви. По цих неасфальтованих, ґрунтових дорогах, особливо через ліс, чагарники, було йти не дуже приємно. Доводилося йти вночі, коли було дуже темно, коли лунали крики звірів, пташок. Іх не бачиш і не знаєш, що попереду нас жде.

Один брат мені розповідав цікаву пригоду, що трапилася з ним. Він їхав лісом кіньми, і невідомо з яких причин коні зупинилися. «Що ж там може бути?» — подумав він. Дивиться, а перед кіньми лежить щось подібне на колоду, діаметром 10-15 см. Одразу думка прийшла: «Хтось їхав і загубив з воза деревину. Вона впала — і ніхто не хоче її прийняти з дороги». Коней зупиняти не треба було: вони й самі стояли як вкопані. І брат вирішив зійти з воза й прийняти цю перешкоду з дороги. Аж дивиться: невідомий йому «предмет» сам по собі посунувся в ліс — це був удав, який грівся на сонці.

Іншого разу я вже сам їхав кіньми на зібрання — це було вночі. І мої коні також раптово зупинилися, не хотіли йти далі. А в лісі була така темрява, якої до того й після того в своєму житті не пам’ятаю. Я сидів на коні в сідлі, а кінських вух не бачив. Я все ще не розумів, чому мої коні не йдуть. Добре знав, що вони додому навіть самі біжать, їх і підганяти не треба. А цього разу все було не так. Одне тішило, що я, хоч і приблизно, але знаю, де є. Я не став коней ні підганяти, а тим більше бити. І не хотів об’їжджати це місце — це зайняло б у мене декілька годин. А тим більше, не знав, що могло мене там чекати. Ці 10 хвилин німої тиші мені здалися дуже довгими. Але коні потім самі пішли. Мені залишилося тільки здогадуватися, що коні так себе повели тому, що, напевно, на мосту сидів звір. Такі випадки були непоодинокими.

Проте спогади про ці краї в мене тільки приємні. Я там здобув одну з перших своїх професій — майструвати годинники. І коли я переїхав до столичного міста, то батько мені дозволив бути учнем в одній з майстерень. Нас поїхало до столиці двоє. Там ми познайомилися з американським місіонером від «Асамблеї Божої». Спочатку допомагали йому в його праці. Він, в свою чергу, допомагав нам. Ми його навчали іспанської мови, як правильно вимовляти слова. А він нас навчав основам англійської мови. Так ми й здружилися. Згодом цей місіонер став лідером молоді в новоутвореній церкві, яку він відкрив. Ми бачили його працю, його наполегливість, як він по селах їздив. Він і нас запрошував бути проповідниками, співати, заохочуючи, хто як може, послужити Господу. Я дуже вдячний Господу за цього благословенного місіонера, якого звали Ентоні Джордано — американця італійського походження. Господь використав цього брата, щоб поселити в моє серце бажання бути місіонером. Я мав велике бажанням навчатися і дізнався, що тільки в Аргентині, в сусідній країні, є така дорога для мене місіонерська школа. А в Парагваї, на жаль, її не було. Я пішов у міністерство Парагваю, щоб мені дали дозвіл поїхати в Аргентину, але мені там сказали, що я не маю ніякого громадянства: китайського не мав, парагвайського ще не отримав. А мені така думка прийшла: «Слава Богу, що я громадянин неба!» Правда, я з жалем сприйняв те, що не маю можливості навчатися в біблійній школі. Я зрозумів, що моя мрія здійсниться в США.

А тим часом п’ять років нашого перебування в Парагваї збігли дуже швидко. В кінці 1954 року, в день Різдва Христового, нас посадили на чотиримоторний літак. Першим рейсом ми дісталися до аргентинського міста Буенос-Айреса. Ми там були три дні. Але і цього було досить, щоб потрапити на зібрання до церкви нашого брата Зуб-Золотарьова. Потім ми продовжили свій переліт вже на більш сучасному літаку і долетіли до Нью-Йорка. По дорозі робили зупинки в Маямі (Флорида). А звідти — до Сан-Франциско. В Сан-Франциско я після шести років розлуки зустрівся зі своїм двоюрідним братом, якого батько усиновив і який не поїхав з нами в Парагвай. Він залишився на Філіппінах з основною групою емігрантів ще на один рік. І цього було досить, щоб трохи згодом їх всіх до себе запросили США. Вони на кораблі допливли прямо до Сан-Франциско. А ми мусили були зробити незабутню навколосвітню подорож. Там вже була церква, яка проводила богослужіння в орендованому приміщенні магазину. Всіх нас було в церкві, разом із дітьми, близько 120 чоловік. Разом з нами приїхало ще декілька сімей. Зрештою, всі ті, що були в Парагваї, поступово переселилися в США. І багато хто з тих, які раніше за нас з Волині поселились в Парагваї, також потім почали переселятися до Штатів. Таким чином еміграція з Південної Америки поповнювала наші церкви.

Так наша церква зростала потрохи. Але й тут я не мав можливості піти в біблійну школу, тому що тільки один працював у сім’ї. Мені було тоді 19 років, майже 20, коли ми прибули в Америку. Я пішов на роботу, яку поєднував із вечірньою школою, вже на п’ятий день перебування в США працював, тому що мав професію — майстрував годинники. Мені хтось дав оголошення із газети, і я поїхав за вказаною адресою. Того ж дня мене взяли на роботу. Тому я й сьогодні для всієї молоді завжди наголошую, наскільки важливо мати якусь професію, навики якогось ремесла. І для проповідників-місіонерів це не менш важливо, тому що доведеться жити там, де треба буде важко попрацювати.

Олександр ШЕВЧУК

Підготував до друку Олександр КУЗЬМИЧ

"Благовісник", 2-3.2003

Дивитися по темі:

Емігранти-2

Китайcькі дороги українських емігрантів

 

Українська християнська поезія