Сторінки історії

Китайcькі дороги українських емігрантів

Наш журнал уже висвітлював на своїх сторінках (№ 2, 3, 2003 р.) тему еміграції українських п’ятидесятників до Америки через Середню Азію та Китай. Тоді про цю дивовижну подорож розповідав син українського емігранта, який народився в Китаї, Олександр Сергійович Шевчук. Ще одні спогади Бориса СОРОКОВЦЕВА публікувалися у № 4, 2003 р.

Пропонуємо увазі читачів спогади ще одного учасника цієї затяжної еміграції — Олександра ШЕВЧЕНКА, який згодом організував слов’янську церкву в Лос-Анджелесі.

Публікується за книгою О. Шевченка «Краткая история христиан евангельской веры пятидесятников».

В 1925 році Бог покликав і спас мою маму Анну Тимофіївну Шевченко і хрестив її Святим Духом з ознакою інших мов. Вона раділа небесною радістю, обіймала й цілувала усіх нас і цілий день не могла говорити своєю рідною мовою, так що сусіди стали думати, що вона збожеволіла. Та увечері її уста відкрилися, і вона славила Бога рідною мовою. Це неймовірно вплинуло на оточуючих, що ще раз підтвердило слова апостола Павла: «Мови існують на знак не для віруючих, але для невіруючих» (1 Кор. 14:22).

У 1926 році Бог покликав до Себе мене й мою сестру Віру. Ми в Ньому знайшли щастя, дар вічного життя й пережили П’ятидесятницю. Слава Богу хай буде повіки! Ми щасливі, що Бог нас покликав у юності й провів нас Своїми великими стежками, дарував нам бачити Його могутню руку, що вибавляє від гріхів. Його чудеса й милості продовжуються в нашому житті й дотепер. І про це не можна мовчати.

З юності пригадую діяльність брата І.Ю. Воронаєва, голови Союзу християн євангельської віри, який особливо багато потрудився разом із іншими братами, поширюючи вістку Євангелії. Одного разу, відвіду­ючи церкви в нашій місцевості, він стикнувся з відомим гіпнотизером Пєтуховим, який, вивчивши «чорну магію», видавав себе за великого чудотворця. Зацікавлений євангельською звісткою, він дуже хотів бачити Воронаєва. Зустріч відбулася в зимовий час. Коли, вирушивши відвідати одну з церков, брати Воронаєв та Павлов їхали на санях, Пєтухов приєднався до них. Дорогою він вирішив приспати брата Воронаєва й до цього приклав усе своє мистецтво, але не зміг. Раптом коні понесли, і Пєтухов упав у сніг. Коли підняли його, то стали розпитувати, що сталося. Тоді він зізнався, що сила, яка була в браті Воронаєві, значно перевершила ту силу, яка в ньому, і він не зміг проти неї встояти. Згодом Пєтухов навернувся до Господа…

У 1929 році Іван Воронаєв був заарештований за свою віру й висланий у Сибір, де й помер після багатьох страждань. Його дружина Катерина багато років томилась у тюрмах, втратила здоров’я. Діти повернулися в Сполучені Штати Америки. Згодом і їхня мама була відпущена й приїхала в Америку до своїх дітей. Та її здоров’я вже не відновилося, і невдовзі вона відійшла у вічність. Я особисто був присутній на її похороні й на прохання дітей звершував похоронну службу…

* * *
Невдовзі після того, як ми навернулися до Господа (1925-1926 рр.), в Україні ми отримали відкриття через дар пророцтва від Господа, що нас чекає довгий шлях у Китай. Важко було собі це навіть уявити. Україна ж була так далеко від Китаю! Багато кілометрів пролягало між нами та цією країною. До того ж ми дуже мало знали про Китай. У пророцтві було сказано: «Посилаю вас на працю». Дух Святий відкрив також, що Україну та Росію чекають великі біди, кровопролиття, розрухи й що мільйони людей загинуть. Але ті, хто довіриться Господу, будуть врятовані.

І ось настав цей час. Навесні 1928 року ми, селяни, вийшли в поле орати й сіяти. Але Дух Святий нам сказав: «Діти, ви сієте, але жати не будете». А перед самими жнивами Господь сказав: «Настав час, народе мій, виходьте! Я Сам буду супроводжувати вас і оберігати в далекій дорозі».

Брати та сестри стали розпродувати своє майно. Звичайно, нелегко було розлучатися з тим, що було важкою працею нажите нашими прадідами, дідами, батьками, але Бог дарував нам живу віру й велике бажання йти вперед, як Аврааму, якому Він сказав: «Вийди зо своєї землі, і від родини своєї, і з дому батька свого до Краю, який Я тобі покажу» (1 М. 12:1).

Ця подія, коли Бог виводив Свій народ, зворушила багатьох. Дивлячись на те, що відбувається, нас запитували: «Куди ви збираєтеся?» Були й такі, які казали: «Ви повернетеся назад. Що ви робите?»

Наша сім’я мала труднощі через те, що наш батько був невіруючим. Чотири роки він завдавав мамі багато неприємностей за те, що вона пішла за Господом. Коли ж зайшла мова про розпродаж майна, батько заявив, що нікуди не поїде, мовляв: «Їдь зі своїми братами хоч на край світу». Мати була у великій скорботі. І ми розділяли цю скорботу з нею. Одного разу батько поїхав на ярмарок у Новий Буг. Мати пішла на молитву й отримала відповідь від Господа: «Дочко Анно, поспіши додому — і матимеш велику радість». Коли вона прийшла додому, батько повернувся з ярмарку й каже їй: «Знаєш, Анюто, я оголосив розпродаж нерухомого майна на ярмарку».

Мати дуже зраділа й прославила Господа, що Він так усе Сам улаштував. У призначений день прийшли люди, і все було одразу розпродано. Ми приєдналися до багатьох інших сімей і вирушили в путь.
Прибувши в місто Н.Б., у якому була залізнична станція, ми відвідали місцеву церкву. Там мали прощальне зібрання. Пресвітер брат Ротарюк вирішив омити ноги всім, хто від’їжджав, під час Вечері Господньої і дав нам напутнє благословення, а також вірш на пам’ять із Послання до филип’ян, 1:27: «Тільки живіть згідно з Христовою Євангелією, щоб, чи прийду я й побачу вас, чи й не бувши, почув я про вас, що ви стоїте в однім дусі, борючись однодушно за віру євангельську». До цих пір у моїй пам’яті зберігся той момент розставання і цей дорогоцінний вірш.

Перша зупинка, за велінням Духа Святого, була в Нижньому Уральську. Дехто зупинився в місті Уральську. Але більша частина людей розмістилася в навколишніх селах та хуторах. У всіх місцях, де зупинялися, звершувалися богослужіння з благовістям Євангелії Царства Божого. Господь щедро благословив працю. За дуже короткий період багато душ навернулося до Господа й охрестилося водним хрещенням по вірі. Сила згори була проявлена й у цих місцях, так що багато людей отримувало хрещення Святим Духом через покладання рук.

Мій батько, Юхим Андрійович, почувши про таку сильну дію Святого Духа, пройшов пішки 35 кілометрів на служіння. І там його Бог спас та хрестив Святим Духом. Він повернувся до нас новою людиною. Одного разу, взимку 1929 року, ми з сестрою Вірою поверталися ввечері з зібрання. Раптом побачили на небі дивне видіння від Господа… Спочатку нашу увагу привернула вогняна зірка на заході, яка мерехтіла незвичайним світлом. Раптом на небі відкрився круг і в ньому з’явилася страшна картина війни: гармати, танки, людські трупи, вогонь і кров — усе змішалося. При цьому було сказано: «Велике лихо та кровопролиття… Страшна розруха гряде на Україну та Росію… Мільйони загинуть». Це відкриття виконалося через 11 років, під час Другої світової війни. Ми тільки чули про ті руйнування та масові знищення й сердечно дякували Господу, що Він вивів нас звідти завчасно. Хоча ми й не кращі від інших, але Його скіпетр благовоління був простягнутий до нас.

У кінці 1929 року Дух Святий призначив нам подальший маршрут: їхати в Алма-Ату (Казахстан). Новонавернені люди також отримали вказівку згори подорожувати з нами. Ми прожили в Уральску близько двох років. Прибувши в Алма-Ату в 1930 році, ми прожили там один рік. Тут зібралося багато віруючих з усіх кінців Радянського Союзу. Ми мали благословенні Богом зібрання. Два рази мали водне хрещення по вірі; багато душ навернулося до Господа й отримало хрещення Духом Святим, як у дні апостолів.

Пам’ятаю один випадок. Один чоловік важко захворів і перебував у цьому стані три місяці. Він мав п’ятеро дітей. Від хвороби він так схуд та ослаб, що став схожим на скелет. Пресвітер церкви, отримавши відкриття від Господа, покликав 15 людей з великої общини, і ми прийшли в дім до хворого. Як тільки ми схилили коліна, спрямувавши сердечні очі до Господа, Він не забарився з відповіддю. Було дано повеління: «В ім’я Ісуса Христа встань і ходи». Хворий моментально встав і почав ходити, славлячи Господа. Ми разом подякували Богові — небесному Лікарю, Який робить операції без ножа і звершує те, що неможливо навіть для сучасної медицини. Для Нього немає нічого неможливого.

В Алма-Аті ми жили в кінці вулиці Алмаатинки. Там ми мали благословенні Богом служіння в тимчасово зробленому наметі з очеретяних циновок. Хор чудово співав, прославляючи Господа. Майже щодня на світанку ми збиралися на молитву. І Бог діяв. Одного разу під час зібрання пішов дощ, і через очеретяні циновки на нас полилася вода. У той час один із проповідників за кафедрою промовляв на тему: «Лисиці мають нори і птахи небесні гнізда, а Сину Людському ніде й голову прихилити». «Скільки чудових споруд є в цьому світі, — сказав він, — а діти Божі перебувають у цей день у таких плачевних умовах».

Але, незважаючи ні на що, присутність Господа була настільки реальною, що багато хто плакав, зворушений проповіддю Слова Божого. На зібранні було близько 300 душ, і Господь благословив кожного.
У Казахстані в тойчас було багато засланців із духовенства. Ми зі свого скудного пайка намагалися вділити їм щось із продуктів, посилаючи передачі в тюрми через нашого пресвітера, який також був засланцем і передавав їх особисто.

Дитяче фото Олександра Шевченка

* * *
Духу Святому було угодно направити нас із Казахстану в Узбекистан. Велика група людей була направлена в міста Фергану і Джал. Інші ж були направлені в місто Джаркента, нині Панфілов, яке лежить неподалік від китайського кордону.

Прибувши у Фергану, більшість людей середнього віку влаштувалися працювати на ватній фабриці, яка була все ще в процесі будівництва. Важку працю взяли на себе старші. А молодь відправили працювати в розплідник, у якому вирощувалися різні овочі. Польові роботи були не важкими, але клімат — жаркий. Розплідник на відстані 12 кілометрів від міста. Наша група складалася з 20 чоловік. Працювали дружно та старанно, чим і заслужили повагу адміністрації.

Іноді в суботу й неділю ми приходили в місто до своїх батьків. Майже щодня після роботи вирушали на молитву до гірської річки, яка протікала поблизу. І там, під шум води, серед кущів і тінистих дерев співали, молилися, насолоджуючись спілкуванням із Господом, Який часто навідував нас і Духом Святим утішав.

Одного вечора ми отримали відкриття від Господа: «Діти, негайно, завтра ж, вирушайте до своїх батьків у місто. Вас чекає далека дорога». Уранці ми заявили адміністрації про свій намір залишити роботи й вирушити до батьків. Спочатку ми натикнулися на спротив з боку адміністрації, яка не хотіла нас відпускати, тому що нас була велика група, і польові роботи могли бути не завершені. Та все ж нас відпустили й видали навіть гроші в той же день. Коли ми прибули до батьків, нас із радістю зустріли й сказали, що їм було відкрито, що ми сьогодні прийдемо.

Здавалося б, це дрібниці життя, але наскільки вони важливі, і як це зміцнює дух і підтримує віру, коли знаєш, що Бог наш — живий і відповідає на наші потреби. Він знає минуле, теперішнє та майбутнє. Про такого Господа і Його дивні діла ми намагалися свідчити на кожному місці. Але скрізь у Радянському Союзі натикалися на спротив.

Настав час нам рухатися далі. Наші батьки повинні були залишити роботу й приготуватися в дорогу. Але начальник робіт запротестував і заявив, що не відпустить нас. Він сказав, що поїде на залізничну станцію і заявить начальнику, щоб нам не видавали квитків. Усе-таки ми зібралися й приїхали на станцію. Коли підійшли до каси, нам заявили, що для нас квитків немає. Що ж було далі робити?

Ми зібралися на молитву, стали запитувати Господа. Нам було сказано: «Сьогодні поїдете». Треба тільки було стояти мужньо у вірі. І, справді, до кінця дня ми отримали квитки й вирушили в путь…

Іноді Бог випробовує нас, як випробовував Мойсея та Аарона, пославши їх до фараона. Вони казали йому: «Відпусти народ Мій». Але Бог зробив серце фараона жорстоким, і той не відпускав народу аж до останньої кари. Багато хто думає, що якщо Бог благословляє, то весь шлях віруючого буде встелений трояндами. Але на практиці так не буває. Погляньмо на Авраама, героя віри, як його Сам Бог благословив і послав у Ханаан. Але там стався голод, і йому довелося поїхати в Єгипет, щоб там знайти їжу. Але там його чекало інше випробування. Фараон забирає його красиву дружину Сару, і йому довелося багато пережити, поки непорозуміння не виявилося, і фараон відпустив його дружину. Авраам поспішив у Ханаан, одразу ж побудував жертовник Господу й приніс жертви подяки Господу Богу.

Іноді ми буваємо схожі на пророка Йону, якого Бог послав у Ніневію з певною місією, а він вирішив справу по-своєму й утік у Таршиш. Буває так, що ми, люди, маємо свої погляди, бажання, почуття й мотиви, які хочемо нав’язати Богові. Але Бог цінує наш ПОСЛУХ — безумовний послух.

* * *
На шляху за Божими вказівкам вся група прибула на останню станцію Ілійськ. Далі поїзда не було. По річці Ілі пароплави тоді не ходили, і перед нами стояло складне завдання: як рухатися далі? Але й тут добрий Господь допоміг Своєю благою порадою. Виконуючи Його вказівки, ми невдовзі придбали транспорт — коней і вози — і з Божою допомогою вирушили в далеку путь через гори й долини в напрямку міста Джаркента. Ми мали 11 возів. Зустрічні люди бентежили нас, говорячи: «Куди ви їдете? Джаркент — це прикордонне місто, і для проїзду до нього потрібні спеціальні дозволи чи вербування на роботу. Вас усіх заарештують, і вам це дорого обійдеться. Це великий ризик! Краще поверніться!»

Але ми, покладаючись на Бога, рухалися вперед. Щодня ми зверталися до Господа, і Дух Святий керував і спрямовував. Нам було чітко сказано: «Я Сам закрию очі сторожі й проведу вас. Не бійтеся!» Рухаючись вперед майже два тижні, ми стали наближатися до головного контрольного пункту. У маловірних мимоволі закрадалася думка: «А що, коли справді нас всіх заарештують, а потім вишлють? Розлука буде страшна!»
Коли ми під’їхали до головного пункту, озброєна сторожа закричала: «Стій, товариші! Ваші документи!» Раптом вискакує з нашої групи один молодий чоловік, Ф. Дум, і каже: «Товариші, це мої люди, завербовані на роботу в Джаркент».

У нього почали вимагати документи. Він сміливо дістав документ, який мав лише на свою сім’ю. Начальство подивилося, повернуло на інший бік, віддало документ назад. Один із них сказав: «Усе в порядку. — Ще й дорогу показали. —Ось сюди їдьте, а потім на міст і прямо в місто». Ми від’їхали на певну відстань, схилили коліна й подякували Господу за всі Його чудеса, які Він явив очевидно.

До вечора ми прибули в місто Джаркент, яке розміщене за 40 кілометрів від китайського кордону. Тепер нам став більш зрозумілим Божий план нашого переселення в Китай, про що було навіть передбачено ще в 1926 році. Ми прибули в місто Джаркент у 1931 році й пробули в ньому три роки. Тут ми пережили великі труднощі в зв’язку з голодом. Це був страшний час. Але Господь не залишав нас. Якось ми заробляли на їжу, хоча голод давав себе відчувати. Тим, хто не переживав голоду, важко уявити собі це. І дай Бог, щоб нікому не довелося більше переживати чогось подібного.

Ми щонеділі проводили богослужіння, орендувавши для цього дім майже в центрі міста. Одного разу під час служіння міліція оточила будинок і закрила ззовні віконниці.

У приміщенні стало темно. Що нам було робити? Більшість із нас впали на коліна й стали молитися Богу. А деякі через страх почали втікати, сховавши свої Біблії. Міліція зробила декілька вистрілів. Потім зайшов начальник загону й запитав, чи серед нас немає такої-то людини (він назвав прізвище). Ми сказали: «Ні, можете перевірити наші документи». Тоді вони пішли, і ми продовжили наше служіння Господу. Як соромно було тим, хто втік! Такі переживання вчать нас покладатися на Господа в складні моменти нашого життя й не впадати у відчай.

Зустрічаючи свято Пасхи, ми не лише не мали пасок на столі, а й шматка хліба. Нас примушували працювати й щонеділі. Ми намагалися дотримуватися свят Господніх і відмовлялися працювати в такі дні. Через це ми часто були позбавлені навіть скромного пайка хліба. Голод посилювався,і ми частіше збиралися на молитви, просячи допомоги в Господа. Нарешті мій батько не витримав і сказав: «Скільки можна чекати?» Він вирішив спочатку сам піти в Китай, а потім забрати нас. Але його план не був з волі Божої, бо час ще не настав. Він найняв собі провідника, узяв свій теслярський інструмент,і взимку на санях поїхав... прямо в ГПУ. За це батькові довелося просидіти в тюрмі 8 місяців. Після звільнення він часто повторював приказку: «Хто був у тюрмі — той не забуде, а хто не був— той побуде». Ось що робить непослух та нетерпеливість. Йому було чітко сказано згори: «Не ходи!» Але він не послухався голосу Духа Святого, і був покараний.

Група молоді ХЄВ в Алма-Аті, 1931 р.

Настав 1933 рік. Деякі сім’ї і групи пішли в Китай. Ми з моєю сестрою Вірою і ще декілька людей працювали в 70 кілометрах від міста Джаркента. Одного разу отримали від мами листа, у якому вона просила нас негайно приїхати, бо Господь призначив нам вирушати в путь. Але піти було не так просто. Начальник робіт категорично сказав, що не відпустить нас. Що нам робити? Пішли ми запитувати Господа, і нам було сказано: «Я прихилю начальство, і сьогодні підете». Після обіду знову пішли до начальника робіт, і він був уже зовсім в іншому дусі. Він відпустив нас і видав зароблені гроші.

Ми пішки пройшли 70 кілометрів і наступного дня прийшли в Джаркент. Після короткого відпочинку знову були в дорозі в напрямку до кордону. Перейти його було нелегко, оскільки кордон патрулювався, і навіть із прикордонного міста вийти було складно. Але Бог мав для нас Свої плани, і в призначений день наша група, чисельністю 46 душ, зібралася непомітно в молитовному домі. До вечора були всі на місці. На плечах у кожного бойова сумка, в руках посохи. Багато хто був із малими дітьми. Усі ми пробували в молитовному стані, під захистом Господа, як Ізраїль в ту велику ніч вибавлення був під захистом Крові Агнця (див. Іс.12). У деякі серця, особливо батьків, закрадався страх: «А якщо нас тут виявлять?» Тюрма, заслання й розлука чекали їх у разі невдачі. Але охорона Божа була вірна і захист Його — незмінний.

Перебуваючи в молитовному чеканні, люди рахували хвилини й години: «Ось уже 10 година… Ось уже 12 ночі…» І раптом серед нічної тиші піднявся сильний вітер. Зашуміли тополі, які росли обабіч вулиці. У той час до нас було повеління від Господа: «Виходь, мій народе! Іди сміливо! Я оберігаю вас ззаду й спереду!» Відчинивши двері молитовного будинку, ми вийшли один за одним, сімейство за сімейством, розтягнувшись на кілька кварталів. Я вийшов останнім і зачинив двері молитовного будинку. Здавалося, що треба розмовляти пошепки й рухатися тихо, але в той час декілька дівчат, сповнившись Святим Духом, тріумфально стали пророкувати: «Іди злагоджено, народе мій! Я оберігаю і вихід, і вхід. Алілуя! Я Сам супроводжую вас, не бійтеся!»

Коли ми вийшли за місто, на міській башті пробило першу годину ночі. Ми перевірили нашу групу й виявили, що бракувало двох — брата Шевчука і його дружини Анни. Їм Господь призначив більш пряму путь у Китай. Вони прибули туди на 4 дні раніше, і цьому була законна причина. У нашій групі Дух Святий призначив вождем брата Верховода. Він ніколи не був у Китаї, і ніхто з нас не ходив ніколи цим шляхом. Ми цілком поклалися на Господній супровід.

Отож, ми вирушили в невідомий шлях пішки через пустелю. Ночами йшли, а вдень переважно відпочивали під кущами. Дух Святий відкривав нам, де зупинитися, де буде вода. Поки ми були слухняні, все було добре, але як тільки ухилялися, то стикалися з труднощами. Йдучи вночі, ми дуже стомлювалися. Особливо малі діти. Тоді ми зверталися до Господа, і Він зразу відповідав: «Ось пройдете ще трохи — і там будуть дерева і вода. Там стан Мій». Це зміцнювало нашу віру. Хто міг знати в нічний час і в незнайомому місті, що буде попереду? Тільки Господь.

Через декілька днів ми наблизилися до кордону. У нас закінчилася вода, і її ніде не було. Увесь день ми провели в спекотній піщаній пустелі. Настала ніч, і ми знову вирушили в дорогу. Йшли всю ніч, але води не було. Піднялася тривога. Діти плакали: «Тату, мамо, дай води!» Це була трагедія, яку забути не можна.

На світанку, перебуваючи на вершині піщаної дюни, ми впали на коліна і, піднявши руки й погляди до неба, заволали до Бога. Це був сильний крик зі слізьми. Волали не лише дорослі, а й діти. Піднявши ручки до неба, вони благали Господа: «Отче Небесний, дай нам води!» Господь не забарився з відповіддю. Нам було сказано: «Діти, поверніть наліво. Трохи пройдіть, і Я дам вам воду». І справді, пройшовши трохи, ми спустилися в долину. З’явився очерет. Брати почали копати землю руками. З’явилася вода. Вода хороша. Прокопали більше в піщаному ґрунті, і води додалося. Тоді всі, хто як міг і чим міг, черпали воду і втамовували спрагу.

Майже весь день провели ми біля води, відпочиваючи й полегшуючи свої ноші. Деякі несли стьобані ватні ковдри. Вони викидали з них вату, залишивши тільки тканину. Хліб і всі продукти закінчилися. Наші фізичні сили слабнули, та проте духовно ми були бадьорі й радісні. Ми раділи за ті чудеса, які Бог явив у пустелі, як Ізраїлю. Там ми не раз схиляли коліна й дякували Всемогутньому Богові та славили Його. Там була підготовка для переходу кордону в наступну ніч.

Перед настанням вечора я вийшов на високий бархан (чи дюну), подивися вдаль і сказав: «Ось і Китай недалеко — по той бік ріки, яку ми повинні перейти вбрід.

Як тільки смеркло, ми вирушили вперед. Підійшовши до ріки, передні перейшли, і раптом наш ланцюг зупинився. Я кинув сумку, побіг уперед і кажу тихенько брату Верховоду:

— У чому справа? Чому зупинилися?

— Подивися, рисові поля. Прямо підеш — вода й бруд; направо — також. Що будемо робити?

Тоді його дружина, сповнившись Духа, взяла його за руку й каже: «Іди за мною!» — й повела нас прямо на китайську заставу. Потім повернула вліво,і ми всі благополучно пройшли по суші — більше сорока душ. Ні солдати, ні собаки нас не почули, бо Сам Господь провів нас.

Відійшовши від кордону на певну відстань, ми, втомлені й голодні, впали в невеличкій долинці й міцно заснули. Прокинувшись вранці, усі відчували лише одне: дуже хотілося їсти. А їсти було нічого. Неподалік виднілися невелике поселення та ферми. Але йти туди було небезпечно, бо були такі випадки, коли жителі видавали біженців владі, і їх відправляли назад. Тому ми знову звернулися до Господа, як малі діти до батька. Духом Святим були призначені троє, щоб вони йшли, а решта перебували в молитовному чеканні. Через декілька годин ми побачили трьох своїх посланців, і кілька людей побігли їм назустріч. Вони несли хліб, молоко, сало, смажене борошно — талкан. Розділивши між собою всі ці припаси, ми підкріпилися й пішли далі вже по китайській землі.

Попереду ще нас чекали труднощі, оскільки потрібно було рухатися пустинними місцями, як нам було вказано згори. Але Господь потішав нас: «Ось будуть вас зустрічати і будуть вам давати». Коли ми пройшли певну відстань, нам було вказано піти направо по піщаних дюнах, а зліва вабила долина, по якій було б легше йти. Тут деякі стали нарікати на брата Івана, якому було доручено вести нас. Їхня наполегливість перемогла, і ми повернули вліво. Як тільки ми ввійшли в цю долину, побачили пастуха, який нісся на коні прямо на нас. Він був озброєний.

— Давайте одяг! — закричав він і підняв на нас свою нагайку.

На мені був хороший костюм. Я зняв його й віддав йому. Дехто інший зробив те саме.

— Давайте гроші! — закричав він.

Ми склалися й дали йому 30 карбованців чи більше. Він із радістю подивися на гроші, повернув коня й поскакав, щоб запросити інших на пограбування. Побачивши це становище, ми швидко повернули направо, як Господь указав нам раніше, і поспішили під прикриття піщаних дюн. Так ми були покарані за непослух і свавілля. Ті, хто нарікали, присмиріли. Такі люди завжди приносять багато бід. Це бачимо й на прикладі ізраїльського народу.

Ми повільно й обережно пішли далі. В одну з таких ночей у дорозі нам було сказано: «Поверніть направо». І тут знову піднялися ремствувачі:

— Куди він нас веде, цей Іван? Ось погляньте на зорі: ми рухаємося неправильно.

Вони знову збили всіх із толку, змінили маршрут, і ми зайшли в рисові поля. Нам довелося йти по коліно у бруді й воді, а місцями й по пояс. Це була складна ніч, особливо для дітей. Наш ланцюг було розірвано: передні пішли далеко вперед, а ми рухалися повільніше. Брат Яків Ільїн зовсім ослаб і ледь ішов. Я взяв його під руку, допомагаючи йому, але через певний час він так ослаб, що не міг іти. Тоді я взяв його на плечі, і ми пішли швидше, намагаючись догнати тих, хто пішов уперед. Позаду йшли діти й голосно плакали. Наше становище було трагічним.

Хоч я був молодим, але також стомився. Тоді брат Думановський допоміг мені нести Якова. Нарешті ми вийшли з рисових полів на сухий ґрунт і догнали решту. Ми поклали брата Якова якнайзручніше на густий низький кущ. Він уже втратив здатність говорити. Біля нього плакали його четверо маленьких дітей, мати яких пішла разом з іншими в село добути продуктів і заблукала. Цих дітей звали Маруся, Міша, Лєна і маленький Ваня, якому було в той час 5 років. Ми також ридали разом із ними. Потім добрі люди привезли їхню матір прямо в Кульджу.

Брат Яків помер, і ми стали обговорювати, де і як його похоронити. Пішли з братом Іваном до господарів ферми-займанщини просити дозволу та інструмент для звершення похорону. Вони нам дозволили й вказали місце. Ми з братом викопали яму й приготувалися до похорону. Раптом прискакав верхівець на коні й сказав, що головна адміністрація округу не дозволяє тут хоронити, а треба винести труп до маленького кладовища. Нести треба було близько кілометра. Ми з братом Іваном змайстрували носилки, взяли інструменти й понесли, поки решта людей ховалася між двома дюнами серед кущів. Ми дуже стомилися, несучи труп у спеку. Моя мама вийшла з-під укриття і допомогла нам донести до указаного місця. Там ми знову викопали яму й звершили поховання. Занесли інструменти господарям і повернулися до своїх людей. Вони вже відігрілися й навіть розвели багаття, щоб зігріти чаю.

Господарі великої ферми помітили дим і прийшли подивитися. Побачивши велику групу людей із малими дітьми, вони милостиво запросили нас до себе. Там був великий хлів із навісом, у якому було багато соломи. Там ми зручно розмістилися; а люди з селища, дізнавшись, що ми біженці, прийшли подивитися на нас і принесли нам багато продуктів. Тоді ми згадали слово згори: «Будуть зустрічати вас і давати вам». Ми чудово підкріпилися, переночували і, відпочивши, на ранок вирушили далі.

Це була тринадцята доба нашої подорожі. Тут ми вже безстрашно вийшли на головну дорогу, яка вела в місто Кульджу. Милостивий Господь і тут послав нам допомогу. З нами порівнялися три брички, у яких їхали російські рибалки з риболовлі. Вони запропонували підвезти нас у місто. Ми посадили старших людей і дітей, а молоді пішли пішки за бричками, і до заходу сонця прибули в Кульджу. Там нас радо зустріли наші давні друзі, які раніше від нас прийшли в Китай. Нас нагодували й дали нічліг.

Перші кроки в новій країні, та ще й без будь-яких запасів, були нелегкими. Пам’ятаю, один із братів дав нам, молодим, гроші й сказав, щоб ми пішли в ресторан і добре поїли. Ми так і зробили. Такі милості ніколи не забуваються.

Згодом нам вдалося влаштуватися в новій країні. Китай зустрів нас гостинно. Ми мали повну свободу займатися чим хочемо й влаштовувати своє життя. Багато хто придбав чудові будинки й усе необхідне для життя. Та основне — ми мали релігійну свободу. Ми відкрили зібрання, звершували богослужіння, проповідуючи Євангелію й запрошуючи до Христа наших слов’янських людей, а також і китайців. Господь щедро благословив нашу працю; спас сотні душ із нашого народу й декілька душ із китайців за час нашого перебування в Західному Китаї.

Невдовзі після нашого прибуття в Кульджу Господь дав нам відкриття згори про те, що тут буде велике кровопролиття і сум’яття, але пообіцяв: «Народ Мій збережу до єдиного». Після Різдва 1934 року в Китаї відбулася революція — час грабунків і неймовірного сум’яття. Було багато вбитих. Після закінчення цих хвилювань усі з нашого народу залишилися живими й неушкодженими. Ми всі впали на коліна й щиро, зі слізьми дякували Богові, Який був вірним Своєму слову.

Через деякий час після приходу в Китай мати чотирьох дітей Ільїна померла. Діти лишилися круглими сиротами. Моя мама й інші жінки піклувалися про них. Вони влаштували їх на роботу й допомагали матеріально. Багато натерпілися бідні сироти за той час, але Господь потурбувався про них, бо Він є Батьком сиріт та вдів. Тепер вони живуть в Америці й Канаді, мають свої сім’ї, дітей і внуків. Усі добре влаштувалися. Одна з них, Маруся, уже відійшла у вічність.

* * *
Після сум’яття першої революції в провінції Синцзян ми отримали ще одне відкриття від Господа, що нас чекає ще більше кровопролиття і що деякі з нас постраждають. Але після цієї події «відкриється шлях на схід на короткий час».

Коли цей час настав у 1946 році, ми дійсно пережили ще більші сум’яття. Три місяці були під вогнем і на кожному кроці бачили, як смерть пожинала своє жниво. Багато було жертв у цю холодну зиму. Холод ще більше ускладнював становище. Усі магазини були зачинені, рух призупинений через широкомасштабні військові дії. Були великі труднощі з продуктами харчування й опаленням. Ми спаслися лише завдяки осіннім запасам. Деякі з братів, які поселилися неподалік від військових казарм, були попереджені згори покинути цей район «Байкул». Ті, хто прислухався до Божого попередження й залишив свій дім, не так постраждали, як ті, хто залишився там. Одним довелося бігти з-під обстрілу, а інші були вбиті, і все їхнє майно було знищене. Ось що значить непослух. Вони понадіялися на захист китайської армії і вирішили, що в цьому місці будуть у безпеці, а вийшло навпаки.

Одного разу сталася велика паніка, і багато хто з міста став утікати до російського кордону — хто машинами, хто возами, захопивши з собою те, що встигли взяти. Картина була моторошна: будинки опустіли, і мимоволі підкрадався страх. Ми звернулися до Господа: «Що нам робити?» Було сказано: «Лишайтеся на місці. Моя велика охорона над вами». Через декілька днів усі втікачі повернулися, оскільки нічого не трапилося, їхній страх виявився даремним.

Перед цим у Китаї відбулася паспортизація. І в зв’язку з цим було багато хвилювань. Справа в тому, що багато хто з тих, хто жив у Китаї, мали російські паспорти. На цю тему було багато різних розмов та припущень. Ми вирішили запитати Господа, і нам було сказано: «Діти, це не для вас, бо ви підете через весь Китай у дальню путь». Ми зрозуміли, що Божий план уже намічений. Після всіх цих подій і хвилювань Господь благословив нас у далеку дорогу словами: «Народ Мій піде на схід. Благословляю вас. Час настав. Складний шлях чекає вас попереду, але на путі Я подам вам допомогу. Вас відправлять на машинах і дадуть вам все необхідне для шляху, бо каса Моя велика». Потім Дух Святий відкрив нам усе про подальший шлях із Китаю: «Вас чекає велике плавання, і на водах великих заспіваєте Мені».

Своїм людським розумом ми не могли осягнути, як це все буде, але ми довірилися Господу та Його провадженню. Розпродали все майно і, взявши тільки найнеобхідніше, вирушили в дорогу. Деякі з віруючих засумнівалися й залишилися, не довірившись Богові й злякавшись сильних морозів. 19 грудня 1946 року ми винайняли вози до міста Урумчі (столиці Синцзяну) і з малими дітьми вирушили в невідому й далеку путь.

Був сильний мороз і дуже багато снігу. Ми мали добратися до міста Урумчі, подолавши відстань у 650 кілометрів. У дорозі було багато проблем. На одному пункті ми були затримані владою. Там нас протримали 18 діб. Нам запропонували їхати назад, обіцяючи транспорт і роботу після повернення. Але ми не погодилися повернутися. Квартир у Шихо було мало, оскільки військовими діями було зруйновано багато будинків. Декому вдалося знайти скромні квартири, а нам довелося винайняти великий хлів, у якому помістилося чотири сім’ї. Маючи при собі маленькі металеві печі, ми могли нагріти собі гарячої води й трохи нагріти руки, але нагріти такий хлів було неможливо. Наші діти захворіли на кір. Вони були червоні, палали жаром, і нам було важко дивитися на це. Особливо важко це горе було переживати матерям.

Щодня ми ходили до влади просити перепустки, та нам їх не давали. Тоді ми звернулися до Господа й отримали відповідь: «Підете вперед. Тільки майте віру». Усе ж у деякі серця закрадалися сумніви. І вони продовжували нарікати й запитувати: «Що буде далі?» Та Боже Слово виконалося: на вісімнадцяту добу нам видали перепустки.

Але тут нас чекало нове випробування: найняті нами візники поїхали, вони не могли чекати 18 діб. Довелося найняти мусульманські арби-двоколки на високих колесах. Ми покрили їх будками з повсті й вирушили в путь. Попереду було ще сім днів шляху, зупинки в караван-сараях, у яких не було ніяких зручностей. Вони кишіли вошами й усякою поганню, яка пробиралася до нас в одяг, і тому роздягатися на ніч не було можливості.

Усе ж Господь зберіг нас. Ніхто з наших дітей не помер, і ми успішно завершили путь, прибувши в місто Урумчі. Декілька сімей та груп поїхали раніше й уже перебували в Шанхаї. Наша група прожила в місті Урумчі чотири місяці. Там ми проводили богослужіння, на яких співав хор, прославляючи велике ім’я нашого Відкупителя. Наші богослужіння іноді відвідував американський консул з дружиною. Вони дуже цікавилися співом хору й одного разу запросили хор заспівати декілька псалмів, щоб записати спів на магнітофонну стрічку. Потім запропонували послухати цей запис. Багатьом із нас це було дуже цікаво. Уперше в житті ми слухали самі себе через цей апарат і навіть змогли зауважити певні недоліки в співі, хоча консул був від нього в захваті. «Сьогодні цей спів буде почутий по радіо в усьому Китаї й навіть в Америці», — сказав він. І ми знову прославили Господа за цю можливість бути Його свідками через спів хвали Йому.

***
Через чотири місяці ми окремими групами вирушали через пустельні місця в місто Хамі. Ми їхали на великих вантажівках, на яких китайці перевозили по 8-12 тонн вантажу, а наверх брали пасажирів. У таких умовах, сидячи на висоті, стиснувшись, як оселедці в бочці, ми проїхали 700 кілометрів. У місті Хамі ми були затримані на три місяці. Один брат і я були представниками групи, у якій нараховувалося 153 людини. У нашій групі було декілька сімейств із баптистів і православних. Наші перепустки відібрав губернатор. Декілька сімей, які поїхали далі без перепусток, повернули назад у Хамі. Затримали також і тих, хто приїхав пізніше.

Нам довелося пережити складні часи: матеріальна вбогість, погрози начальства, що далі нам дорога закрита. Губернатор заявив нам, що перепусток видавати не будуть ще невизначений час. Ми не знали, скільки нам доведеться чекати. Становище було безвихідним, і ми знову звернулися до Скелі нашого життя. Господь утішав нас і підкріпляв. Нам було сказано згори: «Скоро підете вперед. Каса приготовлена, і дадуть вам гроші в руки ваші. Житниці мої багаті. Вам готується безкоштовний транспорт, і буде великий супровід». Тоді ми згадали слова Господа, сказані ще в місті Кульджі, і з вірою в майбутнє прославили Господа.

Та все ж багато хто з людей і далі хвилювалися через тривале очікування. Дехто навіть засумнівався. Декілька братів із баптистів прийшли й просили, щоб ми звернулися до Господа, щоб дізнатися, що скаже Дух Святий. Інші пропонували послати представників у місто Урумчі й клопотатися перед владою про дозвіл на подальший шлях. Ми молилися, але не було повеління для такого кроку. Однак деякі вирушили туди. Та успіху не мали.

У кінці третього місяця Всемогутній Бог прихилив серця урядових чинів. До нас прибув генерал із закордонного відділу й з ним декілька офіцерів, а також одинадцять вантажних машин. Одна з машин була заповнена військовими для охорони. Ми в той же день були зібрані й отримали гроші для подальшого шляху за кількістю душ в кожній сім’ї. Генерал сказав, що наступного ранку о п’ятій буде збір для відправки.

Солдати допомагали нам завантажити речі, і коли наш обоз виїхав за місто Хамі, тоді й маловірні переконалися, що ми справді йдемо далі. Усі стали голосно славити Бога чудес, співати гімни імені Його. Генералу було доручено за шість діб доставити нас через Генсуйську пустелю в місто Ланджоу. Тому нам завчасно був даний наказ зробити харчові запаси на ці дні. Але наш Небесний Генерал сказав нам, щоб ми запаслися на 8 діб. Коли ми їхали через пустелю, Бог послав небувалий у тій місцевості дощ, у результаті чого дорога була знищена. Ми просувалися повільно. Часто нам доводилося самим розчищати дорогу. Увечері, зупинившись на нічліг у пустелі, ми зібралися й стали славити Господа. Генерал і солдати слухали нас із великим захопленням і просили нас співати ще й ще. Генерал сам був віруючою людиною. А ми готові прославляти Господа серед будь-якої національності, бо Він помер за всіх. Він любить усіх і бажає спасти всіх. Від відчиняє двері Свого серця кожному, хто почує Його голос. До тих Він прийде і вчинить у них Свою оселю.

Ми дуже стомилися. У всіх нас були маленькі діти. Усе наше майно було в маленьких вузликах. Попереду нас чекали труднощі. Але ми знали, що Бог з нами. Він надихав нас і давав нам сили співати Йому й славословити Його святе ім’я. Ми намагалися не турбуватися про майбутнє, повністю покладаючись на Бога, Який Сам турбувався про нас.

За 8 діб ми подолали велику відстань, і, нарешті, всі 153 людини прибули в місто Ланчжоу. Тут нам, як біженцям, дали у великому будинку безкоштовні квартири — по одній кімнаті на сім’ю. Вона слугувала і спальнею, і їдальнею, і кухнею. Та ми щиро дякували Богові за все. Так випробовував нас Господь, бо при таких умовах виявляється наше християнство й братська любов.

Коли в одній кімнаті доводиться тіснитися двом сімействам, їсти з однієї миски, ділитися останнім шматком хліба — тоді виявляється істинне обличчя християнства. О, як усе це не схоже на американське життя й на нинішнє християнство! Для того, щоб добути води, треба було ходити до річки Хуанхе, тягти на плечах коромисло з відрами. Старші діти дотепер ще пам’ятають це. Окрім того, на нас зі стелі падали клопи, а знизу підповзали щурі. Згадуючи все це, мені здається, що такого життя неможливо знести, але ми знесли з Божою допомогою.

У місті Ланчжоу ми проводили богослужіння в одній китайській церкві братів-баптистів. Нас відві­дувало багато закордонних місіонерів: Скрач, Найт, Сміт із дружиною, Боберг зі Швеції та багато інших. Хор наш співав на кожному богослужінні. Під час відвідання нашого служіння братом Смітом ми мали благословенне Богом спілкування. Бог хрестив Духом Святим Наташу Прасолову, і зібрання знову загорілося вогнем П’ятидесятниці. Гості-місіонери й ми всі гучно славили Господа, вигукуючи «Алілуя!» Було дуже шумно. Пастор церкви вийшов на двір, потім знову зайшов у церкву, не знаючи, що робити і як спинити цей шум та вогонь, який запалив Сам Бог. Він був дуже схвильований таким незвичним для його церкви явищем. Коли ми закінчили зібрання й розійшлися до домах, вогонь Божий продовжував ще горіти в наших серцях. Діти й молодь постійно зверталися до Господа в молитві, і Він ще хрестив кількох душ Святим Духом. Керуючий брат Г.І. та ще декілька братів намагалися зупинити цих дітей, але це було неможливо — такий вогонь ревності й духовної спраги Бог запалив у серцях.

Одного разу наші квартири відвідав брат Вуд — канадський місіонер. Деякі прийняли його за суботника. Особливо думав так керуючий брат Г.І. Інші ж запитали про нього Господа й отримали відповідь: «Не бійтеся, це Моє чадо. Він допоможе вам». Так і було. Побачивши наше тяжке становище, він згодом прислав нам посильну допомогу грішми та одягом. Ось як ми, люди, можемо помилятися, якщо судимо по зовнішньому вигляду людини. І не дивно: колись пророк Самуїл, прийшовши в дім Єсея, щоб помазати в царі одного з його синів, побачив старшого сина, високого станом, і подумав, що саме його обрав Бог. Але йому було сказано: «Бог дивиться не так, як людина; бо людина дивиться на лице, а Бог — на серце». Дуже важливо запитувати Господа, коли є сумніви щодо людей.

Проживши в Ланчжоу рік, ми вирушили в місто Шанхай. Усі, хто не мав грошей, були відправлені за державний рахунок. У Шанхай ми прибули в 1948 році й пробули там вісім місяців. Й у зв’язку з подіями тих днів були успішно евакуйовані разом з іншими на Філіппіни.

* * *
Нас перевозили на кораблях і аеропланах. У Філіппінах був великий табір чисельністю 6 тис. чоловік. Більшість із біженців були слов’янами. Раціон американської армії видавався нам регулярно. Ми жили в армійських наметах. Клімат там тропічний і чотири пори року майже однакові, якщо не зважати на спекотне літо. Під час нашого пробування там ми часто купалися в океані.

Тут ми мали об’єднане зібрання з баптистами та євангельськими християнами. Об’єднаний хор співав щонеділі. Багато людей приходило послухати спів хору та Слово Боже. Потім на Філіппіни приїхала спеціальна комісія з Південної Америки, щоб набрати фермерів на вільні землі в Парагвай. Велика група зареєструвалася як землероби. Місія обіцяла нам дати будинки, сільськогосподарський інвентар, техніку для обробки землі.

Проживши на Філіппінах 8 місяців, ми, волею Всемогутнього Бога, були відправлені в Парагвай. Покинули Філіппіни 23 вересня 1949 року. На шляху нам довелося відвідати дуже багато держав: Австралію, острів Цейлон, Індію. Пересікши Індійський океан за 14 діб, ми увійшли в Червоне море. Справа була Аравія, а зліва Єгипет. Через Суецький канал вийшли в Середземне море, пройшли мимо острова Кріт, Сицилії, Італії; у Франції — місто Марсель (порт), пропливли мимо Іспанії. Пройшли Гібралтар і вийшли в Атлантичний океан, який перетнули, прямо до Ріо-де-Жанейро (Бразилія). Потім на поїзді ми проїхали Сантос і Сан-Пауло і звідти на аероплані прилетіли в Парагвай.

За три місяці подорожі, більшу частину якої ми пливли по океанах, чули безліч різних мов, бачили багато цікавого та історичного. Варто згадати, що до Італії ми пливли на американському військовому судні «Марин джампер». З дозволу капітана корабля ми мали молитовні зібрання, на яких співали й славили Того, Хто наперед звістив нам про велике плавання і що на водах співатимемо Йому. Все це буквально виконалося!

* * *
У Парагвай ми прибули перед святом Різдва Христового під час спеки, оскільки там тропічний клімат і ще пори року бувають навпаки: у грудні — спека, а в травні — зима. За вісім років нашого пробування там ми ніяк не могли звикнути до цього клімату.

Нас всіх привезли в центр колонії Фрам, розмістили в гуртожитку. Ми прожили там майже два тижні в очікуванні виконання тих обіцянок, які були дано нам на Філіппінах. Але ці обіцянки так і не були виконані. Деякі впали у відчай, плакали й запитували: «Що ми будемо далі робити?» Тоді ми звернулися до Господа, і нам було сказано: «Народе Мій, земля перед вами. Розташовуйтеся на короткий час, а потім буде переселення». Тоді ми пішли в банк, взяли займи, купили ділянки землі, коней і корів і стали вести господарство та звикати до селянського життя.

Познайомилися з місцевими віруючими. У нас був невеликий, але гарно організований хор. Нас запрошували скрізь, особливо на шлюби. Ми служили всім, намагалися підтримувати спілкування. Я організував там два хори місцевої молоді. Господь благословляв наше спілкування і посилав усе необхідне для життя.

* * *
Одного разу, коли ми молилися, то отримали відкриття, що нас чекає шлях в Америку, в Каліфорнію, і що багато місцевих жителів виїдуть за нами — ті, які й не думали про від’їзд.

Після восьмирічного перебування в Парагваї, у вересні 1957 року, ми переселилися в Америку й зупинилися в місті Сан-Франциско. Протягом наступних років багато сімей також переселилося сюди з Південної Америки, і всі потрохи влаштувалися. Америка прийняла нас дуже гостинно; прихистила нас, бідних мандрівників, як мати своїх дітей. В Америці є великі можливості для тих, хто працьовитий і тверезий, та вміє розумно використовувати свої зароблені гроші. Тепер навіть складно впізнати колись бідних емігрантів. Вони мають чудові будинки, автомобілі, пристойний одяг і навіть заощадження в банках. І найголовніше — тут широка свобода для віросповідання.

У 1951 році в Америку прибула група людей зі 135 душ російських синцзянців-п’ятидесятників із Філіппін, Тубабао на острові Самар. Для зустрічі цієї групи приїжджав представник Генеральної ради церков Асамблей Божих у США Г. Кіндерман, а також А.А. Гуров, Забронський та інші. Усі вони прекрасно влаштувалися. Багато хто з них тепер пенсіонери, багато хто відійшов у вічність. Час летить швидко й божественну історію ніхто не зупинить.

Хор церкви у м. Сан-Франциско

Після прибуття в Сан-Франциско Господь Бог поміг нам побудувати чудовий дім молитви на 17-й вулиці, який ми назвали «Храм Благої Звістки». Для цього були зроблені посильні, але щедрі збори коштів. У 1961 році ми купили старе приміщення колишньої школи з великою територією, яка прилягала до нього, і приступили до будівництва.

Будучи пресвітером церкви, на початку втілення цього проекту я дуже хвилювався, боячись почати будівництво без потрібних фінансів. Почати й не закінчити будівництво — було б дуже неприємно. Я звернувся в молитві до Господа, і Він не забарився з відповіддю. Мені було сказано через уста моєї матері, яка мала дар пророцтва: «Благословляю вас. Починайте — і закінчите. Я з вами».

Тоді ми приступили до будівництва, з вірою покладаючись на Господа. Комітет церкви був дружнім, і хоча ми мали певні труднощі, справа просувалася вперед. Ми вклали в це будівництво багато власної праці. Але працювали дружно. Завдяки цьому та допомозі Господній ми закінчили будівництво в 1962 році й посвятити його Господу.

Слава і подяка Богу за Його допомогу та сприяння у всьому!

О.Ю. ШЕВЧЕНКО

"Благовісник", 4,2015, 1-2,2016

Дивитися по темі:

Емігранти

Емігранти-2