Михайло Мокієнко: «Ювілей п’ятидесятництва — це демонстрація справедливості»
(частина 1)

Біографічна довідка:
Народився 21 квітня 1981 року в смт Томаківка, на Дніпропетровщині у родині служителя. Батько нині очолює Дніпропетровське об’єднання церков ХВЄ.
1998 року прийняв водне хрещення.
У 1998-2003 роках навчався на історичному факультеті Запорізького національного університету. Захистив магістерську роботу на тему: «Сучасні тенденції розвитку вітчизняного п’ятидесятництва (1991-2003 рр.)».
У 2003 році рукопокладений на дияконське служіння в церкві «Відродження» (смт Томаківка).
У 2003-2007 роках навчався в аспірантурі ЗНУ. У квітні 2007 року захистив кандидатську дисертацію на тему «Пізній протестантизм в Україні: інституційний та суспільно-політичний аспекти (1991-2004 рр.)» та здобув науковий ступінь кандидата історичних наук.
У 2006-2014 роках виконував обов’язки пастора в церкві «Відродження» смт Володимирівка Дніпропетровської області.
У 2009 році одружився. Із дружиною Катериною виховують двох синів та доньку.
У 2018 році в Національному педагогічному університеті імені М. П. Драгоманова захистив докторську дисертацію на тему «П’ятидесятництво: особливості богословської та соціальної ідентифікації» (науковий консультант Роман Соловій) та отримав ступінь доктора філософських наук за спеціальністю 09.00.14. «Богослов’я».
Автор 45 наукових публікацій, у тому числі монографії «Феномен п’ятидесятництва». Сфера наукових інтересів: історія та богослов’я п’ятидесятництва, місійна еклезіологія.
Викладач таких предметів у вітчизняних та зарубіжних навчальних закладах: «Історія Церкви», «Історія п’ятидесятництва», «Історія протестантизму», «Історія Церкви в Україні», «Місія в історії Церкви», «Особливості п’ятидесятницького богослов’я», «Дії святих апостолів».
Досвід роботи: академічний декан Дніпропетровського біблійного коледжу «Світло Євангелія», секретар Редколегії «Слов’янського біблійного коментаря» та «Центральноазіатського біблійного коментаря», проректор з наукової роботи Львівської богословської семінарії, науковий співробітник Ресурсно-Дослідницького Центру Євро-Азіатської Акредитаційної Асоціації, декан магістратури Слов’янської богословської семінарії (США), старший науковий співробітник Центру дослідження релігії Національного педагогічного університету ім. М. П. Драгоманова.

— В історії є явища, час виникнення яких визначають із точністю плюс-мінус 10 років, 100 років… Ювілей п’ятидесятницького руху в Україні, який відзначаємо цьогоріч, — наскільки точна ця дата?
— Ми розглядаємо п’ятидесятництво на трьох рівнях: як досвід, як вчення і як організований рух. Говорячи про 100-ліття, маємо на увазі саме організаційний складник — початок становлення п’ятидесятництва в Україні з приїздом на Тернопільщину в червні 1920 року реемігрантів Порфирія Ільчука, Йосипа Антонюка та Трохима Нагорного. Вони «проповідували Євангелію в силі Святого Духа» (таке формулювання тоді фігурувало), що спричинило досвід хрещення Святим Духом в середовищі їхніх односельчан. Власне, досвід, схожий на п’ятидесятницький, був і раніше зафіксований на теренах України. Але саме діяльність реемігрантів переросла пізніше в організовані структури — місцеві общини, які потім витворили союзи.

— Іншими словами, це — 100-річчя саме організованого п’ятидесятницького руху?
— Не зовсім. Адже все-таки не відразу організовувалися церкви, і віруючі ще не називали себе п’ятидесятниками. Але поступово общини набували виразних п’ятидесятницьких рис. 1924 року відбудеться з’їзд євангельських християн імені Святої П’ятидесятниці, який скликав Іван Герис. А 1929 року рух перейде на новий рівень — відбудеться об’єднавчий з’їзд у Старій Човниці українських, білоруських, німецьких та польських церков у Союз християн віри євангельської Польщі. Але всі ці етапи не були б можливими без згаданої активності реемігрантів.

— Чому ж відлік не почали від більш ранніх п’ятидесятницьких проявів, про які ви згадали?
— Хоча ми бачимо ґенезу вітчизняного п’ятидесятництва й у середовищі течій, пов’язаних із православ’ям (мова йде про христовірство, духоборство, молоканство), але назвати їх п’ятидесятниками не можемо — це був ще не осмислений досвід, спалахи, які стосувалися конкретного покоління. Тому ми говоримо, власне, про поєднання західного впливу й самобутніх духовних пошуків на території України. Ще один фактор — це стійкий інтерес до пневматології (вчення про Святого Духа — прим. ред.) в середовищі євангельських християн та баптистів у доп’ятидесятницький період. На початку ХХ ст. цей інтерес посилився, що помітно, зокрема, у їхній періодиці. Тому багато в чому вітчизняний п’ятидесятницький рух — це й результат богошукання й духоцентризму євангельського середовища. Воно було вже готовим до сприйняття радикальнішої проповіді з пневматологічним компонентом. Особливо це помітно в Східній Україні, де за Іваном Воронаєвим піде 15 тис. євангельських християн та баптистів. Це сталося тому, що визріли передумови, штучно цього б не вдалося зробити.

— Як би ви окреслили основні цілі, завдання святкування 100-річчя п’ятидесятницького руху в Україні? Чи є щось, що важливо осмислити, переосмислити на цьому етапі розвитку церкви?
— Викристалізували чотири основні цілі. По-перше — підкреслити суспільну значущість п’ятидесятництва, яке пережило різні історичні епохи, зокрема радянський атеїстичний експеримент, і не втратило своєї ідентичності.

По-друге — для самих п’яти­десятників цей ювілей важливий у контексті переходу від гнаної меншості до впливової меншості. Уже 30 років як цей процес триває, але просувається дуже важко. Ми говоримо про п’ятидесятницький елемент як про впливовий елемент. Починаючи з дня П’ятидесятниці, Лука фокусується не стільки на тому, що відбувається в горниці, скільки на публічному вимірі дії Духа. Ми довгий час були зосереджені саме на «горниці», і атеїстичний режим цьому посприяв — він закрив п’ятидесятників у своїх «горницях». Що таке «гнана меншість» ми знаємо, а що таке «впливова меншість» — ще належить усвідомити.

Третій момент. Коли сьогодні в нашому середовищі промовляють фразу «так раніше не було», то здебільшого мають на увазі 50-60-ті роки минулого століття. А в той період через ряд історичних факторів п’ятидесятництво було деформоване — і радянським режимом, і через втрату зв’язків із одновірцями за кордоном тощо. А про 20-30-ті роки наші старші брати й сестри знають дуже мало — тобто по суті й не знають, яке воно те «раніше». І святкуючи ювілей, ми хочемо якраз зосередитися на витоках — на місійному складнику руху, на суспільному впливі, діалогічності та інших наголосах, втрачених у 50-60-х роках. Адже хибне сприйняття п’ятидесятництва й сьогодні домінує в певних колах.
І четверта ціль — відновлення історичної справедливості стосовно п’ятидесятників, безпідставно дискредитованих у добу атеїзму. Для цього є всі передумови, маємо доступ до всіх архівів, можемо реабілітувати досі не реабілітованих. Ювілей п’ятидесятництва — це, певною мірою, демонстрація справедливості: Радянського Союзу вже немає, церква — є.

— Хочу зупинитися на другому пункті. На сайті УЦХВЄ він сформульований так: «Змінити статус п’ятидесятництва від гнаної меншості до впливової меншості». Звучить, ніби п’ятидесятники досі відчувають себе гнаними. Невже це досі актуально?
— Хоча люди й вийшли з Радянського Союзу, але Радянський Союз не вийшов із них. Велика частина п’ятидесятників, навіть тих, які у свій час емігрували за кордон, продовжують мислити як гнана меншість. Які риси притаманні гнаній меншості? По-перше, це «окопний менталітет»: ми захищаємося, наша мета — спасіння від світу, а не спасіння світу. Дуже специфічна місіологія, яка полягає в акценті лише на євангелізм як вербальне свідчення про Ісу­са Христа. Заперечення довгострокових комплексних проектів. Відсутність схоластичного (заснованого на теології — прим. ред.) бачення. Сприйняття земної батьківщини лише як тимчасової транзитної території, або ж (це стосується емігрантів) сприйняття США чи інших країн лише як можливості для заробітку. Отже, хоча зовнішніх гонінь немає, але люди за інерцією продовжують відтворювати стару матрицю, залишаються в старих ідейних координатах.

Крім того, багато пунктів, які сьогодні захищаються, насправді не є євангельськими. Наприклад, нівелювання музичної культури, яке сягає ще 1950-х років. 1952 рік — заборона акордеонів, баянів; 1954 — заборона співанок, поетичних гуртків, далі — заборона «світського звуку» гітари… І всі ці речі — під грифом «щоб усе було благопристойно й чинно». Ініціювали їх старші пресвітери ЄХБ (а насправді через них — уповноважені Ради у справах релігійних культів) з метою дискредитувати віруючих в очах соціалістичного суспільства, показати контраст між «розвинутою радянською» молоддю та «забобонною сектантською», продемонструвати, що п’ятидесятники — головне гальмо на шляху до побудови «світлого майбутнього». Десятиліття минули, а дехто досі відстоює ці принципи як євангельські, поширюючи, по суті, адженду (порядок денний — прим. ред.) Радянського Союзу.

Навіть із місійної точки зору: ми досі не знаємо, чи наше завдання — зробити православну людину членом нашої церкви, чи зробити її євангельською православною людиною? Усі ці речі говорять про те, що минуле глибоко вкоренилося в нас.

А чому до «впливової меншості»? По-перше, це суголосно з Євангелією: меншість — впливова, більшість — номінальна. А по-друге, нас реально не так багато. Тому наша сила не в кількості, а в глибині наших переконань. І питання — які ці переконання? Чим вони сформовані? Чи маємо ми цілісний християнський світогляд? «Гнаній меншості» він не притаманний. Ідентичність набувається тою спільнотою, яка знаходиться в свободі. Наприклад: чому саме антіохійські учні вперше почали називатися християнами? По-перше, тому що Антіохія певний час знаходилася поза гоніннями. А під час гонінь сформувати позитивну ідентичність практично неможливо. По-друге, вона була віддалена від єрусалимської церкви, яка була носієм юдео-християнської парадигми (моделі — прим. ред.). До цього Лука вперто використовує слова «святі», «брати», «учні», «послідовники». Але антіохійці набувають певної ідентичності, яка дозволяє Луці назвати їх «християнами». Мені здається, вже час для нас — 30 років свободи, 100 років руху — сформувати проактивну ідентичність.

— Тепер мені зрозуміло — мова про зосередженість церкви лише на своєму внутрішньому житті. Але чому ж, на вашу думку, через 30 років незалежності вона досі не стала «впливовою меншістю»?
— Тут спрацьовує цілий комплекс факторів. По-перше, це пострадянський синдром, про симптоми якого ми вже говорили. До сказаного можна додати: відсутність єдності (над чим добре попрацювала радянська влада), брак низової ініціативи… По-друге, методи впливу. Донесення істини з позиції, що ми — чи не єдині її носії, унікальні й ексклюзивні, давно не працює. Тим більше вона чужа сучасному світогляду. Потрібно скинути цей одяг сакральності, виключності — ніби ми зійшли з неба принести оцим нікчемам Благу Вістку. Сприйняти правила гри, засновані на терпимості, повазі, усвідомленні, що інші теж мають право на власну думку. І з цієї позиції впливати. При цьому ми не говоримо про асиміляцію, некритичне ставлення до світських способів мислення і практик.

— Якось ви говорили про культуру впливової меншості на прикладі чотирьох єврейських підлітків, «які вплинули на Вавилон потужніше, ніж увесь Ізраїль у добу свого найвищого розвитку» і зазначили, що для впливу важлива не кількість, а «те, що в серці». Якщо сьогодні церква не має належного впливу, чи значить це, що в ній бракує людей із сильними внутрішніми переконаннями?
— Даниїл, Ананія, Мисаїл і Азарія поклали у своє серце чогось не робити. Але це не значить, що вони не робили взагалі нічого. Адже вони займали високі позиції. І, напевно, вони чогось не робили, щоб робити щось краще. Ми сьогодні маємо іншу проблему. Християнство в окремих колах сприймається як система табу, заборон. Ми більше «проти» чогось поганого, ніж «за» щось хороше. Напевно цим юнакам теж доводилося стикатися з контраверсійними (суперечливими — прим. ред.) речами, але вони не пішли з тієї ніші, а змогли впливати. «Те, що було в серці» допомагало їм триматися власних переконань, «не осквернятися». Але це зовсім не була позиція повної аполітичності, неучасті у справах суспільства (тим більше, халдейського). Навпаки, вони були проактивними. Тому я б не зводив до того, що проблема в силі переконань. Швидше в обмеженнях, закладених в серце.

Михайло Мокієнко на презентації «Славянского библейского комментария», Національний педагогічний університет імені М.П. Драгоманова

— Які популярні книги з історії церкви ви порадили б служителям, вірянам для самоосвіти, кращої поінформованості в ювілейний рік?
— Якщо брати широку палітру, я дуже радив би книгу Алістера МакГрата «Небезпечна ідея християнства». Вона вирізняється на фоні інших дуже доступною мовою та глибиною викладу. Це такий панорамний огляд з фокусом на ключових моментах історії, які вплинули на ідентифікацію. Близько 50 сторінок там присвячені якісному аналізу світового п’ятидесятництва.

— Кілька запитань власне по ваших дослідженнях. Ви понад 20 років вивчаєте феномен П’ятидесятниці. Чи було щось, що вразило під час наукових пошуків?
— Так, дуже часто стикався з такою «еврикою». Одна справа, коли певна попередня гіпотеза просто підтверджується, інша — коли вона докорінно змінюється. Спочатку я досліджував 50-60-ті роки, коли п’ятидесятництво було гнаним рухом, несправедливо дискредитованим атеїстичним режимом. Але, коли копнув глибше в часі — 20-30-х років — то побачив велику суспільну активність церкви, місійну спрямованість, пріоритетність благовістя над інституційними (внутрішньоцерковними — прим. ред.) питаннями. Наприклад, той факт, що 70% бюджету общин витрачалися на місію. Подібні несподіванки дозволили побачити рух з іншого боку.

Скажу відверто, були й неприємні відкриття. Наприклад, певні героїзовані п’ятидесятницькі постаті при глибшому аналізі архівних документів, особливо після відкриття архівів КДБ, виявилися працівниками агентури, генералів називали на «ти», отримували грошові винагороди за свою діяльність… Деякі факти навіть тепер публікувати зарано.

— Тобто мова йде не про питання виживання церкви, а про зраду християнських принципів?
— З радянською владою співпрацювали всі керівники церков, просто рівень цієї співпраці був різним. Одна справа — прагнення легально проводити богослужіння. Інша справа — свідома шкідлива діяльність, яка оплачувалася. Це люди, які були інформаторами, які сприяли дискредитації церкви. Вони навіть мали спеціальні агентурні імена.

— На даний момент головною вашою працею, яка принесла докторське звання, є дисертація і книга про богословську і соціальну ідентичність п’ятидесятництва. Скільки років ви над нею працювали?
— Загалом 11 років.

— Наскільки я розумію, її головна цінність знаходиться в теоретичній, богословській царині. А чи є там практичні моменти, з якими корисно ознайомитися усім?
— Звичайно, це історико-теологічне дослідження. Але мені здається, що воно й дуже практичне. Воно було б цікаве для розуміння становлення і розвитку п’ятидесятництва на різних його етапах.
Там є великий розділ, присвячений історико-регіоналістичним та богословським моделям руху. Він буде корисним для тих, хто хоче більше дізнатися про розвиток церков в континентальній Європі, Північній та Південній Америці, чим специфічний Азіатський та Африканський «рух Духа». Це дозволяє усвідомити себе частиною глобального світового явища.

Робота допоможе уникнути категоричності. Адже в нашому вимірі часто домінує традиціоналізм, мислення, що «так, як у нас — найправильніше, найкраще, найбіблійніше». Але, говорячи про п’ятидесятництво, ми маємо на увазі не просто рух, а «рух рухів», модель надзвичайно різноманітну у всьому світі.
Є розділ, присвячений особливостям теологічної ідентичності. На жаль, сьогодні спостерігаємо слабку обізнаність у цьому навіть рядового пастора. Наприклад, п’ятидесятників часто звинувачують в «духоманстві» або пневмацентризмі. Я ж намагаюся ідентифікувати п’ятидесятництво через специфічну христоцентричну харизматичну духовність, де христоцентризм превалює (переважає — прим. ред.). Також розглядаю розмаїття літургії, моделі тлумачення Писання, екуменічні стосунки.

Якщо вдасться видати роботу у більш популярному форматі, спростити стилістично, я сподіваюся її вплив зросте.

— Ще одним напрямком ваших досліджень та освітніх програм є місія в історії церкви. Від вас я вперше почув ідею: «Якщо церква не виконає Дії 1:8 — Бог виконає Дії 8:1». Ми вже торкалися причин зменшення місійного потенціалу п’ятидесятницької церкви. Але який вихід? Що робити, щоб не настало Дії 8:1?
— Необхідне просвітництво, що церква лише тоді є церквою, коли вона — в місії. Місія — це пошук блага для іншого. І церква набуває обрисів новозавітної екклесії тільки тоді, коли вона існує для інших. Цю думку потрібно в усякий спосіб доносити до вірних, повертати їх до автентичного сприйняття спільноти, яка несе у світ місію слова, місію добрих справ і пророчу місію. Складається враження, що сучасна церква страждає від важкої форми амнезії — вона забула для чого була створена.

До 8 розділу Дій святих апостолів Лука використовує слово «благовістя» лише один раз, а у 8 розділі — аж 5 разів. Тобто утиск і розпорошення (Дії 8:1) послужили активізації місії. Але розпорошення може статися у різний спосіб, не обов’язково географічно. Ми можемо стикнутися з потужними світоглядними викликами, які змусять певним чином реагувати. Наприклад, війна в Україні похитнула наш пацифістський світ, який, як виявилося, був прив’язаний до конкретних політичних умов. І це «розпорошило» християн, призвело до сварок, нерозуміння і несприйняття один одного. Тож не потрібно чекати, щоб нас ідейно роз’єднали обставини, а вже зараз формувати цілісний християнський світогляд.

— Як експерт з історії церкви які б ви назвали «топ-3 уроки історії» для сучасної церкви?
— Якщо так спонтанно, то першим я б назвав наступне: новий потужний релігійний рух виникає на місці кризи або занепаду попереднього руху. Починаючи від Самуїла на фоні синів Ілії, Івана Христителя та Ісуса Христа на фоні фарисеїв та садукеїв, лютеранства на фоні католицизму, пієтистів на фоні лютеранства і т. д. Закінчуючи харизматизмом на фоні п’ятидесятництва. Це наскрізна ідея, яка проходить через усю історію церкви.

Другий урок: масштабні духовні події на кшталт Реформації — це результат збігу передумов і харизми лідера. Спочатку певні обставини готують ґрунт, а потім приходить провідник з потрібними якостями. Наявність харизми не компенсує нестачу передумов. Буває, що ми очікуємо на якусь унікальну людину, забуваючи про важливість підготовки ґрунту. Якби Мартін Лютер народився не в XVI ст., а в XII ст., то при усій своїй геніальності, навряд чи щось змінив би.

І третє, що б я назвав: євангельська вістка сильна не лише доктриною, а практичним її застосуванням, авангардизмом віруючих, старанністю, спроможністю бачити довгострокову перспективу. Для слов’янського контексту — це особливо важливий урок. Ми говоримо про 100-ліття п’ятидесятництва. Чому віруючі вижили в радянську добу? Не лише тому, що були палкими молитовниками. А тому, що мали високий рівень етики, вирізнялися професійними здобутками, їх поважали. Навіть при бажанні, їх не так легко було викинути з суспільства.

— Глибоке знання історії дає можливість бачити сьогодення під особливим кутом. Як ви рефлексуєте на насичені і суперечливі події в Україні (майдан, війна, президент-актор)?
— Іноді такий інтенсивний потік новин викликає бажання абстрагуватися від реальності і перебувати в історії. Тоді все, що відбувається, стає якимось наративом (інтерпретацією — прим ред.). Ти себе співвідносиш з ним і сприймаєш як сон, як іншу реальність. Мені здається, сучасні події — все ще прояв постколоніального синдрому. Ми перехворіли уже багатьма хворобами, пов’язаними з ним, в тому числі «крепкими хозяйственниками». Ну, що ж — доведеться перехворіти ще однією. І усі ці події — симптоми хвороби. Дай Боже, щоб стан здоров’я нації пішов на покращення... Я молюся за Україну в трьох вимірах: як народ, як державу (це найтяжче), як територію.

— У цих обставинах Церква має якусь особливу роль? Чи вона хворіє тою ж самою хворобою?
— Симптоми дуже схожі. І історія це підтверджує — дуже часто події в церкві віддзеркалюють суспільно-політичні. Але мені здається, і це вселяє оптимізм, що ми все ще перебуваємо на етапі перехрестя: старі ідоли впали, нові — ще не сформовані… І це момент, коли може пролунати пророчий голос церкви. Запитання: чи є церкві що сказати? Чи має вона пророче слово, що виходить з цілісного бачення дійсності, а не з вузькоконфесійного погляду? Загалом сьогодні в Україні можливостей більше, ніж церква здатна якісно використати.

Розмовляв Дмитро ДОВБУШ

(Друга частина інтерв’ю в наступному номері)

"Благовісник", 1,2020