Інтерв’ю

Юрій ВЕРЕМІЙ: «Пріоритетом у всіх напрямках служіння для нас залишається бажання бути вірним Богові»

Розмова з Юрієм ВЕРЕМІЄМ у рубриці "Представляємо область"

— Ви — ще доволі молода людина, однак досягли вже немалих висот — заступник старшого єпископа ЦХВЄУ у Південно-Західному регіоні України, старший пресвітер Івано-Франківського обласного об’єднання церков ХВЄ, старший пастор Івано-Франківської церкви ХВЄ. А ким мріяли стати в дитинстві?
— Я вдячний Богові за те, що народився в християнській сім’ї. Правда, батько вважав себе православним і прийняв водне хрещення по вірі лише в 1988 році. Але мама була євангельською християнкою й виховувала нас, восьмеро дітей, у любові до Бога. Тому я змалку знав, що треба жити для Бога й служити Йому.

За порадою батька, я обрав фах будівельника. І до тепер люблю цю професію. За час роботи не раз доводилося починати будівництво з нуля й здавати готовий дім під ключ.

Щодо духовних мрій, то вона була одна — бути вірним Богові. Мама змалку мене вчила робити для Бога все, що тільки зможу: співати, грати, відвідувати хворих, допомагати нужденним... І я це робив.

У дитинстві й не думав про служіння пастора й проповідника — вони здавалися мені якимись особливими людьми. Але коли я вчився в Луцьку, тодішній керівник молоді Луцької церкви Сергій Лінник навчав нас, молодих, проповідувати, досліджувати Боже Слово. Коли Бог хрестив мене Духом Святим, я взявся проповідувати. Так почалася моя духовна праця.

— Народилися й виросли ви на Волині. Як сталося, що вашою долею й полем активного служіння стала Івано-Франківщина?
— Власне, професія будівельника й привела мене на Івано-Франківщину. Чоловік моєї старшої сестри Валентини працював головним інженером одного будівельного управління в Івано-Франківську. І він запросив бригаду, у якій я працював, на роботу. 30 березня 1989 року нас, восьмеро будівельників, усі віруючі, приїхали до Івано-Франківська.

До нас долучилися ще брати з Волині й Рівненщини, і тодішній пастор Івано-Франківської церкви Євген Пилипів запропонував разом служити й працювати. Ми так і зробили. Правда, згодом деякі брати повернулися додому, а деякі з нас залишилися.

1990 року мене обрали керівником молоді церкви, яка налічувала тоді до 25 членів. І вони журилися, як дадуть собі раду з таким великим костелом Св. Юзефа, який влада передала громаді в користування. Приміщення було дуже запущене, обдерте, вікна вибиті, дах зруйнований, і на ньому навіть росли дерева. Тож громада ревно молилася до Господа — і приїхали ми, команда будівельників. Ми взялися за реставрацію. Працювали тяжко. Вдень — на основній роботі, вечорами — у домі молитви.

У 1990 році ми провели водне хрещення — охрестили 41 людину. Церква зросла більше ніж удвоє.

1991 року мені доручили служіння обласного керівника молоді, і праці побільшало. Того ж року, 19 травня, я одружився — і дуже вдячний Богові за прекрасну дружину.

— На початку вашого служіння церква в Івано-Франківську налічувала кілька десятків віруючих. Як можна охарактеризувати цю церкву тепер?
— 2008 року ми відзначали 20-річчя діяльності нашої церкви. І підрахували, що за 20 років Бог допоміг нам охрестити 1340 людей. У 1998 році в області було лише вісім церков, тепер у 70-ти населених пунктах області діють громади християн віри євангельської, а офіційно зареєстровано 31 церкву ХВЄ.
Наші попередники, зокрема пастор Євген Пилипів, обрали добру стратегію для розвитку церкви. Ми мали велике бажання підготувати здібних людей і послати їх на проповідь Євангелії в міста й села. І Бог допоміг нам це зробити.

Треба зауважити, що Івано-Франківська область довго була закритою військовою зоною, а тому малодоступною для проповіді Євангелії. І активне благовістя стало можливим лише з проголошенням незалежності України.

Після переїзду Євгена Пилипіва до США мені випало служити старшим пастором церкви в Івано-Франківську. То був час, коли люди наверталися масово. Бог приводив до церкви людей, через яких планував робити Свою працю. Вони щиро каялися й горіли бажанням служити Богові. Так появилася ідея випуску християнської газети, згодом — радіопрограми, а ще через якийсь час — і телепрограми під однойменними назвами «Вірую». Очолив цю працю Олег Карп’юк, який після покаяння залишив роботу заступника директора Івано-Франківського фурнітурного заводу, щоб працювати в церкві.

Завдяки цим ЗМІ ми можемо достукатися до сердець багатьох українців — не лише жителів нашої області, а й тих, кого доля закинула далеко від України. Змінилося їхнє ставлення до віруючих людей і до Самого Бога.
Тепер церква ХВЄ в Івано-Франківську — великий організм, основне завдання якого — служити проповіддю Євангелії. Церква поділена на дільниці — своєрідні домашні церкви, що, на мою думку, просто необхідно в такій великій громаді, як наша. Дільниці підпорядковуються дияконам, а ті, у свою чергу, — пресвітерам.
Церква росте, отож, відділ навчання конче потрібний. Серед пріоритетних напрямків його діяльності — біблійна школа для новонавернених, церковні навчання, проведення семінарів у церквах області.

Активно працює відділ євангелізації, використовуючи для своєї праці нашу друковану продукцію, зокрема газети «Вірую». Регулярно проводяться публічні євангелізаційні заходи.

Не можу не згадати тут про місію «Голос надії» з Луцька, яка допомогла нам підготувати місіонерів для праці в області. Ми дуже вдячні Богові за Миколу Петровича Синюка і його команду. Завдяки їхнім старанням місіонерський відділ в області на чолі з відповідальним Іваном Іванцюком успішно діє, утворюються нові церкви.

Щоб довести людей до святого водного хрещення, потрібен відділ душеопікунства. Очолює його диякон В’ячеслав Бевзюк, і він дуже відповідально ставиться до своєї роботи. Не оминає своєю увагою жодної людини, яка виходить до покаяння. Щопонеділка проводить зустрічі з новонаверненими — для цього розроблена спеціальна програма на 32 уроки. Плануємо ввести в дію цю програму в усіх церквах області.
Молитовне служіння — це щоденні молитви за Україну, за церкву в домі молитви з 7-ї до 8-ї ранку та з 10-ї до 11-ї години, молитва матерів щосереди перед вечірнім зібранням, а також окреме молитовне зібрання щосуботи, на якому особливо діють дари Духа Святого.

Діють у церкві хори, музичні групи.

Невід’ємна частина церковного життя — служіння дітям. Це і недільна школа, і дитячий хор, і щорічні дитячі табори — стаціонарні й виїзні тощо.

Уже 10 років у Тлумачі функціонує Центр опіки дитини «Рідна оселя», у якому на постійному утриманні перебуває до 29 дітей — сиріт і напівсиріт. Загалом «Рідна оселя» стала рідною для 60-ти вихованців. Тепер дехто з них уже має свою сім’ю, однак зв’язків з рідним домом не пориває. Шестеро вже прийняли водне хрещення. Троє хлопців навчаються в Київському біблійному інституті.

Серед останніх наших проектів — будинок сімейного типу, будівництво якого вже добігає кінця. Одна сім’я, яка навернулася до Бога, подарувала обласному об’єднанню приміщення в Галичі під такий будинок. Незабаром він буде готовий прийняти шість сімей, передбачено також приміщення під дім молитви.
Активно працюють відділи милосердя, інформаційний, соціальної роботи. Ведеться праця серед глухонімих, серед інвалідів (відповідальний — диякон Микола Стафіїв), у навчальних закладах міста й області в рамках Всеукраїнської організації АСЕТ працюють спеціально підготовлені команди (відповідальний — Михайло Дмитраш).

Пріоритетним у всіх напрямках служіння для нас залишається бажання бути вірним Богові. У наш доволі складний час без Його ведення розраховувати на успіх у служінні не доводиться.

— Загальновідомо, що нині в євангельських церквах спостерігається, певною мірою, затишшя. Масове навернення українців до Бога, таке очевидне у 1990-х роках минулого століття, стає, на жаль, історією. Як ви вирішуєте цю проблему?
— Так, справді, масові євангелізації тепер не таке вже й часте явище, хоча ми й досі проводимо євангелізаційні зустрічі, концерти для жителів міста й області, і до нас люди йдуть. Вони дуже відкриті для індивідуального спілкування.

Сприяють євангелізаційній діяльності засоби масової інформації, а також Інтернет. Наші газети й програми, а також наші церковні служіння й заходи доступні в мережі, і ми маємо, без перебільшення, мільйони переглядів.

А ось цікавий факт: ми провели євангелізаційне служіння в одному з сіл області на запрошення тамтешнього священика. Виявляється, він дивиться наші програми й у приватній розмові зізнався, що йому дуже імпонує наш спосіб служіння Богові.

— Як, на вашу думку, тепер можна спонукати молодих людей задуматися над суттю життя й навернутися до Бога?
— Це, власне, і робить наша філія Всеукраїнської організації АСЕТ. Ми не лише пропагуємо здоровий спосіб життя, але й показуємо молоді альтернативу — життя з Богом, у радості й чистоті.

— Молячись на Таємній вечері, Ісус Христос благав Отця, щоб «були всі одно: як Ти, Отче, в Мені, а Я — у Тобі, щоб одно були в нас і вони — щоб увірував світ, що Мене Ти послав» (Ів. 17:21). Чи не можна вважати це закликом до об’єднання всіх євангельських Церков хоча б у служінні благовістя?
— Нині дуже багато різних євангельських об’єднань. Як об’єднати їх? На мою думку, певною мірою ми вже об’єднані, тому що Христос сказав: «Хто не проти нас, той за нас». Правда, деякі з них сильно бажають бути незалежними, автономними, і, на мій погляд, це не дуже добре. Тому що сила Церкви — в єдності.
Господь всіх нас кличе до миру, тому треба триматися євангельської істини й шукати Божої волі, і тоді буде порозуміння, і ми зможемо разом багато зробити для слави Божої, пильно тримаючись тієї межі, за якою починається гріх.

"Благовісник", 3,2015