Як правильно захищати власні кордони

Ми живемо в час, коли мільйони українців відчули, як боляче та неприємно, коли хтось порушує державні кордони. Наслідки такого порушення відчуває нині кожен житель нашої країни. Неможливо описати та оцінити наслідки такого порушення — це тисячі життів, зруйнованих міст та сіл, зруйнованих доль…

Було б не зовсім доречно порівнювати згадане порушення українського кордону з порушенням особистих кордонів окремої людини. Але це порівняння допоможе нам зрозуміти, що будь-яке порушення будь-яких особистих меж також приносить біль, трагедію та руйнування, а іноді й смерть. Десь більше — десь менше, але негативні наслідки завжди є.

Часто люди навіть не підозрюють, що їхні межі порушено, чи вони самі їх порушують. Часто проблеми, невдачі та навіть власні трагедії — це наслідок порушених особистих кордонів.

Одна з причин — те, що ми всі родом із так званого «совка», де сама особистість була знецінена, де за людей усе вирішувала пануюча партія, коли не можна було мати особистої думки, поглядів, де за громадян вирішували, як їм жити, у що чи в кого вірити. У цьому спотвореному світі «комунальною» була не лише квартира, але й саме життя пересічного радянського громадянина — фізичне, емоційне та духовне. Ідеологи партії вчили, які пісні слухати, які книги читати, як одягатися. Зрозуміло, що це відбилося й на світогляді простих людей — вони теж вважали нормою втручатися в чиєсь життя, когось повчати, вказувати, як жити…

На жаль, цієї проблеми не вдалося уникнути і в церкві. Хоча вона, на противагу атеїстичній знеособленій ідеології, тоді була особливим острівцем людяності, взаємоповаги та уважності людей один до одного. Однак, віруючим іноді теж притаманне порушення особистих кордонів.

Коли ми приступили до підготовки матеріалів на цю тему, помітили цікаву особливість. Якщо в західній християнській літературі та публікаціях ця тема представлена досить помітно, то українських матеріалів було не так уже й багато. Та й в зібраннях проповідники та служителі майже не говорять на таку тему. Світські психологи досить широко обговорюють згадану тему, але нам хотілося б почути думку саме наших служителів та християнських авторів. Довелося по крупинках збирати тексти та коментарі, і звичайно ж — використати й західні джерела. Серед них такою, що найбільше розкриває тему, стала книга «Межі» Генрі Клауда та Джона Таунсенда. Саме вона й стала відправною точкою в нашій подорожі темою
«Особисті кордони».

У кожного з нас є особисті кордони. Це право людини на комфортний особистий фізичний та емоційний простір. У межах цього простору ми почуваємося вільними, впевненими, захищеними й дуже легко комунікуємо. Повага до особистих кордонів людини — це один із виявів любові до ближнього. Тому, якщо ми хочемо будувати стосунки з іншою людиною, варто знати ці кордони й чітко окреслити іншим власні межі. Інакше — якщо ці кордони постійно порушуються й виникає відчуття, що хтось вривається у твоє життя з непроханою порадою чи власною думкою, то людина або замикається, або нападає у відповідь. Так псуються стосунки й виникають сварки. Іноді той, хто порушив кордони, не може зрозуміти, чому так сталося, він же хотів просто висловити думку чи поділитися досвідом.

Що ж варто й чого не варто робити, щоб обережно ставитися до кордонів близьких вам людей? І як правильно захищати власні кордони?

Власна думка: права й обмеження

Передусім необхідно визнати, що кожен — чи це дитина, чи підліток, чи літня людина, ваш чоловік чи дружина, ваші дорослі діти, ваші батьки чи друзі — має право на власний унікальний погляд на ту чи іншу ситуацію. І ця думка не обов’язково має збігатися з вашою, бо в житті є різні думки. Бог не створив нас абсолютно однаковими чи повністю схожими. Ми різні — і це чудово. І коли ми живемо пліч-о-пліч із кимось, то наше завдання — не переробити цю людину під себе, а розділити з нею життя, ставлячись максимально дбайливо до неї, із любов’ю, із повагою.

У контексті бар’єрів дуже важливо зрозуміти: попри те, що в мене є власна думка, я не маю права всім і всюди цю думку висловлювати, а тим більше нав’язувати. Я не повинен давати непроханих порад усім підряд, особливо якщо це щось негативне. Якщо людина захоче знати мою думку, то вона мене про це запитає. Якщо мене не запитали, яка моя думка, якщо людині нецікаво, що я думаю щодо того чи іншого питання — це не значить, що я маю цю думку висловити вголос. Єдиним винятком, який дає право висловитися, є те, що поведінка чи слова цієї людини порушують мої особистісні бар’єри.

Найбільш легко це пояснити на стосунках батьків та підлітків. Чудово, якщо ви побудували з ними довірливі стосунки й вони запитують вас про вашу думку чи звертаються до вас за допомогою. Але бувають випадки, коли вони щось роблять самостійно. Наприклад, донька вибрала собі певний одяг на сьогодні. Він їй подобається, і вона впевнена, що виглядає чудово. На вашу ж думку це вбрання виглядає жахливо. Якою буде перша реакція? Зазвичай: «Що ти на себе нап’яла?» І саме ця фраза — пряме вторгнення в особистий простір. Якою буде реакція? Аж ніяк не такою: «Ой, мамочко, зараз швиденько переодягнуся». Зазвичай виникає одна з двох реакцій: дитина або закривається, або бурхливо висловлює обурення. Тобто побудові стосунків це точно не сприятиме. Так само й щоразу, коли ми приходимо до будь-якої іншої людини зі своєю непрошеною думкою, то ризикуємо порушити її кордони.

Бар’єри в інтернет-спілкуванні

Нині ми живемо в епоху інтернет-співдружностей. Багато людей люблять щось розмістити в соцмережах. І тут варто враховувати все сказане, бо у соцмережах також люди, які комунікують один із одним. Наприклад, ви переглядаєте чиюсь сторінку. Якесь висловлювання людини. Ви маєте свою думку щодо цього й раптом захотіли її висловити. Але варто тисячу разів запитати себе: чи цікава комусь ця думка й чи варто її висловлювати? Особливо, якщо хочете залишити негативне зауваження чи висловити думку протилежну думці автора. Будьте обережні, щоб своєю поведінкою не порушити кордони інших людей. Якщо ж ви це зробили, не дивуйтеся, коли на свою адресу отримаєте якісь неприємні коментарі.

Читаючи коментарі під своїми чи чужими дописами, я дуже часто бачу, як ті чи інші люди переступають межі, а потім ще й обурюються, що їх не зрозуміли. І не раз мені хочеться сказати: «Якщо ти прийшов у, так би мовити, «чужий дім», то, будь ласка, шануй його правила».

Тому нам важливо враховувати особистісні кордони не лише у своєму домі й стосунках із найближчими, а й у всезагальному спілкуванні.

Відмова від критики

Щоб мати тісні стосунки з людьми, відмовтеся від усіх форм критики. «Але як же тоді допомогти людині стати кращою?!» — спитаєте ви. Насправді, є велика різниця між незгодою з певними ситуаціями й критичними висловлюваннями на адресу самої людини. Будь-які критичні зауваження щодо особистості неприйнятні в стосунках, бо нічого, крім руйнування, вони не приносять. Тому слід розрізняти висловлювання незгоди з певною ситуацією, яка стосується вас, з осудженням самої людини.

Якщо ваше висловлювання супроводжується словами: «А ти завжди так…», «Ти ніколи…», «Ти все псуєш», «Тобі не можна довіряти», — то це не просто висловлення незгоди з ситуацією, це критика особистості. Те ж саме можна висловити іншими словами: «Мені не подобається…», «Мені шкода, що мене не почули…». Тобто ви висловлюєте свій емоційний біль і даєте людині зрозуміти, що контакт між вами не відбувся — і це приносить вам дискомфорт, гнів чи пригнічення.

Або, наприклад, ви зайшли в кімнату дитини, а там безлад. Ви можете сказати: «Але ж ти нечупара, як можна в такому жити?!» Тобто ви дали характеристику людини, яка її принижує. Але можна сказати це по-іншому: «Тут такий безлад. Чим я можу тобі допомогти? Знаєш, без тебе я не можу навести порядку в домі. Мені дуже потрібна твоя підтримка». Зізнаюся чесно, що я практикувала те й інше й зрозуміла, що будь-які форми критики особистості дитини дуже погано працюють. Але коли ви просите дитину про допомогу — це зазвичай працює безвідмовно.

Хочу зазначити, що приниження людини, висловлення їй зневаги, вживання грубих слів на адресу когось — це завжди пряме порушення кордонів. Іноді люди можуть не висловлювати нам агресію прямо, але так жартувати саркастично й образливо, що ми відчуваємо біль. І це теж порушення кордонів.

Цінувати кордони інших

Для того, щоб люди поважали ваші кордони, ви повинні поважати їхні. І вчити цьому потрібно дітей змалку. Але навчити їх ми можемо лише власним прикладом. Мій син завжди стукає, перш ніж увійти в нашу спальню. Але робить він це тому, що я теж стукаю в двері його кімнати й запитую дозволу ввійти. Ви скажете: «Але ж це вже занадто, у своєму домі мама має право вільно входити в будь-яку кімнату». Проте ви будете пожинати те, що посієте. Діти теж повинні мати свій особистий простір, де вони житимуть за своїми правилами. До мене часто звертаються батьки, які скаржаться, що в їхніх дітей безпорядок у кімнаті, та просять порадити щось, щоб це змінити. Проаналізуймо ситуацію: перше, що каже мама щоразу, коли заходить у таку кімнату після робочого дня: «Що за безлад?!», а не «Як справи? Як минув день?» Я пропоную в таких випадках не звертати уваги на безпорядок, бо це не найголовніше в стосунках із дитиною, щоб у неї в кімнаті був такий порядок, як ви собі уявляєте. Тому зосередьтеся на емоційному контакті, а не на розкиданих речах.

Часто мами, яким я раджу це, кажуть: «То ж так — виросте нехлюй». Проте коли вони впроваджували цю пораду в життя, діти розуміли, що їхній простір належить тільки їм і стали наводити там порядок. Тому ставтеся з повагою до особистого емоційного, фізичного простору ваших дітей, ставтеся до них по-доброму, і вони відповідатимуть вам тим самим. Вони поважатимуть ваші кордони й вашу особистість.

Як захистити свої кодони?

Ісус каже: «Якщо тебе вдарили по одній щоці, підстав іншу». І часто цими словами повчають людину, яка не хоче змиритися з порушенням її особистісних кордонів. Але я переконана, що для збереження цілісності особистості дуже важливо вміти захищати свої кордони. Коли ви це робите, то посилаєте порушнику своїх кордонів чіткий сигнал, що до вас так не можна ставитися. Якщо ви терпите, мовчите, не відповідаєте, накопичуєте, то в певний момент вас прорве. І в такі моменти люди не розуміють, що з вами діється, бо до цього було все нормально, оскільки не знали, що відбувається всередині вас.

Не реагуючи на образи, ви тим самим показуєте, що ваші межі можна порушувати без шкоди для усіх. І тут ви не зовсім правдиві, бо це шкодить вам. Якщо щось завдає нам фізичного болю, то ми намагаємося уникати цього. З душею так само — ми починаємо уникати людей, які завдають нам болю. І наслідки цього дуже серйозні, особливо якщо джерело цього болю — чоловік або дружина, батьки або діти.

І увага: якщо ваші кордони порушуються, то це ваша відповідальність, щоб дати порушнику зрозуміти, що він став на заборонену територію. Ви повинні чітко сказати, що так з вами поводитися не можна. І не буде неповагою з вашого боку, якщо ви спокійно говоритимете про це з людьми, навіть найближчими й більш авторитетними. Дехто запитує: «А раптом я виявлю неповагу до своєї мами, коли скажу, що її слова завдали мені болю?» Але, мовчачи, людина автоматично відсторонюється, уникає спілкування, що більш негативно відіб’ється на стосунках.

Тому нам треба чітко усвідомити, що ми маємо право захищати свої емоційні кордони, бо кожен із нас гідний того, щоб наші близькі ставилися до нас із повагою. Оточення ставитиметься до вас саме так, як ви самі до себе ставитеся. Тому почніть із усвідомлення власної цінності та значимості.

Повага до самого себе

Якщо людина поважає саму себе й немає проблем із власною самооцінкою, їй буде набагато легше приймати інших людей і дбайливо ставитися до їхніх особистих кордонів. І, відповідно,ставлення інших людей до нас, теж залежить від того, як ми ставимося самі до себе. Вважаючи себе цінними, ви не дозволятимете іншим принижувати вас. Для цього потрібно навчитися відверто говорити про те, що вас ображає. І робити це потрібно правильно. Можна використати фразу: «Твої слова завдають мені болю». Ця фраза завжди працюватиме краще, ніж фраза: «Припини мене критикувати», яка ніяк не демонструє того, що відчуваєте ви. Вона просто спонукує людину припинити її дії. А ваше завдання — дати іншій людині зрозуміти, як її дії впливають на вас. Для цього треба говорити про свої почуття, що дає змогу іншому зрозуміти, чому вас не треба критикувати.

Іноді це може допомогти одразу. Іноді треба наполегливо щоразу нагадувати іншим, щоб вони не перетинали вашої території. А іноді потрібно й озвучити наслідки, які будуть тоді, коли людина не припинить спроб вторгатися у ваш особистий простір. Іноді варто навіть розірвати ті чи інші стосунки, щоб кривдник зрозумів, що втрачає.

Але тут головне — запам’ятати правило: потрібно виявляти м’якість до людини, але твердість до вчинку. Іноді нам важко це зрозуміти, тому що більшість із нас у дитинстві виховували, не відділяючи нашу поведінку від нашої особистості. Замість того, щоб сказати: «Ти не склала своїх речей», нам казали: «Ти нехлюя!» Замість того, щоб сказати: «Цього не варто було робити», нам казали: «Чи ти маєш розум?» Тобто відбувалося повне ототожнення вчинку з особистістю, а в цілому ми отримували не оцінку нашого вчинку, а усвідомлення своєї неакуратності та нерозумності. Це було боляче й руйнувало нашу самооцінку, але ми все-таки перейняли цю модель поведінки. І автоматично переходимо на особистість, коли не згодні з чиїмись діями чи вчинками. І тому невдоволення на свою адресу нам також важко сприймати, і ми схильні інтерпретувати їх як напад на нашу особистість. Іноді хтось нам може сказати: «Це мені неприємно», а ми можемо сприйняти: «Ти мені неприємна».

Тому ми повинні переформатувати своє мислення й вчитися бути м’якими до людини, але твердими до її негативних учинків. Тож своє зауваження дуже важливо почати зі слів прийняття й любові, а потім описати ситуації, які порушують ваші кордони, і висловити, що ви відчуваєте при цьому.

Коли підставити другу щоку?

«А як же принцип — підстав другу щоку, коли тебе вдарили по одній? Чи не суперечать ці поради Божому Слову? Хіба Ісус не дозволив себе розіп’яти, не захищаючись у відповідь?» — запитаєте ви.

Це запитання виникає тому, що ми до кінця не усвідомили суті цього тексту. А ключова його думка в тому, що людина сама приймає рішення, як вчинити в тій чи іншій ситуації. Тобто своїми реакціями чи емоціями ми керуємо самі. І другу щоку підставляємо не тому, що не маємо іншого виходу, бо нас змушують так вчинити, а тому, що це наш вибір.

Ісуса розпинали не тому, що римські солдати змусили Його підкоритися, — Він так вирішив сам. Саме тому Він міг сказати: «Отче, прости їм, бо не знають, що чинять!» І цей вибір не противитися давав Йому змогу бути внутрішньо невразливим і цілісним. Саме тому Він може підставити другу щоку, даючи іншому зрозуміти, що нападати немає сенсу, бо не образиться, як би хтось не хотів Його образити.

Тобто підставити щоку — це не відмова давати здачі, а вміння контролювати свої реакції та спосіб поведінки, керуючись власними цінностями й мораллю, усвідомлюючи свою цінність. А питання кордонів — це про щось інше. Це про вміння поставити обмеження, у рамках яких я діятиму не імпульсивно, а матиму змогу цю реакцію обрати усвідомлено.

Головний закон стосунків

Те, що я дозволяю людям у ставленні щодо себе, вважаючи це нормальним, — пряме продовження того, як я сам ставлюся до себе. Це те, чого я так чи інакше вважаю себе достойним. Та не тільки реакція інших людей на мене є дзеркальною щодо моєї самооцінки. Але й навпаки, як я ставлюся до себе, буде визначати моє ставлення до інших. Якщо я поважаю й ціную себе, то буду поважати й цінувати інших. Якщо мої кордони для мене важливі, то й чужих кордонів я не буду порушувати, думаючи про їхній комфортний особистий простір. Тобто моя свобода закінчується там, де починається свобода інших людей. І навпаки — свобода інших людей закінчується там, де починається моя свобода. Це головний закон стосунків.

У Біблії написано, що ми повинні полюбити ближнього так, як самого себе. І з огляду на сказане це дуже важливо, тому що моє ставлення до ближнього перебуває в прямій залежності від ставлення до самого себе. Тож нам потрібно підняти власну самооцінку. І це ключовий момент, над яким ми повинні працювати, якщо маємо проблеми в побудові стосунків — чи то в шлюбі, чи в робочому колективі, чи в церкві, чи в іншому середовищі.

Починати треба не з бажання змінити інших людей, бо ця справа одразу ж приречена на невдачу. Цього взагалі не треба робити, бо ми не здатні змінити інших людей. Треба почати з себе, а саме із запитання: «Чому щось подібне стається зі мною, і як цього можна уникнути?» І ще одне першочергове запитання: «Чи люблю я себе так, як любить мене Господь?»

Основи любові до себе, звісно, закладаються в дитинстві. Хочу зауважити, що я тут говорю не про егоїзм — спробу любити себе за рахунок інших людей. Любов до себе — це дивитися на себе очима Всевишнього, це прийняти й засвоїти Його ставлення до нас.

Цінність людини

Якщо Бог сказав, що любить нас безмежно, такою любов’ю, що віддав найкраще, що було в Нього — Свого Сина, а по суті — Самого Себе, то хто я, щоб себе недолюблювати. Тому моє завдання як християнина — прийняти цей зразок Божої любові, усвідомивши те, як сильно Бог любить мене, і зробити цю любов основою свого ставлення до самого себе.

Та оскільки всі ми родом з дитинства, то варто зазначити, що багатьом із нас любові, яку ми отримали в той час, на жаль, не вистачило. І багато хто наївно вважає, що зможе отримати цю недоотриману любов у подружніх стосунках. Такі люди починають ставити своє щастя та свою любов у залежність від того, що робить чи не робить для них кохана людина. І тут криється небезпека, бо скільки б доброго не робила для вас інша людина — вам завжди буде цього мало. Це спочатку може й спрацювати, поки почуття на піку, але згодом одному з подружжя може набриднути задовольняти потреби іншого.

Тому головне завдання — повернутися до самого себе й розпочати працю зі своєю особистістю. Не шукати людину, яка дасть вам всю любов на світі, бо таких на землі не існує. Долюбити себе можемо лише ми самі з Божою допомогою, наповнюючи серце істиною про Божу любов і прийняття. У Першому Посланні апостола Івана сказано, що ми пізнали цю любов і увірували в неї (див. 4:16). Тобто ми маємо не просто пізнати якусь істину, не просто повірити в те, що Бог любить світ, а з вірою прийняти істину про те, що Бог так сильно любить саме мене. Це наша особиста відповідальність — накопичувати в собі цю любов, щоби потім мати змогу ділитися нею.

Якщо я не люблю себе, то не зможу любити інших. Якщо я не люблю себе, то мої кордони завжди хтось буде порушувати. У життя кожної людини Бог заклав цінність. Людину не можна ні з чим порівняти, ні за що купити чи продати. Бог оцінив наше життя Самим Собою, тобто наша ціна — це ціна життя Бога.

Справжня любов до себе й ближнього проявляється саме у вмінні будувати власні кордони й цінувати кордони іншої людини. І Бог зацікавлений у тому, щоб ми цього навчилися. Формування правильної самооцінки й побудова стосунків — це процес, а не дар, і це потребує часу й старань. Це навичка, яку можна розвивати в собі. Спробуйте закрити ті дірки, які заважають вам наповнюватися Божою любов’ю щодня. І ви відчуєте себе вільною, улюбленою людиною, готовою любити й ділитися тією любов’ю, яка є всередині вас.

Юлія ПОПОВА,
християнський психолог

Благовісник, 1,2023