Благовісник

Шоколад, який врятував життя

Це абсолютно прекрасна історія. Не тому, що трапилася вона зі мною — ні. Я тут актор лише другого плану й граю коротку, епізодичну, так би мовити, роль. Вона прекрасна тому, що від самісінького початку написана й знята найкращим Режисером і Продюсером. Тож оплески належать тільки Йому. Не пошкодуйте часу, щоб дочитати історію до кінця. Бо вона того варта.

Коли я прокинулася тієї п’ятниці вранці, то зрозуміла, що гостро потребую дива. Зовні все виглядало гаразд, але внутрішньо мені чогось бракувало. Тож на нашому світанковому побаченні з Батьком так і сказала: «Мені сьогодні потрібне чудо». То не була зухвалість, не подумайте. Я вчуся бачити чудеса в усьому. І коли з лісу вибігло маленьке козеня, та ще й підійшло до мене дуже близько, я справедливо вважала, що своє диво таки отримала. Принаймні, порцію позитивних емоцій. А згодом донечка запропонувала чаювання — і я відклала усі справи, щоби побути з нею. Ми чаювали на вулиці, а опісля я показала фото нашого чаювання у фейсбуці — отримала дивне повідомлення від однієї «особливої» знайомої з України. Вона писала, що на столі є одна чарівна річ, яка в буквальному сенсі врятувала життя. Я зацікавилася. Знайома попросила згадати, що з того, що є на столі, було в пакунку, який я відсилала їй раніше. Шоколад! Хто б міг подумати, що з шоколадом може бути пов’язана така чудесна історія. Справа в тому, що моя знайома — медсестра, і пакунок я відправляла саме туди, у зону конфлікту.

Ось що вона розповіла: «Шоколад у жовтій обгортці, із золотими медальками. Я довго берегла його минулої зими, на «крайній» випадок. Усі знали, що він у машині, усі чекали, коли ж буде той «крайній» випадок, коли я дозволю його розділити. Якось нас викликали на завдання — забрати пораненого. Ми потрапили в зону обстрілу. Довго лежали в ямі, майже цілу ніч при мінусовій температурі на снігу, бо не можна було висуватися. Усі дуже змерзли. Я тоді пожартувала в рацію — «зараз би шоколаду з чайком». Один із хлопців поповз до машини. Як тільки відповз, у ямку, де він лежав, втрапив осколок. Мене тоді як кип’ятком ошпарило. Ми ще довго згадували, як Мішу шоколад врятував. Я й зараз пам’ятаю його смак — ніби карамель всередині».

Я плакала довго. Від щастя. А ще тому, що пригадала події тієї зими. Страшенно виснажена й хвора, я складала посилку. Перед цим уся моя сім’я перехворіла. Я також. Мені, хворій, доводилося доглядати за всіма рештою хворих. Тому, коли всім вже покращало, я ще ніяк не могла прийти до норми. Кожна звична справа виглядала для мене височенною горою, котру треба було зрушити з місця. І коли врешті я склала посилку, то вирішила, що маю право на невеличку нагороду — заварила кухлик кави! І десь на задвірках свідомості сплила важлива інформація — у хаті мусить бути мій улюблений шоколад. Я купую його і їм лише в особливих випадках. На те він і улюблений. Знайшла. Коротко помолилася, у тому числі й за те, аби кожна річ із посилки була корисною. Нарешті час для кави. Із шоколадом. Улюбленим. І раптом... передумала їсти шоколад. Собі ще куплю, подумала, а цей може стати для когось благословенням...

Я не знаю, як працює Небесна Канцелярія. Але тієї п’ятниці моє прохання було ретельно розглянуте. І відповідь не забарилася.

Світлана ГАЛЮК, США

Благовісник, 3,2021