Прости собі!

Три провини

Почуття провини перед людьми супроводжувало мене з раннього дитинства: «Як тобі не соромно?», «Якби ти мене любив, то не вчинив би так!», «А голову ти не забув?» Тиск провини виховав мене «відмінником» — краще не порушувати правил, вибачатися, незалежно від того, чи винен, сумлінно виконувати всі доручення, заробляти хороші оцінки, аби знову не переживати відкинутості, самотності та відчуження. Тому, подорослішавши, мені так важливо було перестати залежати від чужої думки.

Почуття провини перед Богом з’явилося дещо пізніше, в дошкільному віці. «То великий гріх — тебе Бог покарає!», «Це тобі сталося за те що не слухався!», «Чуєш, як Бозя свариться!» Тиск провини змусив боятися Бога, уникати Його. Знадобилося досить багато часу й зусиль, щоб перестати бачити в Ньому тільки грізного Суддю і нарешті побачити люблячого Батька. І — найщасливіший момент — через покаяння пережити прощення і внутрішнє зцілення.

Але найбільш химерний і нелогічний різновид почуття провини в його найгострішому прояві, я пережив уже в дорослому віці після навернення. Парадокс — я вже не сумнівався у Божому прощенні, переживав Його милосердя, але при цьому не міг простити самого себе. Довго картав себе просто за те, що припустився певних помилок, які вже неможливо виправити, витратив час, якого вже неможливо повернути. Тиск провини змушував ненавидіти себе і приносив невимовну душевну муку.

Гордість максималізму

Я багато думав про природу такого самобичування і самообвинувачення. І зрозумів, що одна із головних причин цього явища — той самий максималізм, фундамент якого був закладений ще в дитинстві. Максималізм, який змушував будь-якою ціною заробляти «п’ятірки», висувати до себе ідеалістичні вимоги, ставити нереальні цілі, а потім страждати від невідповідності придуманим стандартам. На зміну впливу людської думки прийшов мій власний внутрішній цензор — жорстокий і невблаганний.

Можливо, максималізм і має певні плюси — він мотивує працювати, досягати, обирати високі принципи, приклади для наслідування. Та його зворотній бік буває таким деструктивним, що нівелює все решту. По-перше, він не дозволяє бути щасливим, отримувати радість від кожної, хай і недосконалої, миті життя. По-друге, він часто призводить до протилежного ефекту, коли людина розчаровується у спробах досягнути ідеалу і вирішує: «Якщо я не можу зробити це найкраще, то не буду робити взагалі!»

Якщо ж розглянути це явище з духовної точки зору, то напрошується простий висновок: максималізм живиться гордістю і самовпевненістю людини. Він виходить із думки, що людина сама по собі є доброю, і все, що потрібно — позбутися деяких недоліків. Теза Біблії — світ лежить у злі, людина сама по собі недосконала, тож кожен, навіть маленький, крок до змін — досягнення. Усвідомлення цього факту кардинально змінює ракурс, жити стає легше і вільніше.

Право на помилку

Дивне протиріччя. Людина найбільше вчиться на помилках, з ними приходить досвід, ніхто не робить все відразу добре. Водночас система освіти і виховання нерідко побудовані так, щоб не дозволяти помилятися і карати за помилки. Наприклад, за мого часу в школі панувало його величність середнє арифметичне. Тобто, ти міг отримати погану оцінку, потім зрозуміти матеріал і заробити багато хороших, але все одно за чверть виходила четвірка. Благо, не всі вчителі підходили до справи настільки механічно.

Пам’ятаю, в той період, коли я дуже мучився від почуття провини, один пастор сказав: «Невже ти думаєш, що можеш здивувати Бога своїми гріхами, зробити щось таке, що Він скаже: ого, це було несподівано!» Я подумав: «І справді, коли я прийшов до Бога в покаянні, пережив Його любов і милість, Він знав, скільки ще попереду буде падінь, поразок, і все одно прийняв мене таким!» Ця, на перший погляд, проста істина допомогла заспокоїтися, змиритися зі своїми минулими і майбутніми помилками.

Один служитель, керівник місії, розповів, що у списку прав та обов’язків його працівників першим пунктом стоїть право на помилку. Цитую: «Лише коли людина не скована страхом невдачі, вона може активно і сміливо розвиватися, ризикувати, бути вільною і творчою особистістю. І це набагато вигідніше для мене як працедавця, ніж можливі збитки від помилок». Як це мудро! Адже краще, помиляючись рухатися вперед, ніж, боячись помилок, тупцювати на одному місці.

Легке ярмо

Більшість із нас виросли і живемо в культурі, де більше прийнято докоряти, ніж хвалити. Не дивно, що це виховало багато комплексів, а почуття вини стало для багатьох звичним супутником, без якого важко навіть уявити життя. Іноді ми вже й не помічаємо, коли на нас намагаються вплинути почуттям вини, а часом і самі несвідомо маніпулюємо іншими. Пам’ятаю, як дивувався, коли чув від знайомих: «Яке чудове сьогодні було зібрання, Бог нас так докоряв!»

«Будьте досконалі, як досконалий Отець ваш Небесний!» — хай це буде орієнтиром, до якого ми прямуємо через перемоги і поразки, а не мукою, яка відбирає радість спасіння та поклоніння Богові, і не вироком, який змушує у безсиллі та безнадії опустити руки. «Як же я міг так зробити?» — виявляється, не тільки мене переслідувало це питання. «Нещасна я людина! Хто мене визволить від тіла цієї смерти?» — запитував апостол Павло. І відповідав сам собі: «Дякую Богові через Ісуса Христа, Господа нашого!»

Провина — це тягар. Ніхто не народжений для того, щоб жити з ним, а особливо — християнин, що пізнав люблячого Бога. І саме усвідомлення власної гріховності і водночас цінності в Божих очах, допомагає прийняти себе і простити самому собі. «Прийдіть до Мене, усі струджені та обтяжені, — каже Ісус. — Візьміть на себе ярмо Моє, і навчіться від Мене, бо Я тихий і серцем покірливий, і знайдете спокій душам своїм. Бо ж ярмо Моє любе, а тягар Мій легкий!» Це ярмо смирення, яке дає свободу і легкість душі.

Дмитро ДОВБУШ

Благовісник, 3,2024